Розділ «Бик на горі»

Протилежність «маєткам» я знайшов у притулках для літніх людей, заснованих конгрегацією «Малі сестри нужденних».

Уперше я дізнався про «Малих сестер» ще в дитинстві — у їхніх лондонських притулках практикували мої батьки: тато як лікар загальної практики, а мама як хірургічний консультант. Тітонька Лен завжди казала: «Олівере, якщо зі мною трапиться якийсь напад або я втрачу працездатність, віддайте мене „Малим сестрам“ — там найкращий догляд у світі».

Діяльність їхніх притулків спрямована на те, щоб люди, які в них перебувають, жили максимально повним і змістовним життям у межах своїх можливостей і потреб. Дехто з мешканців притулку був паралізованим, дехто страждав на набуте слабоумство чи паркінсонізм, дехто — з «медичних» причин (рак, емфізема, серцево-судинні захворювання тощо), частина мешканців були сліпими або глухими, а інші — хоч і мали міцне здоров’я — стали самотніми й прагнули людського тепла й товариства.

Окрім медичного догляду, «Малі сестри» забезпечують будь-який вид лікування — фізіотерапію, трудотерапію, логопедичне лікування, музикотерапію і (за потреби) психотерапію та консультування. На додачу до лікування (але не менш ефективними) є найрізноманітніші заняття, не вигадані, а справжні, на кшталт садівництва чи кулінарії. Багато мешканців у цих притулках наділені особливими ролями — від допомоги у пральні до гри на органі у церкві. Деякі мають тварин, про яких піклуються. Також для них проводять екскурсії до музеїв, поїздки на іподроми, походи до театрів і прогулянки парками. Мешканці, які мають родини, на вихідних часом ходять із ними на обід за межами притулку або їдуть до родичів на свята, а крім того, до цього закладу регулярно навідуються діти з прилеглих шкіл, які налагоджують спонтанні й безпосередні контакти з людьми на сімдесят-вісімдесят років старшими від них, внаслідок чого між ними можуть виникати прив’язаність і ніжність. Релігія у цих закладах є стрижнем, проте не повинністю — жодних повчань, жодного проповідництва, жодного релігійного тиску. Не всі мешканці притулку є вірянами, хоча Сестри є надзвичайно побожними людьми — та й важко уявити таку всеосяжну турботу без такої глибокої відданості.[241]

Можливо (чи напевне), полишаючи власну оселю заради життя у громаді, ці люди проходять важкий період адаптації. Однак більшість тих, хто потрапляє до цих притулків, мають змогу влаштовувати життя, сповнене змісту й задоволення, на свій розсуд (іноді навіть більше, ніж усі попередні роки), маючи при цьому впевненість, що чуйні люди братимуть до уваги й вирішуватимуть усі їхні медичні проблеми, і що коли настане час, вони зможуть відійти в інший світ спокійно і з гідністю.

Це демонструє старішу традицію догляду, що «Малі сестри» зберегли з 1840-х років і фактично повернулися до духовних традицій Середніх віків (які дуже зворушливо змальовує у «Готелі Бога» Вікторія Світ), поєднали їх із найкращими здобутками сучасної медицини.

Хоч я і був засмучений «маєтками» й невдовзі припинив до них ходити, «Малі сестри» мене надихають, і я люблю відвідувати їхні притулки. Наразі до деяких із них приходжу вже понад сорок років.

На початку 1976 року я отримав листа від Джонатана Коула, який вивчав медицину в Міддлсексі в Лондоні. Він писав, що вподобав «Мігрень» і «Пробудження», і додав, що упродовж року займався дослідницькою діяльністю з сенсорної нейрофізіології в Оксфорді, перш ніж розпочати клінічну роботу. Він цікавився, чи може провести свій факультативний курс — близько двох місяців — зі мною. «Я хотів би поспостерігати над методикою роботи вашого відділення і залюбки долучився б до будь-якого наявного навчального курсу».

Мене сповнило теплом і потішило те, що до мене звернувся студент із лікарні, де я сам проходив стажування понад двадцять років тому. Проте я мав вивести хлопця з омани його різноманітних уявлень про мою посаду і здатність забезпечити певного роду навчання, що здобувають у медичному виші, тож відписав:

Шановний містере Коул!

Я вдячний вам за листа від 27 лютого і перепрошую за тривале мовчання.

Затримка з відповіддю сталася тому, що я не знаю, що відповідати. Якщо коротко, то ситуація у мене наразі така:

я не маю відділення,

я не у відділенні,

я кочовик і виживаю — причому все це дуже обмежено й залежить від обставин — за рахунок нерегулярних заробітків.

Коли я працював на повну ставку у Бет-Авраамі, то часто мав зустрічі зі студентами у рамках їхніх факультативних курсів, і цей корисний досвід ми завжди згадуватимемо з приємністю.

Але тепер я не маю жодної посади, опори, дому, проте мандрую по всіх усюдах. Я, вочевидь, не можу запропонувати жодних варіантів офіційного навчання чи чогось такого, що могли б потім офіційно визнати.

Я часом думаю про те, що у неофіційний спосіб займаюся спостереженнями, вивчаю — чимало працюю з абсолютно різними пацієнтами у клініках і притулках, і кожна ситуація, у якій спостерігаю, вчуся, працюю — eo ipso[242] чогось навчає. Де б я не був, кожен пацієнт для мене — яскрава, жива особистість, цікава і цінна. Кожен пацієнт навчає мене чогось нового, збурює в мені нові відчуття і пускає думки текти іншим руслом. Гадаю, що учасники цих ситуацій збагачують і поділяють зі мною це відчуття пригоди. (Неврологію загалом, усе я сприймаю як своєрідну авантюру!)

Обов’язково пишіть мені, розповідайте, як вирішиться ваша справа — знову-таки, я буду радий зустрітися з вами неофіційно, без умовностей, під час своїх мандрів, проте жодним чином не залучений до якогось офіційного викладання.

З найкращими побажаннями і вдячністю