Розділ «Частина V. Психічна регуляція поведінки і діяльності»

Воля як регуляція людиною своїх внутрішніх станів, дій і психічних процесів виступає як механізм, через який особистість регулює свої психічні функції. Воля керує емоціями, мисленням і діями. Це вищий регулятор психічної діяльності людини. Вольова регуляція — це приватний вид довільного керування людиною своєї поведінки. Вона характеризується використанням вольових зусиль, які спрямовані на подолання перешкод і труднощів.

Людина може регулювати: 1) дії (за параметрами швидкості, темпу, сили, ритмічності, тривалості, амплітуди й т. п.), 2) фізіологічні й психічні стани (гальмувати небажані й активувати бажані), 3) психічні процеси (організовувати їх у систему відповідно до ходу й завдань діяльності).

Вольова регуляція проявляється через вольові стани (стан мобілізаційної готовності, зосередженості, рішучості, стриманості та ін.). Вольові стани не зводяться до вольових якостей. Вони можуть бути й у безвладної людини.

Разом з емоційною регуляцією вольова регуляція утворить так звану регуляторну сферу психіки людини. Вольова регуляція займає більш високий рівень стосовно емоційної регуляції. Співвідношення цих двох рівнів подібно співвідношенню мислення й перцепції в пізнавальній сфері психіки. вольовий регуляторний рівень відрізняється від емоційного тим, що:

• енергетичні ресурси організму й особистості використовуються більш інтенсивно, раціонально, навмисно й цілеспрямовано (це дозволяє не тільки пристосовуватися до середовища, але й активно його перетворювати);

• регуляція стає опосередкованою (актуальні потреби, ситуація, неусвідомлені установки, властиві емоційній регуляції на вольовому рівні перетворяться свідомістю в мотиви й цілі діяльності, у спонукально-регуляторний вектор «мотив/ціль»);

• змінюється спрямованість регуляції (емоційні процеси відбивають специфіку ставлення суб’єкта до об’єкта, а вольова регуляція спрямована на самого суб’єкта, допомагає людині «перебороти себе»; тому вольові процеси відбивають переважно суб’єкт-суб’єктні відносини).

Регулюючи поведінку й діяльність, емоції й воля можуть виступити в ролі своєрідних антагоністів. Так, наприклад, емоції можуть дезорганізувати діяльність (почуття втоми, стомлення та ін.). Воля в цьому випадку компенсує негативні наслідки впливу емоцій станом терплячості. тривога компенсується рішучістю, фрустрація — завзятістю й наполегливістю, надмірне емоційне збудження (гнів, злість, радість та ін.) — витримкою, страх — сміливістю.

Бувають випадки, коли у вольовій регуляції немає необхідності. Емоцій, що стимулюють діяльність, виявляється достатньо для підтримки високої працездатності (наприклад, при насназі). Не потрібна вольова регуляція й у тому випадку, коли людина у досконалості засвоїла прийоми довільної регуляції емоційних станів.

Воля іноді трактується як наявність у людини системи вольових якостей. Безвладна людина не має вольових якостей, а у вольовій їх багато. Однак, однозначно говорити про волю за наявністю вольових якостей не можна. По-перше, безвладна людина може зображати, симулювати вольові якості з метою маскування заниженої самооцінки, боягузтва, непевності в собі. По-друге, те, що сприймається стороннім спостерігачем як вольова якість, може бути насправді вираженням тієї чи іншої психофізіологічної особливості. так, низька емоційна збудливість дуже схожа на витримку, сильний мотив може виявитися в поведінці, що помилково сприймається як свідчення наполегливості. власник гіпертимної акцентуації характеру залишає враження енергійної людини.

Ці приклади говорять про можливість підміни «вольових якостей» психофізіологічними особливостями людини.

Воля вносить у життя людини суб’єктивний вимір. Вона робить людину багато в чому непередбаченою, самоде-термінованою, вільною від зовнішніх обставин. Людина усвідомлює й переживає цю особливість у формі свободи волі. Таким чином, воля — це особлива форма людської активності, що припускає регулювання людиною своєї поведінки, гальмування нею ряду інших прагнень і спонукань, організацію послідовності різних зовнішніх і внутрішніх дій відповідно до свідомо поставлених цілей.

Воля завжди перспективна, спрямована на майбутнє. Коли людина здійснює вольовий акт, вона думає не про своє положення в даний момент, а про те, якою вона повинна стати в результаті її дій (або утримання від дій). Вольовий акт — це зовсім особливий стан свідомості, стан об’єктивації (Д. М. Узнадзе). Зіштовхуючись із труднощами або перешкодою, суб’єкт ніби «випадає» зі звичного потоку буття (імпульсивної активності). Плавний потік діяльності переривається й людина оцінює ситуацію, саму себе, мотиви своєї діяльності. Вона протиставляє себе й свою діяльність. Відбувається поділ суб’єкта й ситуації. Людина в цей момент переживає активність свого «Я». Вольовий акт ніколи не буває реалізацією актуального імпульсу. Енергія вольового акту запозичиться з особистості. За В. А. Іванніковим, психологічним механізмом вольового зусилля є підключення збудника важкої, неприємної або незначущої дії до смислової сфери особистості.

Філогенетичною передумовою волі (її «першопраобра-зом» у тваринному світі) є «рефлекс свободи», описаний І. П. Павловим. Це особлива самостійна форма поведінки у тварин. Стимул, що викликає цю поведінку — перешкода. Перешкода суб’єктивно відбивається у формі негативних емоцій. Вона актуалізує рефлекс свободи так само, як харчі — поведінку, спрямовану на добування їжі, новий подразник — дослідницьку поведінку, біль — оборонні акти тварини і т. ін. Без рефлексу свободи будь-яка перешкода перервала б потік життя. Рефлекс свободи реалізується в доцільній реакції подолання. Таким чином, при наявності у тварини актуальної потреби, перешкода до її задоволення викликає роботу двох механізмів: негативних емоцій і реакції подолання. У людини вони поєднуються в механізм волі.

Вольова дія людини сформувалася в процесі праці. Саме в праці часто виникає необхідність робити дії, що не відповідають безпосереднім спонуканням і потребам. Воля піднімає людину над рівнем природних органічних потягів; вона припускає існування громадського життя, що регламентується моральністю й правом.

19.2. Функції волі

Воля виконує загальну (глобальну) і парціальні (конкретні) функції. Глобальна функція волі — регуляція поведінки людини. вольова регуляція поведінки — це особливий (і в той же час вищий) різновид психічної регуляції поведінки, що складається із засвоєння сигналів із середовища (зовнішнього й внутрішнього) і спрямування на цій основі поведінки індивіда в найбільш сприятливе для нього русло. Життя людини не тільки в природному, але й у соціальному середовищі вимагає урахування дуже складних сигналів і, відповідно, складних механізмів регуляції поведінки й діяльності.

Вольовий рівень регуляції поведінки характеризується:

— свідомістю процесів регуляції;

— їхньою довільністю;