Розділ «Частина І. Амбівалентність особистості як психологічний феномен»

Амбівалентність депресивної особистості - це суперечність потреби в об'єднанні з іншими людьми зі страхом перед потребою в індивідуалізації. Потреба в залежності та підтримці з боку інших людей стає її квазіпотребою.

Провідна тенденція у депресивних особистостей - потреба об'єднатися з іншими людьми, тому в них розвивається прагнення до самовіддачі, прийняття, довірливі близькі контакти, жагуче бажання кохати і бути коханим, готовність злитися з поняттям "МИ". Через це вони входять у залежність від інших або ставлять їх в залежність від себе. Точніше кажучи, переоцінка потреби бути як усі, об'єднатися з іншими стає провідною, трансформуючись у потребу в необмеженій близькості.

Незадоволеність квазіпотреби супроводжується інтолерантністю до себе, до людей у формі збереження залежності, щоб відмовитися від індивідуалізації, від "Я".

Амбітендентність депресивної особистості - це, з одного боку, потреба в прийнятті, близькості з іншими ("МИ"), з іншого втрата потреби в "Я", страх перед самоактуалізацією (піднестися над іншими І бути самим собою дуже небезпечно). Ф. Ріман пише про це так: "Якщо "Я" недостатньо розвинуте, то така людина потребує підтримки збоку І вступає в тим більшу залежність від інших, чим слабша вона сама" [128, с. 99]. Шизоїд підозрює інших людей, а депресивна особистість їх ідеалізує. Вона дотримується альтруїзму мимоволі, вважаючи за краще віддавати І жертвувати тим, що в неї так мало розвинуте - своїм "Я".

Отже, у депресивної особистості інтолерантність до амбівалентності протікає як дезінтеграція: ухиляння, відмова від індивідуалізації і трансформація іншої потреби, яка стає провідною потребою бути залежним. Депресивні особистості не можуть в достатній мірі оцінити свій стан через обмеженість самооцінки, вони не вірять собі, їм не вистачає мужності зменшувати свої страхи, формувати самостійність, відповідальність.

Для змістовної характеристики амбівалентності у депресивних особистостей слід розкрити особливості вияву агресії і потреби в прийнятті.

Такі особистості не можуть собі уявити, що партнер не настільки потребує близьких стосунків, як вони самі, що душевна близькість не дає йому задоволення і радості. У них велика і щира здатність любити, виявляти симпатію, турботу, готовність до самовіддачі й жертовності.

Найменше дистанціювання від такої особистості переживається ними як загроза їхній близькості, страх бути покинутим, бути самотніми. Напруженість, конфлікти для них болісні й нестерпні, тому вони або здирством, або шантажем відновлюють початкове ставлення до себе. Сексуальність для них менш значуща, ніж симпатія, ніжність, любов.

Вони уникають агресії, миролюбність використовують як антитезу агресії, що викликає у них переживання моральної переваги. Врешті-решт такий тип поведінки призводить до мазохізму або садомазохізму (святий стає мучеником, а грішник - мучителем).

Депресивна агресивність має непрямий характер - тужіння, скарги, нарікання, покірність, підвищена турботливість. Амбівалентність досягає високої інтенсивності, коли виникає агресія й одночасне переживання втрати любові, залежності. Спочатку жалість виявляється до себе, а потім виникає самоненависть, аутоагресія. Депресивні особистості пов'язують свої невдачі з різними зовнішніми обставинами.

Розбещеність і заборона ведуть особистість по депресивному шляху розвитку, оскільки позбавляють дитину самостійності і вона не може навчитися самоповазі, довірі до себе. Дитина поступово звикає до того, що світ так побудований і у неї формується навчена безпорадність. Тому вже підлітки налаштовані на найгірше і не чекають від життя радості й щастя. Вони сповнені провини, і може виникнути переконання, що вони не мають прав на життя, що їхнє існування можливе лише у формі життя для інших.

Особливо трагічна амбівалентність у дітей, коли їхній справедливий гнів або заздрість не знаходять зовнішнього вираження, ці емоції переживаються як безвихідні, з почуттям провини і бажанням покарати себе. Якщо дитина тиха і покірна, якщо вона нудьгує і не виявляє ніякої ініціативи, то все це є ознаками розвитку за депресивним типом і вимагає особливої уваги. Такі діти тягнуться до релігії, сект, впадають в апатію, зловживають палінням, наркотиками.

Дискордантність депресивних особистостей може бути малопомітною через таку позитивну якість, як щира здатність любити. Проте домагання ніжності, розуміння, дружби, любові виявляється перебільшено як у родині, так і в середовищі однолітків.

Завдання з подолання дискордантної амбівалентності депресивної особистості полягає у зміцненні "Я", в її індивідуалізації. Важливо усвідомити, що без довіри до себе життя втрачає смисл. Віра - це духовний стрижень, який повинен бути у кожного свій, і тоді людина набуває стійкості, відповідальності.

Амбівалентність особистості з нав'язливостями - суперечність потреби в усталеності, власній безпеці з переживанням страху особистої відповідальності. Потреба в усталеності поширюється на всю особистість і стає її квазіпотребою.

Такі люди переоцінюють потребу у власній безпеці, через що в них виникає страх знехтування. Звідси їхнє прагнення все контролювати, піддавати сумніву, не довіряти. Вони звикли залишати все по-старому, відкидаючи нове або трактуючи його як давно відоме. Внаслідок цього виявляється інтолерантність, що виникає в ситуації зміни, ризику та особистої відповідальності.

Кожна думка цих людей супроводжується протилежною за змістом, амбітендентність особистості з нав'язливостями - це, з одного боку, потреба у власній безпеці, в усталеності, з іншого - переживання страху знехтування, ризику, застрягання на деталях.

Ф. Ріман так описує цей процес амбітендентності: "Якщо імпульси Й антиімпульси швидко змінюють один одного, може виникнути ситуація, коли вони зустрічаються (тобто виникають одночасно). У таких випадках настає пауза, під час якої прагнення, що змінюють одне одного, - "так- ні- так" тощо - соматизу-ються (переходять із сфери психічного у сферу тілесного) і супроводжуються тремтінням або заїканням, що означає стан "чогось хочу, але не можу" або "хочу висловитись, але не можу". Врешті-решт обидва протележні імпульси виникають одномоментно і викликають тотальну блокаду діяльності" [128, с. 212].

Дискордантна амбітендентність в особистостей із нав'язливостями, як і у шизоїдів, депресивних особистостей, супроводжується інтолерантністю, яка не призводить до інтеграції протилежностей. Наслідком їхнього розщеплення є те, що, будучи принциповими в усьому, вони доводять потребу в особистій безпеці до абсурду, а природний порядок - до педантичності, необхідну послідовність і раціональність - до невиправданої впертості, розумну економність - до скупості. Свій фанатизм вони мотивують високою мораллю.

Нав'язливі симптоми, призначені для усунення страху знехтування, особистої відповідальності, поступово стають внутрішньо необхідними. Кожна нав'язливість має тенденцію до поширення на все нові сфери життя. Життєдіяльність осіб із нав'язливостями все більше обмежується цими виявами.