Розділ «Частина І. Амбівалентність особистості як психологічний феномен»

Яким же чином доброзичливість перемагає агресивність і стає конструктивною творчою поведінкою?

Це чітко пояснює концепція самотрансценденції людського існування (Ж.П. Сартр), яка отримала подальший розвиток у гуманістичній психології А. Маслоу, В. Франкла. Зокрема, В. Франкл виявив суперечність у співвідношенні ідей самоактуалізації та самотрансценденції, наголосивши" що "бути людиною - означає бути спрямованим не на себе, а на щось інше" [153, с. 59]. Самоактуалізація як процес розгортається повніше, коли людина захоплена улюбленою роботою (А. Маслоу), служить високій справі, закохана в іншу людину (В. Франкл).

Неявний на перший погляд зв'язок феноменів самотрансценденції та агресивності насправді освітлений очевидністю. Ідея самотрансценденції відкидає агресію, тому що в контексті цього підходу вона, спричинюючи руйнівну дію, неминуче приводить особистість до саморуйнування. Навпаки, самоздійснення відбувається в позитивному ракурсі, коли повно реалізується тенденція соціумного утвердження людини ("Двері щастя відкриваються назовні"), і вона стає сама собою. Це дає підстави констатувати такий факт: інтеграція поведінкової амбівалентності особистості може успішно здійснюватися на принципах самотрансценденції, тоді доброзичлива поведінка долає агресивну.

Проаналізовані основні складові амбівалентності особистості є певною моделлю і можуть бути підтверджені експериментально.

По-перше, кожну складову, що відображає амбітендентність. треба розглядати у динаміці внутрішніх змін і перетворень (від суб'єктивної неусвідомленої інтеграції протилежностей до усвідомленої, конструктивної).

По-друге, вивчаючи особливості формовияву висвітлюваних складових, треба зважати на їхню неподільну єдність, оскільки немає мотивації поза переживаннями, а вмотивовані емоції та афекти завжди мають поведінкове підґрунтя.

Т.Н. Лук'яненко в дисертаційному дослідженні експериментально довела дієвість цієї структури особистісної амбівалентності в ранньому юнацькому віці [87].

Аналіз першоджерел з проблем вимірювання амбівалентності соціальних установок у західній психології зробила українська дослідниця А.Е. Хурчак [174]. Процедуру вимірювання поділяють на об'єктивну та суб'єктивну. Об'єктивний підхід до оцінювання амбівалентності полягає у визначенні кількості позитивних і негативних реакцій, які особистість переживає по відношенню до об'єкта, і того, як ці реакції взаємодіють під час дослідження рівня амбівалентності.

Суб'єктивний підхід до оцінювання амбівалентності розглядають через переживання конфлікту, суперечностей у внутрішньому світі особистості, коли вона реагує на певний об'єкт. Суб'єктивне переживання амбівалентності визначають за допомогою методу опитування.

Об'єктивний підхід вимагає використовувати одну з математичних моделей амбівалентності, яка об'єднує в індекс і позитивні" і негативні реакції. Представлені моделі атитюдів, поєднуючи позитивні і негативні реакції" утворюють індекс амбівалентності. Кожна з моделей передбачає, що суб'єктивна амбівалентність є психічним станом конфлікту, пов'язаним зі ставленням до об'єкта. В усіх моделях використовується вимірювання позитивних і негативних думок і почуттів (які далі розглядаються нами як реакції) відносно об'єкта для того, щоб визначити індекс очікуваної амбівалентності.

Виявлення співвідношення позитивних і негативних реакцій є важливим навіть без врахування їхньої валентності. Р. Петті, Д. Прістер [217] виходять з того, що особистість, наприклад, з п'ятьмапозитивними і двома негативними реакціями що до об'єкта розглядають як таку, у якої п'ять домінантних і дві конфліктні реакції. Інакше кажучи, якщо позитивна (чи негативна) реакція є більшою за кількістю, то її розглядають як домінантну реакцію (Д), а меншу - як конфліктну (К). Найбільш поширеним підходом до вимірювання амбівалентності соціальних установок є модель конфліктних реакцій (К. Каплана), модель зростання протилежностей (Ш. Кеца, Р. Хеса), модель подібності-інтенсивності (Д. Гріффіна, М. Занни, М. Томпсон).

Модель конфліктних реакцій, створена К. К? планом [208], широко використовується в західних дослідженнях. За словами М. Занни, М. Томпсон: "...Заслуга К. Каплана полягає в тому, що він продовжив концептуалізацію амбівалентності атитюдів, створюючи нову процедуру їхнього вимірювання" [224, с. 364].

Зазначимо, що К. Каплан не погодився з попередньою процедурою вимірювання, якою користувалися майже всі дослідники атитюдів (обирати лише позитивне чи негативне). Він довів, що стандартні шкали не виражають амбівалентність. Респонденти, отримуючи інструкції ставити лише одну позначку на шкалі, змушені давати відповіді, що відображають спробу знайти компроміс між двома атитюдними реакціями. Це ускладнює завдання однозначно інтерпретувати відповіді респондентів. І тому за шкалою позитивних компонентів індивід повинен дати оцінку тільки позитивним характеристикам поняття, не зважаючи на його негативні характеристики. Необхідно визначити, наскільки позитивними є позитивні характеристики (П) об'єкта, за чотири-ступеневою однополярною позитивною шкалою.

0 1 2 3 П

У цій шкалі: 0 - не П (П дорівнює нулю); 1 - можливо (трохи) П; 2 - скоріше П; 3 - тільки П.

За шкалою оцінки негативного компонента суб'єктові пропонують зробити таке: беручи до уваги тільки негативні (Н) характеристики атитюдного об'єкта і не зважаючи на його позитивні характеристики, необхідно оцінити, наскільки негативними є негативні характеристики, використовуючи однополярну чотириступеневу негативну шкалу.

Н -3 -2 -10

Використання такого методу дає змогу незалежно оцінити амбівалентність соціальної установки згідно з індексом амбівалентності.

Подвійна уніполярна оцінна процедура, запропонована К. Кап-ланом, є для багатьох авторів невід'ємною частиною вимірювання позитивних і негативних компонентів амбівалентності атитюдів. Однак з такою однокомпонентною структурою амбівалентності атитюдів багато авторів не погоджуються (обирають трикомпонентну), використовуючи при цьому його процедуру отримання позитивних і негативних оцінок об'єктів.

Ще одна поширена модель вимірювання амбівалентності атитюдів, яка аналізується у психологічній літературі - модель зростання протилежностей, розроблена 1. Кецом та Р. Хесом [209]. Автори досліджували расові атитюди і вимірювали їх. Вони розробили шкалу "Позитивного ставлення до чорношкірого населення" з метою визначення прихильності до меншості - жертв несправедливості, а також шкалу "Негативного ставлення до чорношкірого населення" для виявлення критики "чорних" як таких, у кого не вистачає дисципліни, впевненості у собі, мотиву досягнення успіху.