Розділ «Частина VII. Прикладні аспекти психології»

• інвертований (характерний для протилежної статі) вибір ігор та іграшок;

• інвертований вибір ролей у грі (хлопчики грають у дівчачі, а дівчатка — у хлопчачі ігри);

• інтерес до компаній однолітків протилежної статі;

• інтерес до компаній дорослих протилежної статі (хлопчики люблять проводити час із мамою та її подругами);

• ставлення до імені (дівчата прагнуть змінювати своє ім’я на кшталт чоловічого, наприклад, замість Євгенія — Жека);

• ставлення до зовнішності (хлопчики в дитинстві намагаються користуватися косметикою — фарбують нігті, губи, одягають мамине плаття, люблять користуватися дзеркалом);

• інвертовані спортивні захоплення (силові види спорту для дівчаток);

• інвертовані хобі.

Якщо при опитуванні людина виявляє систематичний зсув у бік гендерного інвертування, то можна зробити висновок про наявність статеворольових девіацій (ухилень) від нормативного, статевоспецифічного розвитку.

Важливим видається питання про те, чи здійснюється гендерна схематизація добровільно, чи це певне насильство над собою в ім’я соціальної відповідності та адаптації?

Є дані, що статевоспецифічність проявляється у віці, коли соціальні чинники ще не діють. Так у віці 12 тижнів у дівчаток інтерес до фотографій і зображень обличчя вищий ніж у хлопчиків. У віці 24 тижнів у дівчаток ця тенденція зберігається, а у хлопчиків проявляється інтерес до малюнків з геометричними формами. У дворічному віці дівчатка схильні пристосовуватися до емоцій матері, тоді як хлопчики активно впливають на матерів, управляючи ними. Новонароджені дівчатка значно більше відгукуються на плач інших дітей у дитячому відділенні пологового будинку, ніж хлопчики. Дитина з більшою вірогідністю імітуватиме поведінку дорослого, якщо вона відповідає гендерному стандарту. Спроби звільнити дітей від тендерних стереотипів не увінчалися успіхом. Простір, в якому перебуває дитина, гендерно маркований. Саме тому хлопчики від 4-х до 5-ти років гратимуть з «хлоп’ячими» іграшками навіть у тому випадку, якщо перед цим з ними грала дівчинка.

З другого боку, є дані про те, що статевоспецифічна нормативна поведінка є тим, що треба одягати, як костюм, і що вона не виражає суті особистості. так у дослідженні показано, що в чоловіків за умов анонімності (спілкування в Інтернеті) потреба в підтримці проявлялася значно більшою мірою, ніж тоді, коли вони виступали персоніфіковано. У комп’ютерному спілкуванні, де гендерні маркери самопрояву не потрібні, чоловіки менш зобов’язані проявляти свою незалежність і вільні у вираженні «жіночого» стилю спілкування. Жінки в умовах анонімного спілкування в Інтернеті схильні відмовлятися від проявів «жіночності» (вони більш гендерно нейтральні). Більше того, показано, що діти, які поводяться відповідно до вимог їх статевої ролі, мають нижчі інтелект і творчі здібності.

Таким чином, існують дві тенденції: одна розглядає ген-дерні характеристики як стрижневі, виражаючи істотні аспекти особистості; друга — представляє гендерне як зовні нав’язане, як костюм на особистості. Ці костюми можна міняти, а можна взагалі їх зняти. Звідси ідея нормативності й множинності тендерів, що не поглиблює розуміння статі, а, навпаки, маскує його. Причому гендерний костюм скроєний так, щоб набути влади. Д. в. воронцов пише, що «теза про інкорпорування владного виміру в систему ген-дерних стосунків є ключовою ознакою гендерної методології спілкування». Соціальні конструкти (схеми) маскулін-ності й фемінінності, переходячи в індивідуальні структури, створюють гендерні ідентичності, які визначають індивіду-альт форми поведінки. це примушує деяких дослідників (напр., Джудіт Батлер) говорити про те, що взагалі відсутні чітко окреслені гендерні співтовариства. якщо ми відмовимося від ідеї влади і, навпаки, приймемо ідею індивідуальної варіабельності, то на рівні особистості гендер може бути представлений як статева роль, але не в сенсі тієї, яка нав’язана і якій треба відповідати. така роль адекватна особистості й відбиває її суть. Особистість не існує поза цією роллю. Спроби звільнити особистість від статевої ролі (ознак чоловічого й жіночого) перетворюють її на такий костюм. Жіноче не існує тільки в ситуації (інтимної близькості, вагітності, годування дитини грудьми), воно існує в особистості крос-ситуативно: жінка по-жіночому «носить» руки, ноги, голову, по-жіночому ходить, мислить, переживає, дивиться тощо.

Критерій психосексуальної орієнтації (сексуальних уподобань). За цим критерієм виділяють гетеро-, гомо- і бі-сексуальність. І. С. Кон розглядає гомосексуальність як суто гендерний феномен, який належить до сфери культури і психології, але не до медицини і психіатрії. Він пише: «За тендерними стосунками стоїть питання про владу. Поки гомосексуальність уважалася «гріхом», долю її носіїв вершили священики, коли вона стала «злочином», влада перейшла в руки поліцейських, а коли її назвали «хворобою» — до лікарів. У демократичному суспільстві, де гомосексуальність секуляризована, декриміналізована і деме-диколізована, геям однаково байдуже, що про них думають священики, юристи і лікарі. Далі він порівнює лікування геїв з лікуванням євреїв і осіб «кавказької національності». Гомосексуалізм — не хвороба, він не входить в МКХ-10 (міжнародна класифікація хвороб 10-го перегляду) як діагностична категорія.

І. С. Кон уважає, що гомосексуальний гендер і, відповідно, гомосексуальна ідентичність є результатом свідомого вибору людини, і, як правило, не пов’язаний з біологічними чинниками. він пише, що лише в найбільш крайніх випадках за явно вираженої жіночності гея або чо-ловікоподібности лесбіянки у виникненні гомосексуальної орієнтації відіграють роль «деякі, поки що не встановлені наукою, біологічні чинники». Михайло Бейлькін, сексопатолог, виступив проти такого вульгарного соціологізму, який «нехтує фундаментальними положеннями нейрофізіології і нейроморфології. Ч. Фенікс, У. янг, Г. Дернер, С. Левей і багато інших дослідників виявили відмінності в будові головного мозку чоловіків, жінок і «ядерних» го-мосексуалів, відкрили механізми його статевої диференціації, включаючи процеси дефемінізації і маскулінізації, установили її критичні терміни у представників різних видів тварин і в людини, виявили біологічну підоснову «ядерної» бі- і гомосексуальності». У виникненні гомосексуальної орієнтації беруть участь такі чинники, як стрес матері в другому триместрі вагітності, прийом нею лікарських препаратів (особливо гормонів), особливий характер генотипу матері та ін. Слід сказати, що механізмів виникнення гомосексуалізму багато, у тому числі й ті, що є суто соціальними. так Г. С. васильченко описав варіант випадкового розвитку гомосексуальної орієнтації, коли сексуальна ініціація юнака була невдалою у зв’язку з недостатньою ерекцією. Юнак, маючи психастенічні риси характеру (риси тривожної помисливості), нав’язливо став шукати причини такого неуспіху. він згадав, що колись у підлітковому віці він мав взаємну мастурбацію з друзями. Усе було в порядку. Виникла думка: «Може, я гомосексуал?» І далі він почав перевіряти цю думку, терся об чоловіків і жінок у транспорті. У страху очі великі — він зауважив, що якась подібність ерекції виникала в ситуаціях, коли він «проявляв інтерес» до чоловіків. так закріпилася гомосексуальна орієнтація.

Евелін Хукер (США) провела порівняльне дослідження гомосексуалів, результати якого були опубліковані в 1957 році. У той час Американська психіатрична ассоціація кваліфікувала гомосексуальність як соціопатичний розлад особистості (перше керівництво з діагностики психічних захворювань, опубліковане в 1952 році). Суть дослідження полягала в тестуванні гомо- і гетеросексуалів (по 30 чоловік) за методикою Роршаха, тематичним апперцепційним тестом (ТАТ), за тестом створення історій за картинками (the Make-A-Picture-Story Test — MAPS) та ін. Три експерти «наосліп» (не знаючи нічого про людину і того, до якої групи сексуальної орієнтації вона належить) інтерпретували дані тестів на предмет двох параметрів: 1) чи є в тестових даних свідоцтва гомосексуальної орієнтації; 2) чи відрізняються гомосексуали рівнем адаптації. Результат дослідження — гомосексуали нічим не відрізняються від нормальних гетеросексуальних чоловіків.

Ця робота Е. Хукер стала потужною науковою допомогою для тих, хто через 16—17 років домігся виключення Американською психіатричною асоціацією гомосексуалізму зі списку психічних розладів. це рішення було прийняте при голосуванні з перевагою в один голос.

Як відмічає Г. С. Кочарян, стаття Е. Хукер, яку називають матір’ю гомосексуального руху, — єдина, що детально наводиться як посилання на головному веб-сайті Американської психологічної асоціації для обговорення проблем геїв і лесбіянок. Фактично у своєму дослідженні Е. Хукер намагалася довести, що гомосексуали можуть функціонувати як нормальні люди.

Водночас у подальших дослідженнях ідея нормалізації гомосексуальності значно похитнулася. Г. С. Кочарян навів перелік досліджень, які свідчать про це. Ось лише три з них.

Широкомасштабне національне дослідження, проведене в Нідерландах, результати якого були опубліковані в 2001 році, на випадковій вибірці, що складається з 5998 чол. (2878 чоловіків і 3120 жінок) показало: як упродовж життя, так і в останні 12 місяців чоловіки-гомосексуали мали значно більше психічних розладів (афективних, включаючи депресію, і тривожних) порівняно з гетеросексуальними чоловіками. У гомосексуальних чоловіків також відзначалася сильніша алкогольна залежність. Лесбіянки відрізнялися від гетеросексуальних жінок більшою схильністю до депресії, а також вищою алкогольною і наркотичною залежністю.