Розділ «Частина II. Рольова амбівалентність особистості»

Якщо б наша культура давала змогу матерям свідомо виявляти амбівалентність до своїх дітей без переживання провини та надмірної тривоги перед чоловіком, дитиною та керувати нею, то не було б тих руйнівних почуттів у матерів та їхніх дітей.

Слушною є думка Т.В. Говорун: "...реалії життя сучасного українського суспільства є прикладом обмеження як особистісного, так і соціального розвитку більшої частини населення, яку становить жіноцтво" [40, с. 78]. Страх бути недоброю матір'ю розширює межі материнських страждань, посилюючи інтолерантність до переживання амбівалентності.

Рольове покликання материнства важливо усвідомити і прийняти ще й суто психологічно, що дало б змогу жінці бути більш природною, брати участь у суспільно-політичному житті, розмірковувати над подіями, що відбуваються, приймати обдумані рішення буденних проблем і бути позитивно послідовною.

С. Орбах наголошує на тому, що положення жінки і її материнська роль все ж набувають поступових змін, але чоловіки повинні активніше брати участь у піклуванні про дитину в перші роки її життя. "Менш амбівалентні стосунки матері та дитини на ранніх етапах її розвитку (в тому числі і при більш активній ролі батька) будуть вести до змін у психології жінки" [123, с. 10].Особливу увагу ця авторка приділяє психологічному розвитку дівчат, які схильні до несвідомого психологічного "злиття" зі своїми матерями, що фактично веде до повторення досвіду материнства.

М. Магуір зазначає, що найважливішою проблемою у стосунках одинокої матері зі своєю дитиною є збереження зв'язку дитини з власним "внутрішнім" батьком та сильними маскулінними якостями власної особистості [123, с 13]. Тільки така жінка буде здатна до особистісного зростання з поєднанням ролі матері та налагодженням духовної близькості зі своєю дитиною. Природні вияви материнської керованої амбівалентності забезпечать умови для успішного засвоєння дитиною гуманістичної життєвої стратегії (рис. 1).

Родині важко зрозуміти і прийняти те, що мати може одночасно і любити, і ненавидіти своїх дітей. Любов до дитини, безперечно, сприймається як природна риса материнства, її ж відсутність - як зрада, трагедія. На інтелектуальному рівні любов завжди пов'язана з ненавистю, але це традиційно не стосується материнської ролі, яка ґрунтується на ідеалі безмежної відданості. Ця небезпечна ілюзія в ідеалізації материнства і водночас своєрідне "табу" вільного вияву амбівалентності веде до затримки в розвитку матері і дитини.

Вітчизняна культура захищає себе від усвідомлення амбівалентності матері шляхом її ідеалізації чи паплюження: зганьблена мати - це та жінка, яка ненавидить, не любить власної дитини, ідеальна мати - постійна у своїй любові до дитини. Як наслідок материнський досвід подається як конструктивний і толерантний чи деструктивний та інтолерантний.

Таке чорно-біле уявлення про материнство - надумане, не життєве, фантомне. Реально мати живе лише у соціально-психологічному форматі її ролі як вихідного середовища для дитини.

Стандарт материнства в контексті визнання традиційно усталеного культурного тиску на жінку - всебічно відповідати ідеалам материнства - вона сама сприймає надзвичайно емоційно.

"В умовах включення жінки в систему суспільної праці, - пише Т.В. Говорун, - і за відсутності змін у сфері побуту, її фізичні та психічні ресурси виснажуються через суперечливість вимог, що їх диктує подвійне перевантаження" [40, с. 79].

На практиці така материнська позиція не дає змоги жінці вільно і відповідально керувати амбівалентністю, примушує її не усвідомлювати свого суперечливого образу, переживаючи біль за раптові спалахи некерованої агресії. Зміни в житті жінки (вільний доступ до освіти, роботи, вступу в шлюб тощо) не ЗМІНИЛИ стереотипів про ідеальне материнство.

Рис. 1. Взаємозалежність особистісної амбівалентності матері та дитини

Заборона на материнську амбівалентність змушує жінку психологічно захищатися від власної деструктивності у ставленні до дитини, причому ця особливість її особистості посилюється в часі. Водночас руйнується материнська толерантність до важких ситуацій і тоді простежуємо негативні її вияви, починаючи з байдужого ігнорування потреб дитини та закінчуючи відкиданням, спаленням чи іншим зживанням небажаного створіння, тобто знищенням самого життя власного дитяти як чогось непотрібного та небезпечного. І не лише науковцям треба визнати цей зворотний бік материнства.

Кожна жінка-мати може згадати ситуацію, коли ЇЇ дитина безупинно плакала, а вона трясла її коляску чи ліжечко Й, можливо, саму дитину так, що згодом соромилася цієї люті. "Провина - це тягар, який людина повинна нести сама, але водночас -це також її обов'язок перед іншими людьми. Поки ви, - пише К. Ізард, - не подолаєте провини, поки не виправите ситуацію і не відновите колишню довіру у стосунках, ви будете відчувати це і як особисту біду, і як крах ваших взаємин з іншими людьми" [66, с. 407].

Згадую один випадок зі свого життя (я була тоді вже матір'ю двох дітей). Улітку, в нестерпне осоння молода мама настирно тягнула асфальтним тротуаром свого малюка всупереч його бажанню. Він заливався сльозами, упирався ніжками, а вона із блідим відчайдушним обличчям проволокла його через "зебру" на вулиці міста. Машини не відразу зірвалися на зелене світло, пішоходи призупинилися в русі. Найімовірніше, що кожен згадував подібну ситуацію й, мабуть, у малюкові "впізнав" себе.

Трагедія багатьох жінок у хибній думці про те, що їх потреба в любові повинна бути задоволена дитиною. Вони інфантильно забувають, що дитина жагає зрілої любові та турботи матері. І пізніше дитина буде "повертати" їх не тільки матері, сім'ї, але й всьому суспільству те, що мати щиро посіяла.

Немає нічого жахливішого, ніж дитина, яка в плачі молить свою матір про любов, коли та б'є своє дитя. І ми - ті, хто стоїть поряд, - не повинні бути байдужими сторонніми спостерігачами цієї трагедії. Ми повинні допомогти матері зупинити самоненависть, захистити не тільки дитину, але й жінку від саморуйнування. Коли я бачу сцени насилля матері над дитиною, завжди їх зупиняю, а потім намагаюся пояснити... Чужих дітей немає!

Дитина, яку лупцюють, з часом стає батьком, який б'є власних дітей, і може бути, за велінням долі, наших онуків... Якщо батьки заклали в жінці таке ставлення до дитини, то цій жінці повинні допомогти інші люди, сформувавши в неї толерантність, бажання піклуватися про дитину, а відтак і про себе.

Шок від зустрічі з виявами некерованої деструктивної амбівалентності відкриває очі (але далеко не кожній жінці) на реальність материнської відповідальності. Багато жінок після таких випадків ще більше переживає тривогу і провину, їм здається, що вони погані матері. Ненависть і любов до дитини існують одночасно, зумовлюючи як їхнє розмежування, так і об'єднання в амбівалентність з високою мірою напруження.

Мати, яка усвідомила амбівалентність до дитини, часто регресує до стану нав'язливості, депресії, шизоїда, створюючи тим самим непереборну стіну між дитиною і собою. Жінка-матір як представниця цих типів суб'єктивно почуває себе доброю, відповідальною, а дитину вважає поганою, яка заслуговує ненависті, і фактично сприймає її як негідний недоброзичливий опонент. Така "любов" до дитини, на жаль, не послаблює ненависті, що призводить до страху, ізоляції, самотності матері і дитини (шизоїдний тип особистості). Матір цього типу, можливо, залишить дитину, шукатиме кращого життя і ніколи не повернеться до неї (істеричний тип особистості).