Розділ «Частина І. Амбівалентність особистості як психологічний феномен»

Аналітична психологія К. Юнга [188] ґрунтується на тезі про те, що принцип суперечності є головним у побудові психологічної теорії особистості, оскільки напруга, створювана дією протилежних тенденцій, викликає енергію, яка забезпечує існування особистості.

У несвідомому, за К. Юнгом, є індивідуальна та колективна частки, остання з яких будується з психологічних "міфотворчих" структур - архетипів, спільних для всіх людей. Архетипи мають в собі позитивні та негативні аспекти, вони амбівалентні, і тому ця якість характерна для психіки індивіда. Однак амбівалентна цілісність архетипів нестійка, і протилежності можуть розпадатися із роз'єднанням свідомого і несвідомого.

Амбівалентні елементи не тільки протистоять, але й доповнюють один одного до цілісності, яка є самістю. Без цих переживань немає досвіду цілісності. Надбання самості є результатом прагнення різних компонентів особистості до поєднання, неповторності, цілісності. Розвиток кожної людини в цьому напрямі отримав назву "індивідуалізація", а результат її здійснення - самореалізація.

Отже, неофройдисти розвивають постулати психоаналізу про амбівалентність як головну властивість особистості. При цьому А. Адлер, К. Юнг розширюють зміст поняття амбівалентності (протилежності мають приблизно однакову силу та різний ступінь усвідомленості) як співіснування протилежностей, що можуть мати значну напругу, однак здатні до узгодження, чим забезпечується гармонійний особистісний розвиток.

До першого напряму також належить і его-психологія, представники якої (Е. Еріксон, К. Хорні) приділили особливе значення вивченню свідомості та ЇЇ функцій.

Е. Еріксон [185] виділяє вісім стадій психосоціального розвитку "Его" та визначає специфіку для кожної фази - проблему в соціальному розвитку. Кожна стадія супроводжується, за цим автором, кризою, яка складається с позитивного та негативного аспектів. Якщо криза долається позитивно, то "Его" збагачується новим компонентом, що є основою подальшого нормального розвитку особистості. Неадекватне вирішення кризи або невирі-шення спричиняє появу негативного компонента.

Тож, на кожній стадії розвитку "Его" набуває одну з амбівалентних якостей (базальна довіра - базальна недовіра, Его-ідентичність - рольове змішання, інтимність - ізоляція та ін.).

Особливо важливим періодом у психосоціальному розвитку Е. Еріксон вважає юність, коли новими параметрами стають такі протилежності, як Его-ідентичність та рольове змішання. Завданням на цій віковій стадії є інтеграція наявних "Я"-образів в єдину цілісну систему - особистісну ідентичність. Українська дослідниця О.М. Ічанська розглядає становлення ідентичності як динамічного переживання цілісності та безперервності особистості, що відбувається у процесі подолання вікової кризи [68]. Авторка вважає, що під час вікової кризи відбувається зіткнення "минулого Я" (уявлення про себе як про дитину) та "майбутнього Я" (образ можливої дорослості), джерелом якого є консервативність особистісного досвіду. Сутнісною ознакою вказаної ситуації є амбівалентність, яка виявляється як у внутрішній, так і у зовнішній сферах становлення особистості:

1) емоційно-ціннісне самоставлення старшокласників, за даними експериментального дослідження, характеризується високими показниками "самозвинувачення" (47,60% учнів) та "самоцінності (50,70% учнів) при низьких показниках "самоприйняття" (47,60% учнів);

2) юнак водночас прагне до довірливого, інтимного спілкування та уникає емоційної близькості в контактах з іншими, оберігаючи тим самим власну нестабільну ідентичність. Закріплення незбалансованого амбівалентного ставлення до власного "Я" може призвести до формування дифузної, сплутаної особистісної ідентичності [66, с. 8-9].

К. Хорні [170], авторка соціокультурної теорії особистості, розширює зміст амбівалентності, досліджуючи поняття нормального внутрішнього конфлікту та невротичного внутрішнього конфлікту. Джерелом розвитку будь-якого внутрішнього конфлікту є незадоволення невротичних потреб, що формується з необхідності подолати базальну тривогу, яка виникає в дитинстві внаслідок відсутності відчуття безпеки у міжособистісних стосунках. Нормальний і невротичний конфлікт розрізняються ступенем невідповідності між сторонами: для психічно здорової особистості невідповідність значно менша, ніж для невротичної. На противагу невротику психічно здорова людина здатна вирішити внутрішні конфлікти шляхом інтеграції всіх суперечливих тенденцій.

Отже, в проаналізованих теоріях его-психології амбівалентність розглядається у гармонійних, негармонійних особистостей, психічно хворих та невротиків, констатується важлива роль певних вікових етапів у її розвитку.

Другий напрям дослідження амбівалентності висвітлено у роботах К. Левіна, Л, Фестінгера. На думку К. Левіна [82], конфлікт трапляється в психологічних ситуаціях, де протилежно спрямовані і приблизно рівні сили одночасно впливають на особистість. Варто підкреслити, що вказані протилежності конфлікту мають змістові ознаки амбівалентності, тому слід розглянути їхню динаміку.

Автор виділив три типи внутрішніх конфліктів, які пов'язані з досягненням мети та ведуть до фрустрації. Конфлікт позитивних рівнозначних можливостей виникає тоді, коли у людини е дві привабливі мети, але їх неможливо досягти одночасно. Тому люди іноді вчиняють за принципом "собаки на сіні", тобто не вирішують конфлікту.

Конфлікт другого типу - конфлікт рівнозначних негативних можливостей, коли необхідно вибрати одну з двох непривабливих цілей. Це веде до найсильнішої фрустрації страху, що супроводжується втечею як засобом уникнення такої ситуації, агресією, відкладанням вирішення проблем із дня на день або брехнею, у крайніх випадках - самогубством.

Третій тип конфлікту виникає через необхідність прийняття не тільки позитивних, а й негативних аспектів однієї й тієї ж мети. При вирішенні конфліктів цього типу спочатку зазвичай переважає позитивна тенденція, потім - бажання уникнути неприємної амбівалентної ситуації. І з наближенням мети негативна тенденція підсилюється.

У теорії когнітивного дисонансу Л. Фестінгера [154] розвивається положення про те, що між двома відповідними когнітивними елементами можливі відношення консонансу (узгодженості) або дисонансу (суперечливості).

Дисонанс є бажаним станом, оскільки особистість прагне до певної когнітивної збалансованості, адже за змістом людській природі ненависна непослідовність. Звідси амбівалентність майже автоматично зменшується. Саме таке спрощене розуміння амбівалентності критикує М. Занна, М. Томпсон [225].

Нові акценти в осмисленні амбівалентності внутрішнього світу особистості започаткували фундатори гуманістичної психології А. Маслоу, К. Роджерс.

А. Маслоу писав про механізм (по суті - амбівалентність), що заважає духовному зростанню, самоактуалізації: "Сили, що впливають на індивіда, мають не один, а два напрями. Крім того, що є сили, які підштовхують людину в бік здоров'я, діє регресивний вплив, що тягне індивіда у протилежний бік - до хвороб та слабкості" [96, с 502]. Він, поряд з традиційними психоаналітичними "захисними Его", вводить ще два - десакралізацію і комплекс Іони, який можна побачити в тому, що люди бояться змінити своє нецікаве, обмежене, але налагоджене існування, бояться відірватися від усього звичного, втратити контроль над тим, що вже є.