Розділ «Частина II. Рольова амбівалентність особистості»

Однак може бути і навпаки: мати постійно стримує негативні почуття, збільшуючи свою провину, і водночас ідеалізує материнську роль, а тому не довіряє дитину нікому, переживає безпідставний страх за свою, як їй здається, недостатню відданість нащадкові. Це провокує здебільшого конфлікт з чоловіком, тому що нерівного суперництва мати рано чи пізно не витримує. Вона уявляє, що чоловік цікавіший дитині, та й батьківські обов'язки вдаються йому набагато легше, і в нагороду він отримує увагу дитини та її любов.

Переживання небезпеки щодо несправедливої втрати прихильності дитини, напівусвідомлена спроба позбутися провини внутрішньо спричинюють некеровану амбівалентність (наприклад, кинути дитину на підлогу; вдарити її так, що залишається кривавий слід на тілі тощо). У цьому випадку незбалансована материнська амбівалентність розвивається за нав'язливим або депресивним сценарієм (рис. 2).

Рис. 2. Типи материнської амбівалентності

Передбачу докори усіх, хто не бажає визнати негативні вияви амбівалентності як реального феномену материнства. Табу на цю сферу традиційне, тому уявлення про ідеальне материнство в нашій ментальності - стереотипне, є продуктом патріархальної культури, створене під впливом самонавіювання жіноцтва, що в результаті спричиняє шкоду особистісному зростанню як сучасної матері, так і розвитку її дитини.

Це заважає жінці відстоювати свої інтереси, творчо змінити своє життя. Материнська амбівалентність - явище нормальне, вічне, як динамічний досвід конфлікту в ролі матері Заборона на природний вияв позитивних та негативних переживань матері до дитини зумовлює їхнє посилення та завершується інтолерантністю, агресією, установкою на негатив міжособистих взаємин. Ідеалізація материнства, "неподільність" матері та дитини в реальному житті приводить як матір, так і дитину, до негармонійності їхніх особистостей.

Матері не завжди спроможні відверто зізнатися, що усталені і водночас обмежені соціальні зв'язки негативно впливають на пене психологічне здоров'я. Вочевидь не випадково, що в суспільній свідомості саме за жінкою історично закріпилися не найкращі стереотипи ("істеричка", "невротичка", "психопатка" та ін.). Д. Віннікотт наголошував, що саме такий культурний тиск на материнство веде до руйнації, стриманості материнської мрійливості", коли жінка втрачає можливість керувати суперечностями, інтегрувати позитивні-негативні переживання, усвідомлювати зіткнення любові й ненависті до своєї дитини. А турбота про дитину перетворюється у прихований від сторонніх очей клекотливий вулкан.

Більше того, культурна заборона материнської амбівалентності не сприяє реалізації ідеалу вічної материнської любові та єднання у діаді "мати - дитина". Дитині необхідно боротися з ворожою матір'ю, щоб захистити себе, зокрема, вириватися, відбиватися ногами, вигинати спину, кричати. Водночас дитина вірить, що і така мати все ж таки любить її. Як світло в кінці темряви її надія - мати зобов'язана любити! Звільнитися від впливу неадекватної матері не вдається навіть дорослим. Потреба в її увазі так і залишається з людиною на все життя. Виникає замкнене коло: люди з травмами від матері виховують дітей, яких вони не вміють любити; діти, що приречені на муки, є дзеркальним відображенням матері. Дитина, повністю приймаючи і переживаючи проекцію материнської психологічної організації, засвоює садистські та мазохістські дитячі імпульси як першопричину свого ставлення до людей і природного довкілля.

А. Камю підкреслював, що установки набувають усвідомлення тоді, коли їх розглядають у зіставленні з протилежними настановами [69, с. 61]. У повісті "Сторонній" він глибоко психологічно описує свого героя як безжалісно-байдужого до своєї матері. Та й власне життя йому також байдуже.

Так, випадково опинившись там, де б'ють людину, він з нудьги бере участь у безглуздому вбивстві. Варто згадати Іудушку Головльова, героя повісті Салтикова-Щедріна "Пани Головльови", який засвоїв стратегію життя своєї "мамочки" (попа свого часу позбувалася "непотрібних" родичів) і безжалісно позбувається її, коли та постаріла.

Однак хочеться пригадати народну мудрість про жінку, яка вчасно зрозуміла взаємозв'язок своєї поведінки та поведінки сина. Вона годувала старого батька не за загальним столом та не з кращої миски. Але коли жінка почула від свого маленького сина, що він також годуватиме її окремо від сім'ї та готує їй дерев'яну миску, то миттєво змінила своє ставлення до батька, а відтак своє і синове майбутнє.

Важливо не забувати, що наша найсильніша ненависть бумерангом повернеться проти нас. Отож, тільки свідома, збалансована материнська амбівалентність дає змогу жінці прийняти обдумане, виважене рішення в будь-яких складних життєвих ситуаціях. Ось чому взаємостосунки у системі "мати-дитина" повинні формуватися в багатовекторному, гуманістично налаштованому, високодуховному просторі.

Важливо наголосити на творчому підході жінки до материнської амбівалентності, а також на усвідомленні її виявів. Саме це підсилює можливість думати і діяти конструктивно. Материнська амбівалентність фактично сприяє розширенню свідомості жінки, підсиленню автономності як матері, так і дитини. Така мати сама особистісно зростає і сприяє цьому у дитини. Навпаки, біль, пов'язаний з переживанням амбівалентності, може привести матір до небажання знати, приймати, витримувати суперечності материнства. Для певної групи жінок конфлікт материнства стає нездоланним, вони відмовляються жити. Інакше кажучи, материнська амбівалентність протікає від творчості до деструкції.

Жіноче переживання амбівалентності материнства визначається багатьма причинами (залежність, відстоювання своїх прав, зміни подальшого життя тощо), серед яких слід навести таку. Мати повинна усвідомити, що вона відповідає за те, щоб дитина була живою. Водночас мати не може захистити її від самої себе (гніву, неприязні, нехтування, байдужості). Жінки по-різному реагують на цей аспект материнства. Одні - насолоджуються цим розумінням сили, інші - переживають стан депресивної провини.

E. Пінкола вважає, що для будь-якої жінки є завдання номер один - дозволити зникнути занадто добрій матері. Вона підкреслює руйнівні наслідки "занадто доброї матері" саме для жінки, яка через свою надмірну опіку заважає більш глибокому розвитку дитини. Часто жінку підштовхують бути занадто доброю матір'ю, навіть принижують, а в "нагороду" з такою жінкою будуть поводитися ще гірше.

Авторка пропонує гармонізувати амбівалентну ситуацію так: "Жінка має величезну силу, якщо два аспекти її душі дитина та її Я свідомо враховуються і сприймаються як одне ціле, прагнуть бути разом, а не нарізно" [113, с. 123]. Ось чому жінка-мати завжди повинна бути героїчною, щоб не зламатися, щоб мати власне право на щастя та надати таку можливість своїй дитині.

Безумовно, слід приділяти особливу увагу осмисленню жінкою власних установок на материнство. Якщо у суспільстві конструктивно змінюється підхід до ролі матері, наприклад, у західній культурі, то материнський комплекс сучасної жінки зберігає ті ж цінності відносно материнства, що були прийняті у часи її дитинства. Це є основою амбівалентності ролі матері: "Розглядаючи ці материнські структури, ми починаємо розуміти, чи здатен наш власний внутрішній материнський комплекс підтримувати гармонію чи його давно час привести до ладу" [ИЗ, с. 175].

На сучасному етапі певна група жінок виховує своїх дітей без будь-якої допомоги; і якщо вони не спрямовують своїх дітей на шлях до самостійності, а бажають все робити самі - це є вияв "гіперматеринства" і одночасно "самоматеринства".

Доцільно навести погляди сучасного російського психолога А. Некрасова на материнську любов. Автор звинувачує лише жінку в проблемах материнства. Він пропонує вихід із такої драматичної ситуації в любові до чоловіка: "Ні народження дітей, ні материнство не є головним завданням жінки на Землі, а розкриття своєї суті, найвищих якостей жіночності і звідси - створення Простору Любові! Все решта - це вже наслідки" [107, с. 31].

Неможливо залишити цю цитату без коментаря. Я особисто по інтернету виклала автору свою позицію. Думка А. Некрасова про вирішення такої складної проблеми є суб'єктивною, дуже частковою і, на жаль, вона ґрунтується на засадах патріархальної культури, де центром є чоловік. Хто проти любові чоловіка-жінки, але як її реально здійснити? І ми дали відповідь - це і для чоловіка, і для жінки - андрогінність при вихованні дітей, що дає можливість здійснити і подружню любов. Жінка-мати, дитина, чоловік-батько не є автономними при вирішенні проблем материнства. Зокрема, я не знайшла авторського бачення виховання дитини саме чоловіком-батьком разом з жінкою-дружиною-матір'ю в так званому "Просторі Любові!" А. Некрасов залишає традиційне навантаження жінки-матері як головного вихователя дитини, але дає "цінні" поради - треба "піддати жару" в любові до чоловіка. Але де взяти сили? Без вагань автор дає відповідь: "Необхідно усвідомити деякі прості речі. Наприклад, жінці треба не заробляти гроші, але їй треба їх отримувати від чоловіків!" [107, с. 120]. На перший погляд дрібниця, а насправді виключно важливий момент для розуміння погляду А. Некрасова на материнство! Він критично ставиться до заробляння грошей жінкою, яка перестає бути жінкою і стає, пробачте, конем. Ось вона і "тягне" по життю дітей, роботу, зазвичай чоловіка і всю родину, а її все навантажують та навантажують. Тепер точно коментаря не буде! Лише нагадаємо собі, що ми живемо вже в цивілізації XXI століття. Жінка-альфонс і жінка-годувальник сімї - це протилежності, які руйнують роль матері.

Феміністичний виклик ідеалізації материнства і переоцінка ролі жіноцтва за репродуктивним критерієм, очевидно, були неадекватно сприйняті, тому концепція амбівалентності не мала широкої підтримки. Жіночий рух 60-х - початку 70-х років XX ст. змінив у західних країнах підходи до розуміння материнського покликання, хоча загалом його сприймали як бажання жінки залишати дітей, дім і чоловіка. У 90-х роках феміністичний рух посилив інтерес до реального світу материнства, але не забезпечив усвідомлення напруженого співіснування негативних і позитивних почуттів матерів до дітей як природного явища, яким можна свідомо керувати. Матері не будуть змінювати своє ставлення до власних вихованців доти, поки вони не зможуть вирішувати конфлікти, пов'язані з любов'ю та агресією до однієї І тієї ж дитини.