Розділ «Нове бачення розуму»

Іноді, вслід за неврологічним ураженням, свідомість і пам’ять роз’єднуються, лишаючи тільки неявні знання чи спогади. Тому мій пацієнт Джиммі, мореплавець, який страждав на амнезію, не мав явних спогадів про вбивство Кеннеді, а коли я запитував, чи було вбито якогось президента у XX столітті, він відповідав: «Наскільки мені відомо — ні». Проте коли запитував: «У такому разі, теоретично, якщо б десь убили президента, а ви про це не знали, то де б, за вашим припущенням, це сталося: у Нью-Йорку, Чикаго, Далласі, Новому Орлеані чи Сан-Франциско?». Він незмінно робив правильне «припущення» — у Далласі.

Таким чином пацієнти з цілковитою корковою сліпотою через значне ушкодження первинних зорових центрів мозку стверджуватимуть, що нічого не бачать, але водночас вони можуть таємничим чином правильно «здогадатися», що лежить перед ними — це так званий сліпозір. У всіх цих випадках здатність до сприйняття і сприйняттєвої категоризації зберігається, проте стає відірваною від свідомості вищого порядку.

Ми від самого початку на нейронному рівні просякнуті індивідуальними рисами. Дослідники продемонстрували, що навіть на руховому рівні дитина не наслідує усталений зразок того, як навчатися ходити, тягнутися до чогось. Кожне немовля випробовує різні способи тягнутися за предметами й упродовж кількох місяців віднаходить чи обирає власні способи руху. Намагаючись уявити нейронну основу такого індивідуального навчання, ми, ймовірно, уявимо її собі як сукупність рухів (і їхніх нейронних корелятів), що зміцнюється чи витісняється досвідом.

Подібні міркування виникають і тоді, коли йдеться про одужання і реабілітацію після паралічів та інших ушкоджень. Не існує жодних стандартів, немає прописаного шляху одужання — кожен пацієнт має віднайти чи створити власні рухові й сприйняттєві моделі, власні способи долати виклики, перед якими він постане, а обов’язком чуйного лікаря є допомогти йому в цьому.

І в цьому найширшому сенсі нейродарвінізм передбачає, що, хочемо ми того чи ні, але нам призначено прожити особливе життя, сповнене саморозвитку, і торувати власні, окремі стежки в цьому житті.

Читаючи «Нейродарвінізм», я міркував над тим, чи змінить ця концепція обличчя нейронауки так само, як теорія Дарвіна змінила обличчя біології. Коротка, але недостатня відповідь — «ні», хоча зараз чимало вчених вважають численні Едельманові ідеї як щось саме собою зрозуміле, не визнаючи, чи, можливо, навіть не знаючи про те, що вони — Едельманові. У цьому сенсі його міркування, хоча й не визнані експліцитно, зрушили самі підвалини нейронауки.

У 1980-ті теорія Едельмана була настільки новаторською, що її не так просто було припасувати до якоїсь із наявних моделей, парадигм нейронауки, і, гадаю, саме це перешкоджало її широкому визнанню — укупі з часом надмірним, важким для розуміння стилем письма Едельмана. Його теорія була «передчасною», вона настільки випереджала свій час, була такою складною і вимагала настільки нових способів мислення, що у 1980-ті їй чинили опір або ігнорували, проте упродовж наступних двадцяти чи тридцяти років, із залученням нових технологій, ми матимемо добрі можливості для підтвердження (чи спростування) її основних принципів. Для мене ця теорія лишається найпотужнішим і найелегантнішим поясненням того, як ми, людські істоти, і наші мізки формують наші надзвичайно індивідуальні «я» і світи.