Розділ «Частина II. Рольова амбівалентність особистості»

Підкреслимо, що переживання безумовної і всеохопної любові є умовою формування добре пристосованої до життя людини

(К. Крейг, В. Франкл, Е. Фромм та ін.). Щоб людина могла давати любов, необхідно її саму любити без будь-яких умов. Безумовна любов передбачає турботу про іншу людину, подолання перешкод, прийняття її, спокійне існування з нею, з собою. Така любов - внутрішній резерв здоров'я, щастя. Не отримавши від батьків цього безцінного дару, людина може взагалі втратити здатність любити інших і себе також. Саме безумовна любов у сім'ї є підґрунтям психічного здоров'я ЇЇ членів, що виявляється у двох феноменах, а саме; 1) переживання особистої безпеки і приналежності; 2) почуття компетентності. Перший - це коріння, другий - крила особистості. Коріння бере початок від надання дитині впевненості у постійній підтримці і турботі. Крила виростають унаслідок навчання, заохочення і дозволу бути самостійним, йти вперед.

Люблячі батьки прислухаються до дітей і прагнуть задовольнити їхні потреби. Це дає можливість дитині обирати свій шлях у житті, здійснювати суспільно значущі дії і реалізувати найвищий потенціал. Отже, безумовна любов батьків до дитини є життєво важливою, як антифрустраційний засіб на все життя або щеплення проти ненависті (самоненависті), що забезпечує їй переживання особистісної цінності.

Любов беззастережно необхідна в сім'ї, але вона не повинна впливати негативно на розвиток компетентності дитини. Батьки віддають дітям свій час, увагу, гроші і забезпечують їхні емоційні, інтелектуальні, фізичні потреби. Надмірно люблячі батьки розглядають дітей як продовження себе. Значення батьківської любові занадто сильно спотворюється, коли дитину батьки утримують біля себе, перетворюючи у свій додаток. Таке "надмірне батьківство" - це інтенсивний емоційний вплив та прагнення керувати дитиною, що веде до взаємозалежності.

М. Боуєн у 1966 році досліджував негативні наслідки "емоційного злиття", "недиференційованої сімейної маси" - це розчинення особистості у сім'ї (нездатність відділити свої інтереси від інтересів інших членів сім'ї); нездатність відокремлювати свої емоції від думок, короткочасні від довготривалих цілей. Діти з таких сімей не можуть протидіяти залученню їх у спотворені стосунки, наприклад, відмовитись бути "вундеркіндом".

Батькам не вдасться навчити дітей бути самостійними, бо вони виховують їх інфантильними, нездатними до дорослого життя. У дітей з таких сімей може приховуватися свідома чи несвідома ворожість щодо батьків, які ними занадто опікувалися, тобто виявлятися амбівалентність (як любов, так і ненависть). Вони придушують свої емоції і на "задніх лапках" ходять біля своїх батьків. Стримувати почуття до нескінченності неможливо, та й афект обов'язково відбудеться у формі жахливого скандалу, нервового чи фізичного зриву або навіть суїцидних спроб. Отже, дорослі діти опиняються перед вибором - відмовитися від самостійності або розірвати стосунки з батьками, тобто "різати наживо".

Зазначимо, що люблячі батьки визнають у дітей як сильні, так і слабкі риси. Саме це дає можливість створити виховну атмосферу без оцінних суджень, стимулюючи самоповагу, розвиваючи самостійність, але, водночас, встановлюючи чіткі межі, безпечне середовище для розвитку дитини. Відбувається поступова перебудова сім'ї, де батьківство - дитячі стосунки перетворюються у взаємини близьких родичів.

Дж. Ванер розглядає проблему дітей із залежною любов'ю у відданих сім'ях як проблему людей, яким орієнтація на батьківські стандарти заважає пережити успіх. Такі діти не виправдовують сподівань батьків. Нехай вони добре виглядають в очах всього світу, але якщо при цьому не задовольняють бажань батьків, то їм ніколи не пережити успіху, щастя. Ось чому "добре виглядати" стає захисною надкомпенсацією, яка помилково, як вважають ці люди, робить їх гідними любові.

Дж. Ванер пояснює цей феномен напівуспіху так: "Разом з проблемною поведінкою батьки використовують приховану критику. Таке негативне спілкування часто є ключовим фактором в утриманні дитини від переживання повного успіху, навіть після того, як вона досягла дорослого віку" [227, с. 127].

Прихована критика батьків нерідко містить слово "але". Наприклад: "Я вважаю чудовим те, що ти любиш читати, Олег, але чи не можеш ти читати щось корисніше?" "Друге місце на олімпіаді, звичайно, добре, але це не найкраще, що ти можеш зробити". Якщо батьки регулярно спілкуються з дитиною подібним чином, то вона врешті-решт починає сприймати саме негативну, критичну частину батьківських повчань.

"Внутрішній критик" забирає енергію, пригнічує дитину, тому що циркулюють думки, що "Я" недостатньо розумний, недостатньо привабливий тощо. Великі сподівання батьків, невиправдано високі очікування формують переживання неспроможності. Особливо якщо "зроби краще" є за межами можливостей, а того, що може досягти дитина, ніколи не буває достатньо.

У підсвідомій частині психіки дитини фіксується батьківська критика всього, що вона робить, а слова "але, але, але..." викликають роздратованість та недовіру до себе. Саме тому свідомість люблячої дитини така чутлива навіть до "легкої критики" батьків і як наслідок у неї може сформуватися невпевненість упродовж подальшого життя. "Критик, що затишно оселився в нас, "жиріючи" на негативних думках, підриває віру в себе, породжує депресії, примушує уникати людей і пропустити сприятливі можливості" [179, с. 31].

Іншою причиною проблеми "напівуспіху" дітей із залежною любов'ю у відданих сім'ях, на думку Дж. Ванера, є те, що діти не мають навичок досягнення успіху, незалежного від батьківського впливу. Вони жахливо бояться досягнути успіху, тому що потім необхідно його продовжувати, а вони, на їхній погляд, не зможуть цього зробити. Необхідність взяти на себе відповідальність паралізує незалежність, ризик, які так потрібні для успіху. Переживання компетентності для них стає проблематичним. Адже відомо, що віра в свої сили виростає з вміння справлятися з повсякденними завданнями, долаючи перешкоди. Процес прийняття найпростіших рішень викликає у таких дітей болісне переживання тривоги і невпевненості. Вони чекають схвалення інших, не довіряюючи собі, шукають тих, хто взяв би на себе відповідальність за рішення.

Тому дуже важливо формувати навички, збільшуючи самостійність у сімейних відносинах. Наприклад, дитина може в шкільні канікули продавати морозиво, йти в туристичні походи без батьків тощо. Відомо, що саме успіх дитини прокладає шлях для подальших успіхів. Досягнення підсилюють віру щодо власних можливостей завершити успішно справу. Рух від одного досягнення до іншого розвиває впевненість у власних силах, переживання себе творцем власного життя. Найвищий рівень досягнення для людини - подолання власних недоліків. Доцільно порівняти те, чого досягли вчора, місяць, рік тому з тим, що вмієш сьогодні. Розвивається переживання досягнень як наслідок власних зусиль. Обов'язково людина має усвідомити це і навчитися пишатися досягнутим, не забувати самопідкріплювати власні надбання, зокрема, вітати себе з успіхом.

Амбіеквальність як рівність позитивних і негативних результатів своїх досягнень створює стан переживання "нестачі успіху", "безрадісність" (повернене всередину роздратування, легка депресія), тому необхідно підсилити переживання успіху з позитивною модальністю, зробивши нехай невеличкий крок у бажаний бік.

Доросла дитина не може усвідомити причин свого стану, але його наслідки виявляються в утриманні досягнутих результатів та в уникненні виконання своїх обов'язків шляхом надмірного вживання алкоголю, наркотиків, неспроможності підтримувати близькі стосунки з іншими людьми, що створює різного роду проблеми, наприклад, у шлюбі. Доречною є думка К. Хорні: "Цілком правомірно можна стверджувати, що щасливий шлюб залежить від ступеня емоційної стабільності, досягнутої обома партнерами до шлюбу" [170, с. 384].

Водночас необхідно порозмірковувати над тим, яка стадія подружнього життя є найбільш вдалою для народження дитини в сім'ї. В.Д. Москаленко розглядає такі етапи подружнього життя: симбіоз, диференціація, практикування, відновлення Дружніх стосунків, здорові взаємозв'язки [100, с. 81].

Симбіоз - чудовий етап для сильних почуттів, злиття, турботи один про одного, взаємні "даю" - "беру". Вимоги до партнера мінімальні, бажання уникати конфліктів або гніву, ворожості.

Диференціація - усвідомлюються відмінності, розширюється внутрішня суверенність, бажання бути Іноді без коханого, на самоті. Ілюзії зникають. Надія на стосунки попереднього етапу стає бар'єром, переживається почуття провини.

Практикування - основна енергія спрямовується на зовнішній світ, на діяльність, не пов'язану з партнером. Кожен з подружжя максимально автономний, виникають думки про самостійність. Ось чому відбуваються конфлікти, примирення і знову все повторюється.