Розділ «Нове бачення розуму»

Коли йдеться про сприйняття об’єктів, Едельман любить говорити, що світ не «обклеєний ярликами»; сприйняття не з’являється «вже розкладеним на об’єкти». Ми маємо витворити сприйняття через власну систему категорій. «Будь-яке сприйняття є актом творення», — говорить Едельман. Коли ми рухаємося, наші органи чуття збирають зразки світу й на основі цього у мозку формуються карти. А з набуттям досвіду виникає селективне зміцнення тих картувань, що відповідають успішному сприйняттю — успішному в тому, що, як вони засвідчують, є найпридатнішим і найпотужнішим для побудови «реальності».

Тут Едельман говорить про подальшу об’єднувальну діяльність, властиву складнішим нервовим системам — він називає це «повторною сигналізацією». Говорячи його термінами, сприйняття, наприклад, крісла, зумовлене насамперед синхронізацією активованих груп нейронів для формування «карти», а потім подальшою синхронізацією низки розрізнених картувань по всій зоровій корі — ці картування стосуються багатьох різних сприйняттєвих аспектів крісла (його розмір, форма, колір, «ніжковість», відношення до інших його різновидів — крісел із бильцями, крісел-гойдалок, дитячих крісел тощо). Таким чином, досягається розмаїте і гнучке сприйняття «крісельства», і це дає змогу вмить розпізнавати численні різновиди крісел як крісла. Таке сприйняттєве узагальнення є динамічним. Отже, може постійно оновлюватися і залежить він активного й нескінченного гармонійного поєднання численних деталей.

Такий взаємозв’язок і синхронізація нейронного «пострілу» у віддалених одна від одної ділянках мозку є можливим завдяки дуже багатим зв’язкам між картами мозку — зв’язкам, що є реципрокними[320] й можуть містити мільйони волокон. Сигнали від, скажімо, торкання крісла, можуть зачіпати один набір карт, а сигнали від його споглядання — інший. Повторна сигналізація відбувається між цими наборами карт як частина процесу осягнення крісла.

Категоризація є основним завданням мозку, а повторна сигналізація дає можливість мозку категоризувати його власні категоризації, потім рекатегоризувати їх і так далі. Цей процес є початком величезного висхідного шляху, що уможливлює усе вищі рівні думки й свідомості.

Повторну сигналізацію можна назвати свого роду нервовою Організацією Об’єднаних Націй, у якій десятки голосів говорять водночас, і в їхні розмови безперервно вплітаються найрізноманітніші повідомлення із зовнішнього світу, зводяться у єдину картину, відповідно до того, як співвідноситься нова інформація і виникають нові проникнення у сутність.

Едельман, який колись хотів стати концертним скрипалем, послуговується також і музичними метафорами. В інтерв’ю радіо BBC він якось сказав:

Уявіть: якби ви мали сотню тисяч струн, якими випадковим чином з’єднані четверо учасників струнного квартету, і навіть якби вони нічого не говорили, сигнали б розходилися повсюдно у всіх можливих непомітних напрямках [321], що роблять із усієї множини звуків єдиний ансамбль. Так і працюють карти мозку шляхом повторного входження.

Музиканти пов’язані між собою. Кожен із них, індивідуальним чином передаючи музику, безперервно впливає на інших і сам зазнає їхнього впливу. Немає ніякої остаточної чи «основної» інтерпретації — музика твориться спільно, і кожне виконання є унікальним. Ця Едельманова картина мозку — як оркестр, ансамбль, але без диригента, оркестр, який творить свою музику.

Того вечора, коли я повертався до готелю після спілкування з Джеррі, мене охоплювало своєрідне почуття захвату. Здавалося, що місяць над Арно був найпрекраснішим з усього, що мені коли-небудь доводилося бачити. Я почувався звільненим від епістемологічного відчаю, у якому перебував десятки років, — від світу беззмістовних, застарілих машинних аналогій. Здавалося, що потрапив до світу, сповненого біологічного значення, світу, що співвідносився з істинною сутністю мозку й розуму. Теорія Едельмана була першою по-справжньому всеосяжною теорією розуму й свідомості, першою біологічною теорією особистості й автономії.

«Дякую тобі, Господи, що я дожив до цього часу й почув цю теорію», — думав я. Почувався я так, як, імовірно, чимало людей, коли у 1859 році вийшло друком «Походження». Ідея природного відбору приголомшувала, проте, варто було лише про неї подумати, вона ставала очевидною. Того вечора я збагнув, про що йшлося у Едельмана. «Як же безглуздо, що я сам до цього не додумався!» — подумав тоді, так само, як Гакслі після прочитання «Походження». Раптом усе стало таким зрозумілим.

За кілька тижнів після повернення з Флоренції у мене сталося ще одне прозріння досить неймовірного й комічного штибу. Я їхав до озера Джефферсон через укриту буйною рослинністю сільську місцевість округу Салліван, насолоджуючись тихими полями й живими огорожами, аж раптом побачив корову! Але це була корова, перетворена новим Едельмановим баченням тваринного життя, корова, чий мозок невпинно наносив на карту усі свої рухи й сприйняття, а її внутрішня сутність складалася з категоризацій і картувань, груп нейронів, що подають сигнали і взаємодіють на шаленій швидкості. Ця Едельманська корова була сповнена дивом первинної свідомості. «Яка чудова тварина! — подумав я. — Ще ніколи так не розглядав корову».

Природний відбір міг продемонструвати мені, якими стали корови загалом, а нейродарвінізм був необхідний для того, щоб зрозуміти, що значить бути цією конкретною коровою. Стати цією конкретною коровою було можливо шляхом відбору окремих груп нейронів у її мозку для дослідження їхньої діяльності.

Едельман припустив, що ссавці, птахи й деякі плазуни володіють «первинною свідомістю», здатністю створювати ментальні картини, що допомагають їм адаптуватися до складних і мінливих оточень. На думку Едельмана, досягнення цього залежить від появи нового типу нейронного ланцюга в певну «видатну мить» еволюції — ланцюга, що уможливить щільні, подібні, реципрокні зв’язки між картами нейронів, так само як і між неперервними всеосяжними картуваннями, що об’єднують новий досвід і перегруповують категорії.

Едельман припустив, що певної іншої видатної миті розвиток «свідомості вищого порядку» став можливим у людини (і, можливо, кількох інших видів включно з людиноподібними мавпами й дельфінами) шляхом повторної сигналізації вищого порядку. Свідомість вищого порядку несе в собі безпрецедентну здатність до узагальнення і міркування, до усвідомлення минулого й майбутнього, і зрештою досягається самосвідомість і усвідомлення себе особистістю у світі.

У 1992 році ми з Джеррі поїхали на конференцію про свідомість у Коледж Ісуса у Кембриджі. І якщо книги Джеррі часто важко читати, то бачити й чути його виступи було для більшості аудиторії одкровенням.

На тій зустрічі — я забув, що спонукало до цього обміну — Джеррі сказав: «Ви не теоретик».

«Я знаю, — відповів йому. — Але я займаюся практичною діяльністю, а вам потрібна практика, якою займаюся я, для такого роду теорії, якою займаєтеся ви». Джеррі погодився зі мною.

У щоденній неврологічній практиці я часто стикаюся з ситуаціями, що цілковито руйнують традиційні неврологічні тлумачення і вимагають пояснень докорінно іншого типу, але, за Едельманом, чимало таких явищ можна пояснити як порушення у локальному картуванні чи картуванні вищого порядку, що є наслідком ушкодження чи захворювання нервів.

Коли після травми, отриманої внаслідок нещасного випадку у Норвегії, й подальшої нерухомості моя нога стала «чужою», мої знання в галузі неврології не допомогли, класична неврологія не мала що сказати про стосунок чуття до знань і до індивіда, про те, як, за умови послаблення потоку нейронної інформації, кінцівка може бути втрачена для свідомості індивіда, «відкинута», і про те, як потім може швидко відбутися нове картування решти тіла, що не враховуватиме цю кінцівку.

Якщо права півкуля мозку має значні ушкодження у сенсорній (тім’яній) зоні, у пацієнтів може спостерігатися анозогнозія — відсутність усвідомлення того, що щось не так, попри те, що ліва половина їхнього тіла паралізована чи нечутлива. Іноді вони можуть наполягати на тому, що ліва половина їхнього власного тіла належить «комусь іншому». У суб’єктивному сприйнятті таких пацієнтів їхній простір і світ є цілісним, попри те, що живуть вони у напівсвіті. Впродовж багатьох років анозогнозію хибно витлумачували як дивний невротичний симптом, оскільки її не можна було пояснити категоріями традиційної неврології. Проте Едельман розглядає такий стан як «хворобу свідомості», цілковите руйнування повторної сигналізації вищого порядку й картування в одній півкулі і, як наслідок, докорінну перебудову свідомості.