Розділ «Частина II. Рольова амбівалентність особистості»

Жінкам рекомендується також в окремих випадках знизити рівень своїх вимог до виконання чоловіками домашньої роботи. Ще одна пропозиція полягає у дотриманні такого правила: батькам треба навчати своїх маленьких синів виконувати домашні обов'язки, при цьому чоловіки повинні бути взірцем для наслідування.

Жінки часто виявляють амбівалентне ставлення до вимоги про більший внесок чоловіків у домашню роботу, хоча вони не завжди безпосередньо й чітко говорять про це. Наприклад, жінка каже, що втомилася, а білизна підготовлена для прасування. Краще прямо сказати чоловіку, щоб він випрасував білизну. Віра у тендерну рівність стимулює відкриті прохання, що підкріплюються відповідною впевненою поведінкою.

Варто підтримувати організації і політиків, які наполягають на прийнятті законів, що сприяють тендерній рівності і закликають надавати допомогу батькам, які працюють.

Отже, батько, який спроможний свідомо інтегрувати амбівалентні суперечності у власне позитивне ставлення до дитини, розвивається гармонійно, конкордантно. Він осмислено ототожнює себе з андрогінністю. При цьому батьківська амбівалентність не зникає, а функціонує на низькому рівні інтенсивності, що дає йому змогу свідомо Й відповідально приймати рішення у системі сімейних міжособистісних стосунків. У цій ситуації аналізована амбівалентність ніколи не зациклюється на агресивності чи підпорядкуванні.

У згаданому контексті цікаві результати одержані українським вченим Н. Хамітовим, котрий досліджує філософію статі [165; 166]. Його наукові розвідки андрогінної цілісності, на наш погляд, є перспективними в аспекті пошуку шляхів та засобів зниження рівня батьківської амбівалентності, яка ґрунтовно пізнається у психоаналізі.

Так, відомий психоаналітик С Фрош розпочинає свою роботу "Батьківська амбівалентність" із конкретного прикладу. До нього на прийом прийшла жінка і сказала: "Я відчуваю, що моєму синові потрібний не рідний, а інший батько". Вона ще не зовсім була впевнена, але відчувала, що "бути для дитини всім" без батька погано. Автор наприкінці своєї наукової розвідки повідомляє, що після консультації жінка все ж вирішила відправити сина на канікули до його рідного батька. Автор у зв'язку з цим підкреслює, що "батьківство має привілей перед материнством... Материнство - таке брудне, повне тілесних функцій, його не можна порівняти з чистим чоловічим світом" [203, с 170].

Відтак батьківство у психоаналізі - це передусім заборона. Мати дозволяє, пестить, втішає, вона відчуває свою дитину частиною себе. Батько стає потрібним для дитини тільки з настанням Едипового комплексу. Його функції як представника реального навколишнього світу зводяться до визначення межі довкола відносин "Я-Ти", тоді кожен побачить, що існувати можна тільки у цьому конкретному довкіллі.

Окреслене призначення батька важливе для підтримки психічного здоров'я і соціальних стосунків. В іншому випадку дитина уникає реалій навколишньої дійсності і впадає в нарцисизм, формується інтолерантність до інших, самозвеличення.

А нарцис мучиться фантазією, начебто все існує для того, щоб служити його (чи ЇЇ) потребам. Оскільки це явно не так, то життя перетворюється в нескінченну серію болісних переживань і психотравм.

Однак пояснення природи батьківства з позицій класичного психоаналізу не є загальновизнаним. Наприклад, М. Клейн не надає особливого значення батькові, а навпаки, робить матір єдиною реальною силою для дитини, яка розвивається. Батько підтримує матір, що дає їй змогу зосереджувати увагу на вихованні дитини. Тому головна функція батька - не визначення меж, а створення умов для діяльності матері.

Мати і дитина настільки взаємозалежні, що переживання однієї сторони синхронно спричинюють переживання іншої. Хоча М. Клейн і зберігає повагу до батька у період Едипового комплексу, але в її теоретичній концепції все зводиться до переваги психології матері над психологією батька. Так, наприклад, вона констатує, що дитина встановлює зв'язок із батьком через матір. За словами С. Фроша, М. Клейн називає батька "висохлою гусінню", хоча в класичному психоаналізі батько звеличується як "герой, який перемагає" [203].

Чоловічі і жіночі принципи, запропоновані М. Клейн, розвиваються у працях Д. Кристєвої, яка констатує, що батько захищає дитину від ЇЇ повного поглинання матір'ю, створюючи для неї виховний простір й водночас виконуючи традиційну функцію заборони. Д. Бенджамін вносить корекцію у цю концептуальну схему: батько виховує і є відповідальним за дитину, його активна присутність за умов відсутності страху перед своїми обов'язками дає змогу дитині вчасно переборювати особисті кризи, інтегруватися у взаєминах з іншими людьми. Батько може пропонувати дитині не те, чому навчає її мати, але йому не варто боятися у пропозиціях того, що він сам хоче і може.

У ситуації кризи маскулінності батьківство, на думку С. Фроша, не просто амбівалентне, а вступає у смугу "нестерпного, неможливого стану" амбівалентності.

Батько, який діє владно і прагне підкорення дитини, розуміє свою безпорадність. Тоді батьківство перестає функціонувати як соціально-психологічний феномен.

З іншого боку, криза маскулінності перетинається з кризою батьківства, яка супроводжується сум'яттям, суперечливістю, нарцистичною люттю. Внаслідок цього амбівалентність батька у формах занепокоєння та агресії на уявне джерело краху своєї маскулінності спрямовується на матір та інших жінок. Додамо, що більшість теоретиків психоаналізу вважає кризу маскулінності, батьківства тимчасовою, пояснюючи її поверхово, наприклад, тим, що батьківство йде від матері, через матір до дитини. Динаміка розгортається від чогось інтимного, знайомого "до більш абстрактного, менш відомого батька, чий голос хоча й чути, але він емоційно менш присутній у житті дитини" [203, с. 188].

Вочевидь, психоаналітики вважають, що дітям потрібний не тільки заборонний "Едиповий батько", а й реально здатний до виховання, педагогічний, здатний запропонувати й створити сприятливий простір для матері (М. Клейн, Д. Кристєва) і стати безпосереднім джерелом задоволення для дитини (Д. Бенджамін). Більш того, розвивається така теза: що слабшою стає традиційна "маскулінність", то сильніше чоловіки чіпляються за її залишки, вчиняючи всупереч тому, що, власне, вимагає роль батька.

Коли дитина вимогливо ставиться до батька, то він переживає суперечливість, внутрішньо коливаючись між "карикатурою патріарха-деспота", який забороняє ("роби, як я сказав"), і "надмірною" ненькою, яка тотально опікується ("я усе зроблю за тебе").

Безумовно, є чоловіки, які не налякані, не відрікаються від батьківства, не бояться бути суперечливими (добрими і водночас вимогливими), непослідовними у взаєминах з дітьми за різних обставин. Як не парадоксально, але у цих чоловіків у дитинстві могло й не бути батьків, матерів, однак стосовно своїх дітей вони виявляють жалість, терпіння, відповідальність і всіляко прагнуть захистити й підготувати їх до жорстоких реалій сучасного світу.

Чимало є й таких батьків, упевненість яких у своїй владі над дітьми завжди спричиняє руйнівний вплив. Не сильна за інтенсивністю амбівалентність чоловіків, які виконують батьківські функції, має багато позитивних рис. Зокрема, такі батьки люблять своїх дітей, сумніваються, помиляються, страждають, постійно вирішуючи головоломки на зразок "близькість - віддаленість", "близькість - незалежність". Правильні розв'язки тут можливі, на думку С. Фроша, "тільки крізь сумнів та синтез протилежностей" [203, с. 185]. Інтеграція знижує інтенсивність батьківської амбівалентності і дає змогу кожному чоловікові усвідомлено підходити до виконання своїх обов'язків.

Андрогінність дитини, на наш погляд, не формується, коли її виховує лише одна мати чи батько. Тому клієнтка С . Фроша, про яку йшлося вище, усвідомила свою типову фемінність і відправила свого сина до його рідного батька. Це закономірно, адже виховання в неповній родині здебільшого веде до формування дис-кордантності особистості дитини.