Розділ «Частина II. Свідомість і несвідоме»

6.3. Методи дослідження неусвідомлюваних процесів 

Існує ще одна проблема. вона полягає в процедурах пізнання неусвідомлюваних психічних процесів. цілком правомірне питання про те, як вивчити неусвідомлювані процеси, якщо вони не усвідомлюються. Передусім, неус-відомлюване проявляється у свідомості, і різними формами його прояву є ілюзії сприйняття, помилки установки, фрейдівські феномени, нарешті, інтегральні результати над-свідомих процесів.

У психоаналізі були розроблені ряд методів виявлення несвідомих афектних комплексів. Головні з них — це метод вільних асоціацій і метод аналізу сновидінь. Обидва методи припускають активну роботу психоаналітика, що полягає в тлумаченні безперервно продукованих пацієнтом слів (метод вільних асоціацій) або сновидінь. Із тією ж метою використовується й асоціативний експеримент. У асоціативному експерименті випробовуваному або пацієнтові пропонують швидко відповідати будь-яким словом, що спало на думку, на слова, які пропонуються. І ось виявляється, що після декількох десятків спроб у відповідях випробовуваного починають з’являтися слова, пов’язані з його прихованими переживаннями.

Мабуть, ще більш інформативним виявляється спільне використання суб’єктивних і об’єктивних даних. Наприклад, при утворенні навички аналіз складу й якості виконання дії разом із мовним звітом дозволяє судити, наскільки просунувся процес автоматизації, тобто перехід дії у сферу неусвідомлюваного. Крім того, цінним може бути використання фізіологічних індикаторів (наприклад, зв’язаної методики асоціацій О. Р. Лурії). Отже, при вивченні неусвідомлюваних процесів ми оперуємо тими ж початковими даними: фактами свідомості, особливостями поведінки і фізіологічними процесами. їх комплексне використання дозволяє психологові вивчати явища, які стосуються сфери «несвідомого».

Таким чином, психіка людини надзвичайно складна і включає не лише свідомість, але й процеси, які не контролюються суб’єктом. Проте не можна описати психіку за допомогою простого розподілу процесів на «свідоме» й «несвідоме». Сфера несвідомого має свою складну і, ймовірно, ієрархічну структуру. Розвиток уявлень про природу несвідомого, специфіку його проявів, механізми і функції в регуляції поведінки людини є необхідною умовою створення цілісної об’єктивної картини психічного життя особистості.

6.4. Психологічний захист особистості 

У несвідомій психіці відбувається обробка інформації, що надходить. Вимоги довкілля часто не відповідають актуальним потребам особистості. Факт їх невідповідності відкривається індивідові за допомогою тривоги. Тривога свідчить про порушення внутрішньої рівноваги. У міру накопичення життєвого досвіду в людини формується система психологічного захисту. вона захищає внутрішній світ від інформації, яка може порушити душевну рівновагу. Одним із перших поняття психологічного захисту застосував З. Фрейд, за його допомогою він описував боротьбу «Его» з хворобливими й травмуючими переживаннями. Психологічний захист — це спосіб збереження індивідом цілісності психіки, сукупність «техніки», яку використовує «Его» для подолання внутрішніх конфліктів й запобігання неврозів.

Ганна Фрейд узагальнила погляди батька на механізми психологічного захисту і виділила 10 його видів. вона зазначала, що для всіх видів механізмів психологічного захисту характерні дві головні ознаки: несвідомість і спотворення реальності (аж до її повної фальсифікації).

До теперішнього часу уявлення про психологічний захист і склад провідних способів його реалізації декілька змінилися в порівнянні з фрейдівським періодом психоаналізу. Уведені й розведені поняття «захисні механізми», «захисні реакції», «невротичні захисти», «захищеність» як властивість особистості. Механізми психологічного захисту можна класифікувати за рядом ознак, найважливішими з яких є: 1) ступінь обробки внутрішнього конфлікту; 2) спосіб спотворення реальності; 3) кількість енергії, що витрачається на підтримку механізму захисту; 4) рівень інфантильності (залежності від попередньої стадії онтогенезу); 5) тип можливого душевного розладу. Стисло схарактеризуємо основні способи (механізми) психологічного захисту.

Витіснення — дія, за допомогою якої людина усуває в несвідоме й утримує в ньому думки, образи, спогади, що пов’язані з неприйнятним потягом, мотивом. У роботі про витіснення (1915) З. Фрейд так виразив суть цього захисного механізму: усунення й утримання поза свідомістю якого-небудь психологічного змісту. Це — універсальний психічний процес, який лежить в основі формування несвідомої сфери психіки. витіснення проявляється при різних душевних захворюваннях (особливо при істерії), проте воно функціонує й у нормальній психіці. У багатьох роботах З. Фрейда витісненню надається ширше значення (як синоніму психологічного захисту взагалі). Теоретична модель витіснення виступила в його дослідженнях як прообраз інших захисних механізмів. Витіснення неприйнятного мотиву власної поведінки відповідає його забуванню. Суб’єкт позбавляється від дискомфорту, який супроводжує будь-який спогад про конфлікт між своїм потягом і реальністю ситуації, вимогами оточення, нормами поведінки. Особливо легко забуваються «незручні» для людини факти. Істинні, але неприємні для людини мотиви (наприклад, уражене самолюбство, заздрість до іншої людини, приниження, зачеплена гордість, марнославство) витісняються. їх місце займає так зване мотивування (Є. П. Ільїн), тобто спеціально придумані людиною пояснення причин її вчинків, за які не соромно перед оточенням.

Ціна витіснення може бути досить високою — вироблення звички не бачити, не помічати, не думати про неприємне і, як наслідок — пропуски в здатності пізнання світу й самопізнання. Сприйняття реальності може стати обмеженим, що проявляється в помилкових судженнях, неправильних і марних очікуваннях, невротичних симптомах. витиснений мотив, що не проявляється в поведінці, зберігає свої вегетативні й емоційні компоненти. він дає про себе знати суб’єктові у вигляді емоційної напруги, невизначеної тривоги, обмовок, описок, помилок при читанні, пізнаванні, невмілих рухів. У нормальній психіці витіснення може грати позитивну роль чинника «психологічного імунітету» до небезпеки, загрози, психотравми.

Проекція — операція виділення й локалізації в іншій людині, тварині (і навіть неживому об’єкті) якостей, властивостей, почуттів, бажань, які суб’єкт не визнає в самому собі. Соціально неприйнятні й засуджувані особливості та властивості як би виносяться зовні, приписуються іншим. Так, проявляючи по відношенню до когось агресію, суб’єкт може понизити привабливість жертви. Деякі люди часто проектують на інших свої особливості і спонукання, що суперечать моральним нормам. Корумпований чиновник упевнений, що «хабарі беруть усі». Людина, що хронічно конфліктує з сусідами, доводить, що «усі сусіди дурні», а обманщик не сумнівається в тому, що «більшість людей — брехуни». «вигода» від проекції полягає в перекладанні відповідальності за те, що відбувається, з себе на зовнішній світ.

Проектуванню піддаються потяги й імпульси, які викликають у людини відчуття дискомфорту. вони приписуються оточуючим. Надмірне проектування спотворює особу в наступних аспектах: 1) порушується сприйняття реальності (людина придумує щось, чого немає насправді); 2) навколишній світ починає вселяти страх (демонізація оточення); 3) людина зменшує контакти зі світом, звертається усередину себе, замикається в собі, інтровертується); 4) людина спустошується внутрішньо («втрачає душу», за К. Г. Юн-гом), оскільки будь-який акт проекції — це винесення зовні якогось внутрішнього змісту. Розпад «Его», що відбувається при параної, — закономірний фінал патологічного процесу, основу якого складає надмірна проекція. У нормі тенденція проектувати призводить до виникнення забобонів.

Істотно те, якого роду потяги піддаються проекції. При проектуванні зовні так званих оральних потягів світ починає сприйматися як джерело пригнічення, перевантаження, домінування. Людині здається, що вона живе у важкому світі, де її експлуатують, «поглинають її енергію», віднімають життєву силу (депресивне сприйняття). При проектуванні сексуальних потягів людині здається, що вона є об’єктом сексуальних посягань і надмірного інтересу з боку представників протилежної статі (аж до сенситивного любовного марення й марення відношення). При проектуванні агресивних імпульсів світ сприймається як надмірно агресивний.

Інтроекція (ідентифікація) — це механізм, зворотний проекції; той, хто інтроецірує, розглядає чужі мотиви, як свої власні. При цьому міжособистісні стосунки переводяться у внутрішньоособистісний план, тобто інтеріоризуються. Так, конфлікт, об’єктивно існуючий у стосунках учасників групи (виробничого колективу, спортивної команди, членів сім’ї) людиною, що схильна до інтроекції, сприймається як її власний, внутрішньоособистісний конфлікт. те, що насправді відбувається між людьми, перетворюється на конфлікт окремих сторін особистості однієї людини.

У більш вузькому, психоаналітичному аспекті інтроекція (ідентифікація) — це переведення образу зовнішнього об’єкта (найчастіше — значущої фігури з дитинства, наприклад, матері) усередину суб’єкта (дитини). У нормі ідентифікація супроводжує процес розвитку дитини (наприклад, коли син хоче бути схожим на батька). Вона допомагає дитині знайомитися зі світом дорослих, дає можливість стати повноцінним учасником ролевих ігор у дитячому колективі. На відміну від патологічної, нормальна ідентифікація може бути зупинена в будь-який момент. Ідентифікація з іншою людиною дозволяє «підняти» себе до її рівня шляхом розширення меж власного «Я». Якості, властиві іншій людині, стають надбанням того, хто інтроецирує. Для дітей це — найпростіший спосіб засвоєння моральних норм і правил соціальної поведінки. Завдяки інтроекції люди можуть бути попереджувальними, здатними самоототожнитися з чужими очікуваннями. За допомогою ідентифікації можливе символічне володіння бажаним, але недосяжним об’єктом. Нормальна ідентифікація (інтроекція) — одна з умов підтримки дружніх і любовних стосунків.

Варіантами невротичної ідентифікації є: 1) ідентифікація з міфічним (архетипічним) образом (наприклад, ідентифікація зі святими, з Дівою Марією як захист від проявів сексуальності, страху завагітніти); 2) ідентифікація з улюбленою покійною людиною (захист від страху смерті, заперечення смерті як реальності, спосіб ухилитися від горя); 3) ідентифікація з агресором (демонстративна хоробрість через страх — людина, якій погрожують, починає погрожувати сама); 4) нескінченне самозвинувачення при депресії (людина мстить комусь, проявляє агресію по відношенню до якоїсь фігури, яку «перевела усередину себе»); 5) ідентифікація при «емоційному зараженні», що проявляється як «психічна епідемія», масова істерія (наприклад, група підлітків займається вандалізмом і т. ін.); ідентифікація тут виступає як засіб захисту від власної самокритичності.

Регресія — це повернення до менш складних, менш структурованих, менш організованих форм поведінки й вираження. Стикаючись із життєвими труднощами, людина може поводитися як дитина, тобто вона ніби повертається до давно пройдених етапів психічного розвитку. Суб’єкт демонструє схильність до інфантильних форм стосунків і поведінки зі значущими об’єктами бажань. Відбувається примітивізація поведінки, яка, проте, сприяє зменшенню напруги.

Регресувати — це означає йти назад. Фрустрована людина, або людина, що знаходиться в стані напруги, конфлікту повертається до більш ранньої стадії життя, коли вона почувала себе в безпеці. У такий спосіб суб’єкт уникає стресу. Виділяють два типи регресії: регресію об’єкта й регресію потягу. При регресії об’єкта фрустрована людина, яка не може отримати бажаного, повертається назад, щоб отримати задоволення від об’єктів, від яких вона отримувала його раніше. Так, невдалий коханець повертається до своїх колишніх партнерок, або навіть звертається за втіхою до своєї матері. При регресії потягу фруст-рована людина, яка не може отримати задоволення при реалізації одного потягу (в одній діяльності), намагається реалізувати інший потяг (звертається до іншої діяльності). Наприклад, дитина, яка не може отримати солодощі, смокче палець, грає з давно освоєними (з точки зору розвитку) і забутими іграшками, які призначені для молодших дітей.

У нормі регресія може проявлятися: 1) в мистецтві й релігії (як повернення до дитячих фантазій про всемогутність); 2) в анекдотах (гумористичне ставлення до серйозної реальності з метою звільнення від напруги); 2) у відпустці, під час відходу від «серйозних справ»; 4) уві сні.