Розділ «Частина II. Рольова амбівалентність особистості»

Позитивне ставлення молодого подружжя до батьків, подібність особистісних профілів шлюбного партнера та батьків протилежної статі визначено в гармонійних батьківських сім'ях. Молоді люди із конфліктних сімей проектують недоліки і "образ" батька на партнера та "очікують" від нього певної негативної поведінки, провокуючи її своїм упередженим ставленням. Тобто порушення батьківських відносин патогенно впливає на розвиток особистості, сприяє формуванню нереалістичних уявлень про сімейне життя.

Міжособистісне спілкування в сім'ї є першим взірцем суспільних відносин, з якими дитина стикається з моменту народження.

Успіх сімейного виховання більшою мірою залежить від якості подружніх взаємин, ніж від активної та свідомої зацікавленості батьків у результатах виховання дітей. Через невлаштованість, конфліктність у сім'ї втрачається цілісність та узгодженість емоційної взаємодії між батьками та дітьми.

У контексті дослідження підготовки молоді до сімейного життя Л.В. Долинська, Т.А. Демидова звертають увагу на вплив батьків на підготовку дітей до майбутніх шлюбно-сімейних відносин: "Від батьків, від успіху чи неуспіху їхнього власного шлюбу багато в чому залежить, яким буде ставлення до майбутнього шлюбу їхніх дітей" [49, с 15]. Особливо важливим це стає в юнацькому віці, коли виникають особистісні, фізіологічні та соціальні передумови для вступу в шлюб. На жаль, як підкреслюють авторки, шлюбно-сімейні відносини деяких батьків не можуть бути позитивним прикладом для молоді. Як наслідок, в молодих людей формується упереджене, амбівалентне ставлення до сімейних стосунків.

Коли мати і батько не можуть знайти спільної мови щодо певного питання, тоді кожен починає наближати до себе дитину, переконуючи у правоті своїх аргументів для того, щоб отримати її "голос" та моральну підтримку на користь своєї позиції.

3. Для того, щоб звільнитися від посередництва та від батьківських конфліктів, у які дитина втягнута, необхідно передовсім не говорити з матір'ю про батька, а з батьком - про матір: "Мамо, я краще не буду в це втручатися", "Тату, я не бачу, чим можу тобі допомогти. Краще самі з мамою розберіться". Саме так дитина може сприяти порозумінню між батьками, не вдаючись до місії посередника.

С.Д. Максименко особливо підкреслює первинність ролей дорослих на розвиток особистості дитини:"... ми маємо справу не з стосунками "мати-дитина", "батько-дитина", а з стосунками "мати-батьхо", "дід-бабуся", "бабуся-мама"... спочатку йде привласнення ... цих соціальних ролей, які задають інтенцію особистісного розвитку" [92, с. 19].

4. Необхідно навчати дітей виявляти власну індивідуальність у своїй сім'ї. Зазвичай діти з відданих сімей розвивають дві субособистості - одну для мами і тата, іншу - для усіх навколо. Для того, щоб стати незалежним членом сім'ї, необхідно виявляти свою індивідуальність і соціальну активність у присутності родичів так само, як і за їхньої відсутності.

Щоб ліпше справлятися дорослим дітям з роллю матері (тата) без втручання батьків, доречними є такі поради Е. Грізл, В. Проктора: дотримуйтесь лише своїх рішень щодо того, як часто ваші діти повинні бачити своїх бабусю і дідуся; дякуйте мамі (татові) за турботу та поради, але дайте чітко зрозуміти, що ви виконуєте роль матері (батька), а вони - дідуся і бабусі; зменшіть допомогу батьків, якщо вони намагатимуться зайняти роль матері чи батька для ваших дітей.

Важливо правильно розставити пріоритети, щоб ваші діти та чоловік (дружина) були головною метою вашого життя. Це не означає, що ви забудете своїх батьків і не будете відповідальними щодо них. Але відносини з батьками будуть рухатися у більш конструктивному збалансованому напрямку.

5. Потрібно побудувати дружні відносини з ровесниками. У багатьох відданих сім'ях є тенденція налагоджувати близькі стосунки лише з членами сім'ї, відмовляючись від таких відносин зі сторонніми.

Інколи діти з відданих сімей "переносять" залежну любов на відносини з друзями або, одружуючись, знаходять "занадто люблячих матусю або татуся" в дружині чи в чоловікові. У подоланні залежної любові у сім'ї принципово суттєве значення має налагодження дружніх стосунків з ровесниками. Існують звичаї, щоб люди не були самотніми. Наприклад, не дозволяється своїх дітей виховувати своїми друзями, а точніше залежними. Але, одночасно, призначається друг з самого народження - одноліток. Відомо, що в юнацькому віці спілкування з однолітками відіграє провідну роль у процесі соціалізації: до думок ровесників прислухаються, їхні вчинки наслідують.

6. Ця умова також впливає на подолання наслідків залежної любові в сім'ї - це мотив успіху "Я можу!" У відданих сім'ях велика увага надається підтримці і турботі. На жаль, багато дітей з таких сімей часто чують слова: "Ти не можеш це робити". Одна з причин полягає в тому, що дуже багато речей за них виконують, бо ці діти дійсно неспроможні нічого робити самостійно.

У контексті зазначеного необхідно формувати установку на досягнення успіху, а після досягнення бажаного - усвідомлення власних зусиль на цьому шляху. "Для успіху і щасливої долі треба позитивно розглядати себе. Потреба у схвальній увазі до себе, -підкреслює О.Є. Гуменюк, - суто набуте прагнення, яке виявляється за умов порівняння своїх переживань із задоволенням чи

незадоволенням на тлі позитивних бажань" [45, с. 42]. Треба навчитися бути оптимістом!

Отже, дотримання вищеозначених правил забезпечить подолання феномену залежної любові та високої амбівалентності. Однак досягти цього неможливо без пошуку відповідей на сенс життя.

В. Франкл у своєму відомому творі "Людина у пошуку смислу" [157] розкриває сутність логотерапії, яка виконує завдання корекції смисложиттєвих уявлень людини. Причому йдеться не про те, щоб вказати людині конкретні орієнтири, як і для чого їй жити, а про те, як допомогти їй віднайти свою власну мету, шлях, допомогти зрозуміти, що життя ніколи, навіть перед смертю, не буває безнадійним та безглуздим.

Якщо у людини немає сенсу в житті, наявність якого зробило 6 її щасливою, вона намагається здобути відчуття щастя, насолоди, відкидаючи необхідність пошуку сенсу життя, І робить страшну помилку. Що сильніше людина відчуває потяг до насолоди, то швидше вона від неї втікає.

Лише втілюючи сенс свого життя, людина реалізує сама себе, стає зрілою. "Ось чому вершинний рівень - внутрішнє налаштування на духовне осягнення сенсу власного життя, - пише О.Є. Гуменюк, - метаінтеграція..., котра характеризує особу як повноцінного універсума" [45, с. 98]. Смисли не можуть даватися готовими, наприклад, від батьків - дітям. Вони повинні знаходитися дітьми унаслідок власних пошуків. Справді, жити легше, коли нічого не треба обирати й додумувати самому. Ось тільки дитина разом з тягарем свободи вибору втрачає радість власного існування. Більше того, який власний смисл може бути у житті, коли воно лише "відпрацювання" батьківських задумів.

Нереалізована потреба пошуку сенсу життя виявляється у високій амбівалентності (стан напруги, імпульсивності, нервових розладів). "...Таємниця буття людського, - читаємо в романі Ф. Достоєвського "Брати Карамазови", - не в тому, щоб тільки жити, а в тому, для чого жити. Без твердого уявлення, для чого жити, людина не погоджується на це і швидше знищить себе, ніж залишиться на землі, хоч би навколо неї все були хліби".