Міжнародне визнання принесли Охоровичу його праці з питань гіпнотизму: "Уявне навіювання", "Гіпнотизм та месмедіум". В 1916 році вийшла двотомна робота Охоровича "Психологія і медицина", в якій він обґрунтував необхідність читати курс психології студентам медицини. Вчений вніс в медичну психологію багато цінного. .
Найбільш цінні і важливі роботи Охоровича, крім згаданих вище: "Нариси теорії спадкових явищ" (1870 р); " Про формування власного характеру" (1872 p.); "Про свободу волі" (1871 p.); "Про використання психології" (1878 p.); "Початкові основи психології" (1916 p.). Вчений проводив свої численні дослідження у Львівському університеті, а також в Кракові,
Татрах і Парижі. Зокрема, за рекомендацією Ш.Ріше, він проводив в Паризькій психіатричній клініці лікування за своїми методиками, і досить успішно.
В 1915-1917 роках Охорович - віце-президент польського товариства психологів. Починаючи з 1895 року його обирають почесним членом психологічних товариств: Великої Британії, Нью-Йорка, Берліна, Кельна, Лейпцига, Будапешта, Варшави, Петербурга.
Саме Охорович першим висунув ідею про створення Міжнародного інституту психології, який, на його думку, повинен стати центром психологічної думки всього світу. В 1900 році такий інститут було створено і в 1901 році Охорович очолив в ньому експериментальну лабораторію. В інститут записалися близько 1000 вчених різних країн. В 1906 році Охорович став його Генеральним секретарем.
Вчений вважав, що психологія, і тільки вона, повинна бути основою для філософії, естетики, педагогіки, етики, криміналістики і багатьох інших наук. Посилаючись на визначення П.Жане про те, що думка - це рух, а духовне життя - це психічний рух, Охорович закликає досліджувати закони і умови цього руху, щоб допомогти людям розібратися в їхніх почуттях, вчинках і поведінці в цілому. Ю.Л. Охорович - незвичайний вчений, він проявив свої унікальні здібності у багатьох галузях науки і техніки. Багатогранна особистість, вчений-універсал; дослідник, педагог, медик, психолог, винахідник, журналіст, автор багатьох проектів і починань - він набагато випередив свій час. Його безжально і часто критикували, принижували, його відкриття замовчували (спрацьовувала, мабуть, її величність заздрість), але в той же час він був визнаний у багатьох країнах світу. В науковій літературі праці вченого не одержали належної оцінки і визнання, а між тим, він дуже багато зробив для розкриття таємниць людського буття і психіки; він передбачив багато речей в майбутньому розвитку психології. Вченого цілком можна поставити в один ряд з такими геніями психології, як Арістотель, З.Фрейд, Л.С.Виготський, Р.Декарт та інші.
КОВАЛЕВСЬКИЙ П. І. (1849-1923 pp.). Він родом з України. Вчився в Харківському університеті на медичному факультеті (1869-1874 pp.). Ступінь доктора медицини одержав в 1877 році, а звання професора - в 1884 році. Працював в психіатричній клініці в Казані (1874-1877 рр). З 1877 року працював на кафедрі психіатрії Харківського університету. В 1892-1897 роках - ректор Варшавського університету. Потім знову повертається в Харківський університет. З 1903 - по 1906 роки завідує кафедрою психіатрії Казанського університету. З 1907 по 1920 роки читає курс судової психіатрії на юридичному факультеті Петербурзького університету і одночасно працює головним лікарем психіатричного відділення Миколаївського військового госпіталю в Петербурзі.
В своїх наукових дослідженнях Ковалевський, спираючись на анатомо-фізіологічні знання того часу, зокрема на рефлекторну теорію І.М. Сєченова, розвивав матеріалістичні уявлення про суть психічних явищ в нормі та патології. Він створив оригінальну концепцію про роль кровообігу та нервової системи. Вважав, що в основі всякого нервового захворювання (і психічного також) лежить порушення живлення нервових елементів і що від тривалості цього порушення залежить ступінь їх анатомічного руйнування.
Ковалевський дуже детально змальовує тип неврастеніка з нестійкою нервовою системою. Вона може стати основою для виникнення та розвитку первинного порушення здорового глузду, параної або іншого нервового або психічного захворювання.
ВЕРНАДСЬКИЙ В. В. (1863-1945 pp.). Видатний український та російський вчений-універсал. Він намітив нове відношення в напрямку розуміння зв'язку між психікою та зовнішнім світом. Вчений заперечував минулі погляди на співвідношення організму і середовища. Організм і середовище, організм і природа - це неподільне ціле, жива істота - біосфера. Те, що робиться в природі, не може не відображатися в організмі і, навпаки, організми так чи інакше впливають на середовище свого життя.
Вчення Вернадського являє собою новий крок у розвитку наукової думки. Він говорив не про невірне розуміння організму (як Гельмгольц, Сєченов), а про невірне розуміння середовища, доводячи цим самим, що в поняття середовища (біосфери) повинні входити і організми, що її складають. Народжена мозком як трансформованою живою речовиною діяльність людини різко збільшує геологічну силу біосфери. Через те, що ця діяльність регулюється думкою, то особисту думку вчений розглядав не тільки в її відношенні до нервового субстрату або оточуючого організм найближчого зовнішнього середовища (як натуралісти всіх попередніх віків), але і як планетарне явище. Палеонтологічно з появою людини починається нова геологічна ера. Вернадський згоден (як і деякі інші вчені) називати її психозойською. Це був принципово новий, глобальний підхід до людської психіки, включаючи її як особливу силу в історії розвитку земної кулі, що надає історії нашої планети зовсім нове, особливе спрямування і більш стрімкі темпи.
В розвитку психіки розглядався фактор, що обмежував чуже живій речовині середовище, який тиснув на неї, змінюючи розподіл хімічних елементів і т. ін. Як розмноження організмів проявляється в тиску живої речовини в біосфері, так і хід геологічного прояву наукової думки тисне створеними ним засобами на закостенілу, стримуючу середовище біосферу, створюючи ноосферу - царину розуму.
Вочевидь, що для Вернадського вплив думки і свідомості на природне середовище (без якого сама думка не існує, бо вона як функція нервової тканини є компонентом біосфери) не може бути інакшим, як опосередкованими засобами, створеними культурою, що включають засоби комунікації.
Співставляючи послідовність геологічних нашарувань і морфологічних структур, відповідних їм форм життя, Вернадський вказує на процес вдосконалення нервової тканини, зокрема мозку.
Перехід біосфери в ноосферу, залишаючись природним процесом, набув, разом з тим, відповідно до теорії Вернадського, особливого історичного характеру, відмінного від усієї попередньої геологічної історії планети.
До початку XX ст. стало очевидним, що наукова робота здатна змінити обличчя Землі в масштабах, подібних великим тектонічним зсувам.
Набуваючи форми, говорячи словами Вернадського, "вселенськості", охоплюючи всю біосферу, наукова думка створює нову стадію організованості біосфери.
В історії наукового пізнання особливий інтерес викликало у Вернадського питання про суб'єкт рушійної сили наукової творчості, про значення особистості і рівня суспільства для розвитку науки, про самі засоби відкриття наукових істин.
Поняття про особистість і її свідомість осмислювались вченим крізь призму його загального підходу до світу і місця, яке займає в ньому людина. Розмірковуючи про розвиток свідомості в світі, в космосі, у Всесвіті, Вернадський відносив це поняття до категорії тих же природничих сил, як життя і всі інші сили, що діють на планеті. Він розраховував, що шляхом звернення до історичних реліктів у вигляді тих наукових відкрить, які були зроблені незалежно різними людьми в різних історичних умовах, вдасться перевірити, чи дійсно інтимна чи особиста робота думки конкретних індивідів здійснюється незалежно від об'єктивних законів, які, як і всякі інші закони науки, відзначають повторюваність, регулярність.
Рух наукової думки, за Вернадським, підкорений суворим природно-історичним законам, таким як зміна геологічних епох та еволюція тваринного світу. Закони розвитку думки не визначають автоматично роботу мозку як живої речовини біосфери.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія психології» автора Жуков С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Подальший розвиток психології (XVIII століття)“ на сторінці 6. Приємного читання.
