Тема 11. Правове регулювання вищої освіти

Державні стандарти освіти і національне освітнє законодавство

Вища освіта - рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації [115].

Законодавство України про вищу освіту базується на Конституції України і складається із законів України "Про освіту", "Про наукову і науково-технічну діяльність", "Про вищу освіту" та інших нормативно-правових актів. Якщо міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством про вищу освіту, то застосовуються правила міжнародних договорів.

Державна політика у галузі вищої освіти визначається Верховною Радою України та ґрунтується на таких принципах: доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України; незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій; інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи; наступності процесу здобуття вищої освіти; державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень; гласності при формуванні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.

Систему вищої освіти складають вищі навчальні заклади всіх форм власності; інші юридичні особи, що надають освітні послуги у галузі вищої освіти; органи, які здійснюють управління у галузі вищої освіти. Вивчення системи вищої освіти слід розпочати зі з'ясування типів ВНЗ І-IV рівнів акредитації, якими відповідно до статті 25 Закону України "Про вищу освіту" є: університет - багатопрофільний (класичний) або профільний ВНЗ четвертого рівня акредитації (технічний, технологічний, економічний, педагогічний, медичний, аграрний, мистецький, культурологічний тощо), академія - ВНЗ четвертого рівня акредитації (є провідним центром у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва); консерваторія (музична академія); інститут - ВНЗ третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університету, академії; коледж - ВНЗ другого рівня акредитації або структурний підрозділ ВНЗ третього або четвертого рівня акредитації; технікум (училище) - ВНЗ першого рівня акредитації або структурний підрозділ ВНЗ третього або четвертого рівня акредитації [75].

При цьому важливо розуміти різницю між рівнями акредитації (І-IV) вищих навчальних закладів. ВНЗ першого рівня акредитації - це вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста. ВНЗ другого рівня акредитації - це вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста та за напрямами підготовки освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра. ВНЗ третього рівня акредитації - це вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня спеціаліста, а також за окремими спеціальностями освітньо-кваліфікаційного рівня магістра. ВНЗ четвертого рівня акредитації - вищий навчальний заклад, у якому здійснюється підготовка фахівців за напрямами освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, спеціальностями освітньо-кваліфікаційних рівнів спеціаліста та магістра.

За даними Держкомстату, на початок 2011/2012 н. р. в Україні функціонувало 846 вищих навчальних заклади, в яких здобували освіту 2 млн 456 тисяч студентів [319]. При цьому 23 % від загальної кількості ВНЗ І-IV рівнів акредитації становлять університети, в яких навчається 67 % загальної кількості студентів України.

Збільшення загальної кількості ВНЗ та студентів в Україні за роки незалежності має суперечливу внутрішню структуру - скоротилась загальна кількість вищих навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації (з 754 у 1991/92 навчальному році до 501 у 2011/2012 навчальному році) та кількості студентів, що в них навчаються (з 739,2 тис. осіб до 356,8 тис. осіб у відповідні роки). І якщо за ці роки кількість державних освітніх установ скоротилась з 731 до 501, то приватних ВНЗ І-ІІ рівня акредитації побільшало - з 23 до 78. Та більш серйозний занепад розпочався після 2005 року, коли до навчання приступили дуже малі за абсолютною чисельністю вікові групи, що народжувалися у роки інфляцій і економічного регресу.

Таблиця 11.1. Вищі навчальних заклади в Україні*

І-ІІ рівнів акредитаціїІІІ-ІV рівнів акредитації
1990/912000/012010/20111990/912000/012010/11
К-сть закладів742664505149315349
У них студентів, тис.757,0528,0361,5881,31402,92129,8

* Джерело: Статистичний щорічник України за 2010 рік [196]

А кількість ВНЗ ІІІ-IV рівня акредитації має чітку тенденцію до зростання до 2008 р. і незначне зменшення до 2011 р. (з 156 у 1991/92 н.р. до 353 у 2008/09 та 345 у 2011/12 н.р.). Якщо в 1991/92 в них навчалося 876,2 тис. студентів, в 2004/2005 - більше 2 мільйонів осіб, у 2008/2009 - 2364,5, а вже у 2011/2012 - 1954,8 тис. Причому зросла кількість ВНЗ ІІІ-IV рівня акредитації як державної, так і приватної форм власності - кількість державних закладів зросла з 154 до 345, а недержавної з 2 до 107 за 1991/1992 - 2011/2012 навчальні роки. Серед них функціонувало 197 університетів, 62 академії, 102 інститути та 1 консерваторія [181, с. 88]. Цілком можливо, що через прийняття нової редакції Закону України "Про вищу освіту" кількість закладів значно скоротиться, а контингенти студентів будуть поступово зменшуватися відповідно до демографічної ситуації, що склалась у країні [167].

Загальним для всіх типів ВНЗ є те, що вони здійснюють освітню діяльність, пов'язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації певного освітньо-кваліфікаційного рівня, мають відповідне кадрове та матеріальне забезпечення. У зв'язку з цим студентам варто розглянути структуру вищої освіти, до якої входять освітні рівні (неповна вища освіта; базова вища освіта; повна вища освіта) та освітньо-кваліфікаційні рівні (молодший спеціаліст; бакалавр; спеціаліст, магістр). Перелік напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у ВНЗ за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями затверджено постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження переліку спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за освітньо-кваліфікаційними рівнями спеціаліста і магістра" від 27 серпня 2010 року № 787 [97].

Залежно від форми власності вищі навчальні заклади є державної, комунальної, приватної форм власності, та такі, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим.

Наступним кроком необхідно проаналізувати правовий статус вищого навчального закладу. Відповідно до п. 1 ст. 21 Закону України "Про вищу освіту" вищий навчальний заклад є юридичною особою, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і мати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді. ВНЗ можуть створювати навчальні та навчально-науково-виробничі комплекси, які є добровільними об'єднаннями (при цьому всі учасники комплексу зберігають статус юридичних осіб).

Якщо у наведеній дефініції характеризується як публічно-правовий, так і приватноправовий статус ВНЗ, то визначені у законодавстві мета, завдання та функції ВНЗ підкреслюють його публічно-правовий статус [154, с. 92].

Публічно-правовий статус ВНЗ характеризується також тим, що МОН України та інші центральні органи виконавчої влади беруть участь у встановленні нормативів матеріально-технічного, фінансового та іншого забезпечення ВНЗ (штатна чисельність співробітників, співвідношення кількості студентів і викладачів, навчальне навантаження викладачів, розміри земельних ділянок, фінансування наукових досліджень, утримання навчальних аудиторій і лабораторій, бібліотек та фондів наукової і навчальної літератури, фінансування капітального будівництва, ремонту й утримання будівель і спортивно-оздоровчих споруд, придбання технічних засобів навчання та методичного забезпечення навчального процесу тощо), диференційованих залежно від статусу, рівня акредитації, типу ВНЗ, напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців, та наукових напрямів підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації [75].

Проект Закону України "Про вищу освіту", підготовлений МОН, визначає ВНЗ як "освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує відповідно до наданої ліцензії освітньо-професійні (освітньо-наукові) програми вищої освіти за певними освітньо-кваліфікаційними (освітньо-науковим) рівнями, забезпечує навчання, виховання осіб, здобуття ними кваліфікації відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а також здійснює наукову та науково-технічну діяльність" [190].

Європейська конвенція Ради Європи про визнання кваліфікацій, що відносяться до вищої освіти, в Європейському регіоні (від 11 квітня 1997 р.) визначає ВНЗ як "установу, що надає вищу освіту і визнається повноважним органом держави як такою, що становить її систему вищої освіти" [154, с. 92].

Статус державного ВНЗ регламентовано відповідним Положенням, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів від 5 вересня 1996 року № 1074 [35]. Державному ВНЗ IV рівня акредитації відповідно до законодавства може бути надано статус національного. Умови та порядок надання статусу національного державному ВНЗ визначені Положенням про національний заклад (установу) України, затвердженим Указом Президента України від 16 червня 1995 року № 451 [51]. Підставами для надання закладу (установі) України статусу національного є: загальнодержавне і міжнародне визнання результатів діяльності закладу (установи); розроблення і практична реалізація ним найважливіших державних програм у гуманітарній сфері; наявність у закладі (установі) визнаних на загальнодержавному або світовому рівні фахівців та їх авторських шкіл чи фахівців з високим рівнем професійної кваліфікації та великим досвідом практичної роботи, що забезпечують вагомі результати в діяльності закладу, а також наявність сучасної матеріально-технічної бази; перспектива дальшого його розвитку.

Національному ВНЗ за рішенням Кабінету Міністрів України можуть надаватися додаткові повноваження, передбачені ст. 26 Закону України "Про вищу освіту", а саме: укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення для потреб вищого навчального закладу; приймати рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ, організацій, структурних підрозділів вищого навчального закладу; вносити пропозиції щодо передачі об'єктів вищого навчального закладу до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном, у комунальну власність та передачі об'єктів комунальної власності у державну власність і віднесення їх до майна вищого навчального закладу; виступати орендодавцем нерухомого майна, що належить вищому навчальному закладу; встановлювати і присвоювати вчені звання доцента чи професора вищого навчального закладу; визначати та встановлювати власні форми морального та матеріального заохочення працівників вищого навчального закладу.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Державні стандарти освіти і національне освітнє законодавство» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 11. Правове регулювання вищої освіти“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ВСТУП

  • Тема 1. Державна політика в галузі освіти

  • Тема 2. Загальна характеристика освітнього законодавства України

  • Тема 3. Управління в галузі освіти В Україні

  • Тема 4. Правове регулювання майнових відносин у галузі освіти

  • Тема 5. Правові засади фінансування освіти

  • Тема 6. Правове регулювання трудових відносин освітян

  • Тема 7. Договірні відносин у галузі освіти

  • Тема 8. Система дошкільної освіти

  • Тема 9. Система загальної середньої та позашкільної освіти

  • Тема 10. Система професійно-технічної освіти

  • Тема 11. Правове регулювання вищої освіти
  • Тема 12. Підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів

  • Тема 13. Правове регулювання наукової, науково-педагогічної та інноваційної освітньої діяльності

  • Тема 14. Міжнародне освітянське право і правові аспекти входження української освіти у світовий освітній простір

  • Термінологічний словник

  • Список джерел, основної використаної та рекомендованої для поглибленого вивчення курсу літератури