Розділ «Вдача й суспільне життя наших предків»

Про те саме оповідають і західні сусіди. Так, історик XII ст. Гельмольд сильно вихвалює гостинність балтійських слов'ян. Він «довідався сам на собі, про що давніше тільки чув з оповідань, що нема народу привітливішого від слов'ян через їх гостинність. Вони, запрошуючи гостя, суперничають один з одним, так що подорожній ніколи не просить у них прийняття сам. А. коли станеться, що хтось прожене подорожнього й не прийме його, то вважають за справедливе спалити хату й майно такого господаря, і всі одноголосне звуть його безчесним, підлим і вартим усякої наруги». Цей же письменник свідчить, що в слов'ян дозволялося навіть украсти, щоб добре прийняти гостя, і така крадіжка не вважалася за сором.

Інший письменник розповідає: «Кожен господар має навіть окремий дім, чепурний та чистий, призначений для гостей. Тут завжди стоїть стіл з різними напоями та стравами, з них одні здіймаються, знов інші ставляться. Чекаючи гостей, страви накривають чистою скатертиною, і хто б не захотів погостювати, чужий чи свій, його ведуть до столу, де все готове».

Два місіонери, що побували в Балтійських слов'ян, у місті Велегощ, розповідають, що «їх прийняла з честю жінка начальника міста, смиренно помила їм ноги, приготовила їжу й подала смачні страви. Вони дивувалися, як це в царстві диявола (ці слов'яни були тоді неохрещені) вони бачать таку покору та гостинність».

Про Поморських слов'ян історик XI віку Адам Бременський пише: «Нема народу гостиннішого й ласкавішого від них». Згадаймо врешті, що про те саме в українського народу свідчать і наші стародавні пам'ятки. Так, великий князь Київський Володимир Мономах (у 1125 р.) у своїй «Науці дітям» навчає: «І боле же чините гость (купець), откуду же к вам придеть, іли прост, іли добр, іли сол (посол), — ті бо, мимоходячи, прославять человіка по всім землям» (Лавр. Літ. 237).

Гостинність в українського народу ввійшла в прислів'я; у нас кажуть: «Гість у хату — Бог (перше: бог) у хату». Слово «гість — гость» широко-розгалужене в нашій мові: гість, гостювати, гостити, гостинний, гостинець, угощати й т. ін. Купці напочатку, як чужинці, також у нас були гостями, звідки й стародавня назва їх «гость» (пор. лат. hostis), а биті дороги, якими їздили вони, «гостинець». Куплене в купця ще й досі зветься «гостинець», коли воно кому дарується, — може пам'ять про стародавні дарунки купців — гостей за гостину. Трохи пізніш були й доми, призначені вже для гостей купців, — вони звалися гостиницями. Доми для гостей, де їх і лікували, пізніше були названі «госпиталями», звідки й наше «шпиталь». Кімната гостинна чи вітальня позосталася й до сьогодні.

Стародавні звичаї про гостя й гостинність позосталися в нас ще й досі, і свято додержуються. Коли гість приходить до кого хоч би й за простою справою, мусить вступити в хату бодай на хвилину. Коли гість у хаті, не годиться господареві того

часу лежати. Звичайно гостя садовлять на найкращому місці в хаті, а коли на лаві, то конче її чисто витруть з порохів. Гість мусить сісти, бо інакше не будуть сідати в хаті старости. Пор. сідайте, щоб старости сідали! (приказка). Див. у Пок. «сідати».

Коли гість увійде до хати при їді, його конче запрошують до столу: Просимо до столу! (до обіду, до вечері), на що гість відповідає: їжте (обідайте, вечеряйте) здорові! Звичаєвий закон наказує гостити гостя, чим хата багата. Коли ж прийняття святкове, наперед призначене, страви мусять бути багатші, а буденна їжа не дається. Щирість до гостя треба показати не тільки ласкавою мовою, але й всім тим, що ставиться й кладеться на стіл.

А гості, коли їдять, мусять їсти без поспіху й відтягатися з їдою, і за кожною стравою чекати господаревого припрошення, чому господар обов'язаний до всього припрошувати гостя. Коли гостина святкова, парадна, діти за стіл не сідають, так само й господарі: господиня подає їжу й припрошує до неї жінок, а господар — припрошує чоловіків. Нечемно гостеві щобудь брати зо столу самому без припрошення.

Кожного гостя, коли він попрощався, господарі виводять аж на двір, а то й за ворота.

Про гостя правдиво пише П. Куліш у своїх «Оповіданнях» 61: «Попереду нагодуй чоловіка, а тоді вже й розпитуй його».

Хто в небезпеці сховається в Храмі і візьметься за Престол, той стає божим гостем, і він не може бути ані забитий, ані відданий. І ця звичка, добре відома в Старому Заповіті (3 Цар. І. 50, 51), перейшла й на Християнські Храми, як а з й л ь. Це право захисту.

6. Стан жінки у давнину

Суспільний стан жінки в слов'ян взагалі,і в наших предків зокрема,[292] не стояв на низькому рівні, як то було звичайним тоді в багатьох народів… На обов'язку жінки знаходився дім, — нагляд і виховання дітей, виготовлення їжі й одежі для всієї родини, чому вона й звалася в нас здавна почесним ім'ям «дружин а», від слова «друг» — товариш, а «товариш» — довірений при товарі, цебто маєтку, худобі (пізніше — пастух).

Моральний стан жінки стояв у нас дуже високо, — пам'ятки наші не знають навіть слідів якогось стадного співжиття з жінкою чи поліандрії (многомужжя). Якогось снохацтва (життя батька з невісткою), звичайного ще й тепер серед російського простонароддя, в нас ніколи не було, про що свідчить ще Початковий Літопис (див. нижче, ст. 357).

Чужинні історики: візантійці, араби, німці позоставили нам багато свідчень, що слов'янські жінки були дуже вірні своїм чоловікам, — усі вони дивуються такій вірності й відданості, бо в них того не було. Імператор візантійський Маврикій у VI віці свідчить про слов'ян: «Жінки їхні чесні понад людську можливість» (Стратегія XI. 5).

Це ж саме твердить значно пізніше Диякон Павло Алепський, що з своїм батьком, Антіохійським Патріярхом Макарієм двічі переїздив Україну в 1654 році. Він описує киянок: «Жінки продають на красивих базарах і в гарних крамницях усе необхідне з матерії, соболів і т. ін. Вони нарядно зодягнені, але зайняті своїм ділом, і ніхто не кидає на них нечемних поглядів».[293] Зрада жінки була в наших предків явищем надзвичайним, за що зрадницю й зрадника, як свідчить Титмар про західніх слов'ян, тяжко карали.

Високу чесність українських дівчат підкреслює й француз Боплан у своєму описові України 1650 р.

Як то було і в інших народів, паном родини був чоловік, і жінка була його правною власністю. Від жінки вимагалася повна покора й відданість своєму чоловікові, і звідси постав звичай, щоб жінка йшла за своїм чоловіком в разі його смерті, але йшла добровільно. Цей звичай палення чи забивання жінки при Похороні її чоловіка широко відомий також багатьом іншим індо-европейським народам, і в нас він практикувався ще в IX–X віках, про що маємо немало різних свідчень. Маврикій подає: «Слов'янські жінки чесні понад людську можливість, так що більшість їх не вважають можливим пережити смерть свого чоловіка, а тому добровільно задушують себе, бо для них вдовине життя — то вже не життя» (Стратегія, XI 5. Див. ст. 247.

Арабський історик Масуді свідчить це саме про Русь: «Як помре в них чоловік, то його жінку палять живою; як помре жінка, чоловіка не палять; як умре неоженений, то його женять по смерті. Жінки хочуть бути спаленими, щоб увійти в Рай (зо своїми чоловіками). Це робиться і в індійців, тільки в них (русів?) палять лише тоді, як вона сама того хоче».