Розділ «Частина II. Свідомість і несвідоме»

Великий німецький філософ І. Кант (1724—1804), родоначальник німецької класичної філософії, далі розвиває ці уявлення. В «Антропології» (§ 5, «Про уявлення, які ми маємо в розпорядженні, не усвідомлюючи їх») І. Кант відзначає: «Мати уявлення й їх не усвідомлювати, представляється суперечливим, бо як ми можемо дізнатися, що ми маємо подібні уявлення, якщо вони нами не усвідомлюються. Ми можемо, проте, опосередкованим чином переконатися в тому, що в нас є певне уявлення, навіть якщо останнє нами, як таке, не усвідомлюється». І далі: «...Сфера сприйнять і відчуттів, які нами не усвідомлюються, хоча ми, поза сумнівом, їх маємо в розпорядженні, або інакше кажучи, царина темних уявлень нескінченно велика».

Німецький філософ, психолог і педагог, основоположник емпіричної психології в Німеччині І. Гербарт (1776— 1841) виділяв три зони свідомості: ясної свідомості, «простої» свідомості й несвідомого, між якими існують нежорсткі межі, які він назвав порогами. Учений уводить у наукове вживання поняття «витіснення», застосоване для позначення переходу уявлення в область несвідомого, яке потім починає широко використовуватися у психоаналізі. І. Гербарт виділив також умови переходу уявлень із несвідомого у свідомість — ними є сила самого уявлення й кількість зв’язків цього уявлення з минулим досвідом.

Вивченням неусвідомлюваних процесів — перцептивних автоматизмів — займався німецький фізик, фізіолог і психолог Г. Гельмгольц (1821—1894). Для їхнього опису він запропонував термін «несвідомий висновок». За Г. Гельмгольцем, сприйняття актуальної події залежить від набутого індивідом досвіду, в якому зберігаються «звичні способи» сприйняття, що актуалізуються несвідомо для індивіда і допомагають йому зберегти постійність видимого світу. Г. Гельмгольц наголошував, що слово «висновок» потрібно ставити в лапки тому, що цей процес подібний до висновку тільки за результатом, за природою ж він відрізняється від істинного висновку, оскільки відбувається несвідомо. Ми якби міркуємо, але насправді цього не робимо — за нас подібну роботу виконує неусвідомлюваний перцептивний процес. Оскільки процес протікає несвідомо, свідомі зусилля змінити його не можуть. Несвідомі висновки, за визначенням Г. Гельмгольца, є «непереборними».

У психології XIX століття намітилися переважно два різні підходи до ідеї «несвідомого». Один із них можна назвати «негативним», оскільки він зводився до розуміння «несвідомого» як психічної сфери або області переживань, яка характеризується лише тією або іншою мірою пониження ясності свідомості. Подібне трактування пов’язують зазвичай, простежуючи його далеке історичне коріння, з Г. В. Лейбніцем. Згідно з протилежною («позитивною») точкою зору, «несвідоме» виступає як якісно особлива латентна активність мозку, здатна чинити за певних умов дуже глибокий вплив на поведінку й складні форми пристосування.

Німецький психолог, фізіолог і філософ В. М. Вундт (1832—1920) сформулював ряд аргументів як за, так і проти чисто «негативного» розуміння «несвідомого». Цьому дослідникові належить образне уподібнення свідомості полю зору, в якому існує область найбільш ясного бачення, що оточена концентричними зонами — джерелами все менш і менш ясних відчуттів. Виходячи з подібної схеми, В. М. Вундт намагався обґрунтувати ідентичність понять психічного й усвідомлюваного, тобто захистити уявлення, за яким «несвідоме» слід розуміти лише як своєрідну периферію свідомості, що втрачає якості психічного в міру того, як ми переходимо в ній до зон, усе більш віддалених від сфери ясних переживань. Це — формулювання саме «негативного» стилю. Водночас у В. М. Вундта є висловлювання, близькі й до протилежної («позитивної») точки зору. Так, В. М. Вундт був схильний підкреслювати якісну і функціональну своєрідність неусвідомлюваної розумової активності: неусвідом-лювані логічні процеси відбуваються, на його думку, саме через цю своєрідність з такою правильністю і з такою однотипністю в усіх людей, які при усвідомлюваних логічних побудовах неможливі» (в. М. вундт, 1862). в. М. вундт писав: «Наша душа так щасливо влаштована, що доки вона готує найважливіші передумови пізнавального процесу, ми не отримуємо про роботу, з якою пов’язана ця підготовка, ніяких відомостей. Як стороння істота, що творить для нас, протистоїть нам ця неусвідомлювана душа, яка надає в наше розпорядження тільки зрілі плоди проведеної нею роботи» (В. М. Вундт, 1862).

Американський психолог і філософ, один із засновників філософії прагматизму і функціоналізму як напряму в психології, В. Джеймс (1842—1910) описував психічне життя особистості як «потік свідомості», в якому можна побачити постійну зміну якостей, наявність смутного й малоусвідом-люваного змісту, виразну вибірковість (селективність) свідомості й т. ін. відмічаючи важливу роль неусвідомлюваних процесів у психічному житті людини, він писав: «Існує не лише звичайне поле свідомості, з його центром і периферією, але також область слідів пам’яті, думок і почуттів, які, знаходячись за межами цього поля, повинні, проте, розглядатися як прояви свідомості особливого роду, що здатні безпомилковим чином виявляти свою реальність» (В. Джеймс, 1910).

Російський фізіолог І. М. Сєченов (1829—1905) неодноразово повертався до питання про так звані темні, або смутні відчуття, що розумілися ним як відчуття, що є лише частково або зовсім неусвідомлювані. У своїй роботі «Кому і як розробляти психологію?» він підкреслював, що переробка сирих вражень відбувається в тайниках пам’яті, поза свідомістю, отже без жодної участі розуму й волі. Звідси, за І. М. Сєченовим, витікає наукова і філософська неправомірність зведення «психічного» тільки до «свідомого».

На думку російського невропатолога, психіатра, фізіолога В. М. Бехтерєва (1857—1927): «велика частина того, що наповнює нашу свідомість, виникає з непроникних глибин нашої несвідомої сфери. Так само й великі творчі думки зобов’язані набагато більш несвідомому, ніж сфері свідомості. Несвідома сфера таким чином є тією скарбницею нашої душі, в якій зберігається в прихованому стані більшість уявлень, що колись яскраво блищали у свідомості, і з якої походить постійне оновлення свідомої сфери». В. М. Бехтерєв описує один із шляхів переходу свідомих процесів у несвідомі: «Кожного разу, коли який-небудь складний рух, що вимагає від нас більшого напруження розумових сил, нами виконується досить часто, він робиться вже звичним для нас і, отже, таким, що здійснюється без особливого з нашого боку напруження. З цим полегшенням руху прихованій енергії відбувається й згасання свідомості, від чого, втім, самий характер процесу ніскільки не порушується» (в. М. Бехтерєв, 1923).

Видатному російському фізіологові І. П. Павлову (1849— 1936) належать слова: «Ми чудово знаємо, до якої міри душевне психічне життя барвисто складається зі свідомого й несвідомого» (І. П. Павлов, 1951). Йому ж належить уподібнення психолога, що обмежується вивченням тільки усвідомлюваних переживань, людині, що йде в темряві з ліхтарем, який освітлює лише невеликі ділянки шляху. А з таким ліхтарем, говорить І. П. Павлов, важко вивчати усю місцевість.

Австрійський психолог, психіатр і невропатолог, творець психоаналізу З. Фрейд (1856—1939) розробив свою теорію несвідомого. Згідно з нею, в психіці людини існують три сфери, або області: свідомість, передсвідомість і несвідоме, які є динамічними системами, що мають власні функції, процесуальні риси, енергію і зміст. Типовим змістом сфери передсвідомого, на думку З. Фрейда, являються приховані, або латентні, знання й думки, які без зусиль переходять у свідомість. це ті знання, які людина має в розпорядженні, але які в даний момент в її свідомості не присутні. Несвідоме, за З. Фрейдом, є тією областю людської психіки, де діє витиснене «Я», про існування якого сама людина не підозрює, нічого не знає. Це несвідоме «Я» знаходиться в конфлікті з іншим «Я», що локалізовано на свідомому психічному рівні. Водночас несвідоме «Я» «прагне» до свідомого «Я», оскільки тільки за його допомогою можлива його реалізація. З. Фрейд уважав, що несвідомими є будь-які витиснені бажання й сексуальні потяги за тієї лише умови, що вони відповідають універсальному принципу конфліктності. він порівнював людську свідомість із айсбергом, який на дев’ять десятих занурений в море несвідомого.

Швейцарський психолог, психіатр, культуролог К. Г. Юнг (1875—1961), спираючись на аналіз сновидінь, марень, шизофренічних розладів, а також на дослідження міфології, праць східних, античних і середньовічних філософів, приходить до висновку про існування й прояви в психіці людини колективного несвідомого. За К. Г. Юнгом, зміст колективного несвідомого не формується в індивідуальному життєвому досвіді суб’єкта — він існує в душі вже при народженні у вигляді архетипів, які успадковані від предків.

Німецький філософ, один із основоположників екзистенціалізму К. Ясперс (1883—1969) зазначає: «Наша свідомість спирається на несвідоме, вона ввесь час виростає з несвідомого й повертається до нього. Проте дізнатися що-небудь про несвідоме ми можемо тільки за допомогою свідомості. У кожній свідомій дії нашого життя, особливо в кожному творчому акті нашого духу, нам допомагає несвідоме, що присутнє в нас. Чиста свідомість ні на що не здатна. вона подібна до гребеня хвилі, вершини над широкою і глибокою основою» (К. ясперс, 1949). К. Ясперс виділяє чотири групи визначень «несвідомого». До першої групи відносяться визначення, що зачіпають «минуле» свідомості:

1) те, що колись усвідомлювалося, а потім стало автоматичним, тобто неусвідомленим;

2) забутий досвід, що не втратив своєї дієвості (комплекси, залишкові афекти);

3) спогади, готові «спливти на поверхню» пам’яті.

У другу групу К. Ясперс включає визначення несвідомого, які обумовлені недоліком уваги:

1) непомічені переживання;

2) те, що ненавмисно виявляється;

3) те, що вислизає з пам’яті;

4) те, що не об’єктивувалося і, відповідно, не було вер-балізовано.