Розділ «Частина II. Рольова амбівалентність особистості»

Саме психічна реальність, а не ідеалізована материнська відповідальність, дає істинне переживання материнського щастя, яке сприятливо впливає на емоційний розвиток особистості дитини. Тому не дивно, що сучасні західні психологи називають свої книги про материнство нетрадиційно. Наприклад, Д. Райлі обрав назву "Війна в колисці", а психоаналітик Д. Віннікотт у передмові заспокоює своїх пацієнток фразою про те, що вони "достатньо добрі матері". "Я вважаю, - пише Р. Паркер, - що материнська амбівалентність, незважаючи на страждання або навіть завдяки їм, здатна викликати у матерів трансформувально-позитивний вплив і, як наслідок, сприяти ефективному виконанню будь-якої роботи" [216, с. 14].

Цитована авторка особливо підкреслює творчу роль материнської амбівалентності. Зокрема у ситуації, коли матері переживали провину, хоча їх ніхто не осуджував, вони могли вільно думати про свої негативні і позитивні риси, знаходити конструктивні рішення проблемних питань у стосунках з дитиною, нарешті повно реалізувати свої кращі внутрішні ресурси. Ці жінки ділились переживаннями а атмосфері підтримки, наприклад, в оточенні інших матерів або свого чоловіка, які їх розуміли, що й зумовлювало впевнену свідому поведінку на тлі гармонійної, узгодженої амбівалентності.

Д. Віннікотт розглядає матір як найважливішу для розвитку дитини постать, яка має достатньо сформовану суб'єктивність. В той час як мати турбується про дитину та задовольняє її фізичні і психічні потреби, її чоловік виявляє підтримку (тепер він піклується про дитину, як і дружина) їй самій, що особливо важливо в перші місяці життя дитини.

Таке розуміння взаємин між матір'ю та дитиною традиційне, хоча воно викривлено трактує реальні переживання і позицію матері. Лише деякі жінки отримують в перші місяці життя дитини емоційну підтримку з боку чоловіків. Зусилля матері щодо створення соціальних та психічних умов розвитку дитини явно переоцінюють. Суб'єктивність багатьох жінок є не достатньо сформованою. Уявлення про те, що турбота про дитину відповідає потребам жінки, не більш ніж ілюзія. Для того, щоб присвятити себе піклуванню про дитину, жінка повинна мати достатньо високо-розвинене і без серйозних проблем власне "Я". Насправді, не всі жінки його мають. Отож, потреба у психологічному "злитті" з дитиною і потреба у досягненні психологічної автономії приходять у конфлікт одна з одною.

Жінки часто намагаються виконувати свої материнські функції, коли їхні власні психологічні потреби залишаються незадоволеними. Материнство зовсім не виключає ні автономності жінки, ні потреби у її досягненні, хоча піклування про дитину може утруднити індивідуалізацію жінки.

Що стосується твердження про те, що чоловік надає жінці, в період її найактивнішого піклування про дитину, підтримку, то батько зазвичай створює економічне під/рунтя для виконання жінкою ЇЇ материнських функцій. Не кожна жінка отримує таку ж емоційну підтримку, яку вона надає іншим. Необхідність піклуватися про дитину і турбуватися про чоловіка не забезпечує самій жінці емоційної підтримки. Спілкування з дитиною може певною мірою задовольнити емоційну потребу жінки, але ті навантаження, що пов'язані з материнством, не дають змоги зробити це на достатньому рівні.

Самооцінка жінок переважно формується у тісному зв'язку з їхньою здатністю піклуватися про дитину і підтримувати інших близьких їм людей. Багато жінок переживає конфлікт між зовнішніми обов'язками та своїми потребами. Соціальні очікування, які пов'язані з уявленням про те, що жінка повинна створювати умови для діяльності інших людей, перебувають у протиріччі із завданнями її власного психологічного розвитку. Тому багато жінок неминуче намагаються сформувати почуття "Я" за допомогою виконання материнських функцій. Не маючи достатньо сформованої власної суб'єктивності, вони сприймають дитину не як самодостатню істоту, а як відображення, продовження чи додаток до самих себе.

У зв'язку з цим доречною є теза Р. Паркер про те, що материнством керує фрустрація, яка викликає амбівалентність і переживання реальності про себе та дитину. Але таким самим чином біль, переживання провини може призвести до уникнення обов'язку: небажання знати, думати про емоційні переживання, приймати та бути толерантною до них, природно сприяє розвитку нетерпимості та втечі від материнської ролі.

Інакше кажучи, якщо амбівалентність, на думку дослідниці, повністю відкинута матір'ю, то вона не може примусити її думати про себе, дитину та їхнє гармонійне співжиття. Тому поле материнської амбівалентності досить широке - від творчого першоджерела до руйнівних здібностей.

Для жінки головним суддею материнства є її чоловік, який бере чи не бере участі у вихованні дитини. Материнська агресія мас деструктивний зміст як для материнського розвитку особистості, так і для впливу матерів на розвиток власних дітей. Це може бути широкий спектр поведінки, починаючи з колисання дитини, що плаче, і закінчуючи нанесенням фізичної шкоди. Скривджена не тільки дитина матір'ю, але Й мати себе принизила, що змушує її переживати почуття провини. Якщо б чоловіки зрозуміли труднощі, пов'язані з турботою про дітей, та повірили, що страх, імпульсивність, вагання - це цілком нормальні явища в такій ситуації, то вони 6 прийняли суперечливі болісні переживання своїх дружин, взявши на себе певні їхні обов'язки, І тим самим зменшили їхні негативні вияви.

Безпідставна віра чоловіка в те, що піклування про дітей саме собою повинне давати задоволення, призводить до ускладнення материнської амбівалентності, особливо коли мати (дружина) переживає розчарування та гіркоту цих взаємин. Жінка, Із острахом хвилюючись за власну невідповідність материнській ролі, може спрямувати злість на партнера-критика, передусім чоловіка. Адже вона побоюється, що чоловік вірно оцінює ситуацію, визнаючи її поганою матір'ю, і жінка спрямовує більшою мірою свою агресію на дитину.

Поява дитини нерідко призводить подружню пару не до гармонії, а до взаємних образ і відчуття самотності. Прикро, але ненависть матері до свого немовляти може знищити любов як до нього, так і до чоловіка. Буває навіть таке, що жінка приймає рішення розлучитися з чоловіком для того, щоб зруйнувати ситуацію, яка мучить і травмує її. Саме високоамбівалентна жінка-матір не лише допускає, а й сприяє насильству свого чоловіка над дитиною. Деструктивна залежність жінки від чоловіка створює ситуацію, коли сексуальні стосунки батька-дитини захищає саме матір.

С. Крзовскі про це пише так: "Коли я починала працювати з жертвами сексуального насильства, то з подивом виявила, що багато з них розповідали про почуття розчарування і гніву, пов'язані з їхніми стосунками з матерями. Лише після цього жінки переходили до розповіді про те, що пережили сексуальне насилля з боку батька" [123, с 149]. Наслідки для дитини, жертви сексуального насилля батька, виявляються не тільки у психічному розвитку в дитинстві, але й у дорослому житті Насилля переживається як внутрішній конфлікт, що має складніший характер, ніж звичайне витіснення травми у несвідоме. Страх змушує дитину підкоритися волі агресора і фактично виправдати його бажання.

Пасивна згода дитини сприяє ідентифікації з насильником, який стає частиною "Я" дитини. Рівень її амбівалентності підвищується, що веде до розщеплення: вона не винна і водночас злочинна. "Насильник стає внутрішнім об'єктом, що перебуває у патологічних стосунках з "Я" дитини, і виявляється у фантазіях дитини неусвідомлено, а також у її подальших стосунках з усіма навколо" [123, с. 150].

С. Крзовскі підкреслює емоційну нестійкість такої дорослої клієнтки: "Коли їй було особливо погано, вона робила порізи на грудях та на руках. Вона скоювала багато спроб суїциду, які, за її зізнанням, були криком про допомогу; вона не бажала помирати, але, намагаючись покінчити з собою, бажала позбутися переживань, які мучили її!" [123, с 148].

Неадекватність емоцій супроводжується у цих жінок алекситемією (не усвідомлення своїх переживань). Під час розповіді про насилля батьком вони переживали радість чи байдужість. "Під час інцесту межа між батьками та дитиною порушується, і дочка фактично стає представницею покоління батьків, займаючи положення дитини-матері, партнерші батька з сексуальних відхилень, в той час як мати стає представницею покоління дочки - дорослою-дитиною чи сиблінгом... " [123, с. 155]. Дочка таким чином передчасно стає дорослою. Несформовані межі внутрішнього і зовнішнього світу порушують довіру до своїх переживань. Травматичні спогади періодично оживають і підсилюють самоненависть, провокуючи різноманітні вияви насилля над собою.

До мене на консультацію прийшла студентка першого курсу, яка скаржилася на проблеми адаптації до навчання і на те, що "її тягне в цій ситуації знову розрізати собі вени", оскільки їй після цього завжди ліпше. Мою репліку про батька студентка чекала і з полегшенням розповіла, що в сім'ї ніколи не говорили про її сексуальні стосунки з батьком, але вона про це не забуває, вважаючи свої невдачі "Божою карою". Довіра до мене як викладача і психолога допомогла дівчині усвідомити минуле та почати повноцінно жити у теперішньому часі.

Суспільство дуже повільно, але все ж таки починає усвідомлювати, що проблему сексуального насилля в сім'ї неможливо вирішити шляхом її замовчування. Захист дітей, навіть від власних батьків, - частина державної політики. Діти - жертви інцесту (зазвичай насильником є батько дитини) та сексуального насильства інших дорослих у нашій ментальності - табу! Не тільки дівчата, а й хлопці зазнають сексуального насилля з мовчазної згоди своїх матерів.

Феміністки критикують ідеї 3. Фройда за те, що факти сексуального насильства, перенесеного у дитинстві, він вважав не більш як відображенням неусвідомлених сексуальних фантазій. "Як представник своєї епохи, 3. Фройд напевне відчував певний психологічний опір при визнанні факту розповсюдженості сексуального насилля над дітьми та його наслідків" [ 123, с 148]. Тим не менш розвиток психоаналізу після 3. Фройда дав змогу не лише визнати, а й розпочати вивчення цього небезпечного явища.

Отже, важливо розглядати проблеми матері та дитини у взаємозв'язку, підкреслюючи право кожної сторони на гармонію і щастя.