Розділ «Полишаючи гніздо»

Це лікування не стало на заваді його роботі, проте він втратив те містичне чуття, що сповнювало для нього роботу розсильним значеннєвою глибиною, розгубив гостроту й чіткість, із якою раніше сприймав світ, усе тепер здавалося йому «приглушеним». «Це нібито тебе ніжно вбивають», — резюмував Майкл.[91]

Коли йому зменшили дозу ларгактилу, паркінсонівські симптоми почали стихати і, що найважливіше, він почувався живішим і знову сповненим якоюсь містичною чутливістю — лише для того, щоб за кілька тижнів знову вибухнути шаленим психічним розладом.

У 1957 році, вже ставши студентом медичного факультету й цікавлячись особливостями мозку та розуму, я зателефонував Майкловому психіатру й поцікавився можливістю зустрічі. Лікар Н. був скромним, чутливим чоловіком, що знав Майкла від часу його першого психозу майже чотирнадцятирічної давнини. Його також хвилювали нові проблеми медикаментозного характеру, з якими він зіткнувся на прикладі багатьох своїх пацієнтів, які вживали ларгактил. Він намагався титрувати препарат, щоб віднайти оптимальне дозування, не завелике й не замале. За його зізнанням, результати були не дуже обнадійливі.

Мене цікавило, чи мозкові системи, які мають стосунок до сприйняття (чи відображення) значення, значущості, умисності, системи, що лежать в основі відчуття чудес і незбагненного, а також відповідальні за поціновування краси мистецтва й науки, у шизофренії втрачають рівновагу, створюють внутрішній світ, перевантажений сильними емоціями й спотворенням дійсності. Здається, що ці системи втрачають «золоту середину», тому кожна спроба титрувати, пригасити їх може перенести людину зі стану патологічного піднесення у стан надзвичайної байдужості, що межує з ментальною смертю.

Брак у Майкла навичок спілкування і звичних повсякденних умінь (він заледве міг зробити собі чашку чаю) вимагав соціального й «буттєвого» підходу. Транквілізатори не справляли жодного або ж мали лише незначний ефект на «негативні» симптоми шизофренії — абстиненцію,[92] афективне сплощення[93] тощо, які в непомітному хронічному прояві можуть виснажувати й підточувати життєві сили більше за будь-які позитивні симптоми. Це питання є значно ширшим за лікування, йдеться про саму можливість жити повноцінним і радісним життям — із системами життєзабезпечення, товариством, самоповагою та повагою інших — і це потребує вирішення. Майклові проблеми не мали цілковито «медичного» характеру.

Я міг і повинен був більше любити, більше підтримувати брата, коли повернувся до Лондона, до медичного коледжу. Я міг би ходити з Майклом по ресторанах, кіно, театрах, концертах (чого він ніколи не робив сам). Міг з’їздити з ним на море чи за місто. Проте я нічого з цього не зробив, і почуття сорому від цього, відчуття, що я був поганим братом, недоступним для нього, коли він вкрай потребував підтримки, ще палає у мені шістдесят років по тому.

Я не знаю, якою була б Майклова реакція, якби я проявляв більше ініціативи. Він мав власне життя, суворо контрольоване й обмежене, і не любив жодних відхилень від нього.

Із появою транквілізаторів Майклове життя стало менш бурхливим, проте, як мені здавалося, водночас більш обмеженим і збіднілим. Він більше не читав «Дейлі воркер», не навідувався до книгарні на Ред-лайон-сквер. Раніше він мав відчуття належності до колективу, мав із ким поділяти марксистські погляди, зараз його запал охолонув, і він почувався все самотнішим та занедбанішим. Батько сподівався, що наша синагога зможе надати Майклові моральну й пастирську допомогу, сповнити його почуттям єдності. У юності він був досить релігійною людиною — після бар-міцви[94] він щодня носив цицит[95] і прикладав тфілін,[96] а також за будь-якої можливості відвідував синагогу — втім і тут його завзяття ослабло. Майкл утратив інтерес до синагоги, чия громада зменшувала свою чисельність: усе більше лондонських євреїв емігрували, одружувалися з місцевими неєвреями й розчинялися серед них — тож і синагога втратила інтерес до нього.

Його потяг до читання, колись такий глибокий і жадібний (хіба ж не йому тітка Анні залишила всю свою бібліотеку?) тепер разюче зменшився, Майкл майже зовсім закинув книги й лише уривчасто зазирав до газет.

Гадаю, що попри, а може й через транквілізатори, він занурювався у безнадію та байдужість. У 1960 році, після виходу блискучої книги Рональда Девіда Лейнга[97] «Розділене „я“» у Майкла ненадовго загорілася надія. Адже у цій праці лікар, психіатр, розглядав шизофренію не як хворобу, а як повноцінний, ба більше — привілейований спосіб буття. І хоч Майкл часом і сам називав усіх нас, нешизофреніків, «до блювоти нормальними» (цей уїдливий вислів був породженням шаленої люті), йому невдовзі, за його словами, надокучив Лейнгів «романтизм», і Майкл почав сприймати його як дещо небезпечного дурня.

Полишаючи у день свого 27-річчя Англію, я також хотів утекти від брата з його безнадійною і трагічною історією, з чим ми не могли впоратися. Але, можливо, це певною мірою ознаменувало спробу досліджувати шизофренію і супутні розлади мозкової та розумової діяльності на власних пацієнтах і власним способом.