Розділ «Бик на горі»

Ми всі так сподівалися, що цього місяця ти підеш на поправку, але, на жаль, цього не сталося.

У мене серце розривається, коли я чую, що ти слабнеш, страждаєш, а тепер ще й волієш померти. Ти — людина, яка для багатьох завжди була джерелом сили, здатна постати перед лицем смерті, навіть обирати її, сміливо і зі спокоєм, змішаним, звичайно ж, із сумом від того, що все минає. Усім нам і мені зокрема ще тяжче змиритися з думкою про втрату тебе. Для мене ти завжди була однією з найдорожчих у світі.

Я попри все сподіватимуся, що ти витримаєш і знову зможеш повернутися до повноцінного життя. Та якщо цьому не судилося статись, я маю подякувати тобі, подякувати ще раз і востаннє — за те, що ти жила і була саме такою.

З любов’ю

Олівер

У звичайних повсякденних речах я людина сором’язлива — не вмію невимушено «теревенити»; часто не впізнаю людей (від цього потерпав усе життя, а зараз ситуація ще погіршилася після того, як у мене зіпсувався зір); мало обізнаний у поточних подіях і практично не цікавлюся ними — це стосується і політики, і суспільства, і теми статей. На додачу до всього я тепер ще й став тугий на вухо — так можна м’яко назвати прогресуючу глухоту. Враховуючи це, я намагаюся причаїтися у кутку, стати невидимим, сподіваюся, що мене не помітять. У 1960-ті, коли відвідував гей-бари задля нових знайомств, мене це взагалі мало не паралізувало, я забивався у куток, нестерпно страждав і за годину йшов звідти, сумний і самотній, проте відчував певне полегшення. Але якщо на вечірці чи деінде мені траплялася людина, яка поділяє якісь із моїх (зазвичай наукових) інтересів — вулкани, медузи, гравітаційні хвилі, та що завгодно — я одразу ж втягуюся у жваву розмову (хоча через мить можу й не впізнати людину, з якою розмовляю).

Я майже ніколи не розмовляю з людьми на вулицях. Проте кілька років тому сталося місячне затемнення, і я вийшов надвір, щоб поспостерігати за ним через невеликий телескоп із двадцятикратним збільшенням. На тротуарі туди-сюди метушливо снували люди, і всі вони, здавалося, не помічали, що просто над ними відбувається таке надзвичайне небесне явище, тож я перепиняв їх зі словами: «Погляньте! Погляньте, що відбувається на місяці!» — і втискував їм до рук телескопа. Моя поява захоплювала людей зненацька, проте, заінтриговані моїм очевидно щирим піднесенням, вони підносили телескоп до очей, дивувалися і повертали його мені. «Ей, чоловіче, дякую, що дав змогу на це подивитися», або ж «От так штука! Дякую, що показав».

Проходячи повз автостоянку біля свого будинку, я побачив, як якась жінка і паркувальник страшенно сваряться. Наблизився до них і сказав: «На секунду припиніть сваритися — погляньте на місяць!». Вони, приголомшені, замовкли й почали розглядати затемнення, передаючи одне одному телескоп. А потім повернули його мені, подякували і одразу ж продовжили свою агресивну суперечку.

Подібний випадок трапився кілька років тому, коли я працював над «Дядьком Вольфрамом» і писав розділ про спектроскопію. Я полюбляв блукати вулицями з крихітним кишеньковим спектроскопом, розглядаючи крізь нього різні джерела світла й милуючись розмаїтими спектральними лініями — сліпучо золотавою лінією від світла натрієвих ламп, червоними смужками від неонового освітлення, змішаними кольорами галоген-ртутних ламп і їхніх рідкоземельних люмінофорів. Коли проходив повз бар у своєму кварталі, мою увагу привернуло розмаїття кольорових вогників усередині, тож я притиснув спектроскоп до вікна, щоб їх роздивитися. Очевидно, відвідувачів закладу занепокоїла ця дивна поведінка, і їм було не до вподоби, що я розглядаю те, що діється всередині (як їм здавалося), за допомогою специфічного приладу. Тож я сміливо зайшов усередину — це був гей-бар — і сказав: «Ану всі припинили говорити про секс! Краще погляньте на дещо дійсно цікаве!». Вони приголомшено затихли, проте знову мій дитячий, щирий захват узяв гору, і всі почали передавати один одному спектроскоп, вигукуючи: «Ого! Круто!». Коли кожен подивився у спектроскоп, його зі словами подяки повернули мені, після чого розмови про секс відновилися.

Над книгою про «Ногу» промучився ще кілька років, і нарешті у січні 1983 року надіслав Коліну завершений рукопис. Відколи я узявся за її написання, минуло майже дев’ять років. Кожен розділ книги акуратно набрано на папері різного кольору, притому що весь рукопис налічував понад 300 тисяч слів. Коліна такий розмір страшенно обурив, і редагування фактично затяглося на весь рік. Зрештою першу версію було урізано більш ніж у п’ять разів, і остаточний варіант налічував усього 58 тисяч слів.

Однак я з величезним полегшенням повністю передав права на книгу Коліну. Мені так і не вдалося позбутися забобонного відчуття, що нещасний випадок, який трапився зі мною у 1974 році, тільки й чекав слушної нагоди повторитися — так і станеться, якщо я не звільнюся від нього, описавши все назагал у книзі. Тепер справу було зроблено, і наді мною більше не нависала небезпека повторення цієї історії. Але підсвідомість хитріша, ніж ми собі уявляємо, і десять днів по тому — я тоді був у Бронксі, і все кругом закрижаніло — примудрився винятково незграбно впасти й спричинити повторення нещасного випадку, якого так боявся.

Я тоді заїхав на заправку у Сіті-Айленді. Простягнувши оператору кредитку, гадав, що просто відчиню двері й підведуся, щоб випрямитися. Вибравшись із машини, в ту саму мить послизнувся на клаптику чорної криги, і коли оператор повернувся з чеком, я лежав на землі, наполовину застрягнувши під машиною.

— Що ви робите? — запитав він.

— Приймаю сонячні ванни, — відповів я.

— Ні-ні, що сталося? — знову запитав він, на що я відповів:

— Я зламав руку й ногу.

— Ви, певно, знову жартуєте, — недовірливо сказав оператор.

— Ні, цього разу не жартую. Ви б краще викликали швидку.

Коли мене привезли до лікарні, хірург-резидент поцікавився:

— А що це написано у вас на тильному боці руки?