Зростання ролі і значення законодавчих, інших нормативно-правових актів про освіту стає одним із факторів, які мають забезпечити їхній розвиток, специфічні завдання і функції. Відповідно до Закону України "Про освіту" завданням законодавства України про освіту є регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України.
На сучасному етапі законодавство про освіту (освітнє законодавство) сприймається як сукупність нормативно-правових актів (їх окремих положень), які регулюють суспільні відносини у сфері освіти [154, с. 36], або законодавчих та нормативно-правових актів, які регулюють правові, соціально-економічні, організаційні, фінансові, освітні та виховні засади розвитку та функціонування усіх ланок системи освіти в Україні: дошкільної, позашкільної, загальної середньої, професійно-технічної, вищої, післядипломної освіти [162], і пов'язується зі становленням комплексної галузі освітнього (освітянського) законодавства. Наказом Міністерства юстиції України затверджений Класифікатор галузей законодавства України, який під шифром 220 передбачає галузь, предметом регулювання якої є освіта [86].
Нагальною вимогою часу є систематизація національного освітнього законодавства, тобто діяльність з упорядкування чинних нормативно-правових актів про освіту у єдину узгоджену систему шляхом здійснення їх обліку, консолідації, інкорпорації і кодифікації.
Студентам при вивченні питання щодо систематизації національного освітнього законодавства слід виходити із загальнотеоретичних положень про те, що завдання обліку нормативно-правових актів у галузі освіти полягає в збиранні, "інвентаризації" нормативно-правових актів, постійній підтримці їх у стані т. з. "чинного нормативно-правового акту", який би враховував усі зміни, що вносяться у нього, і доповнення.
Воно має бути покладено на Міністерство освіти і науки України як центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері освіти, інші державні органи.
Застосування елементів консолідації щодо актів освітнього законодавства України потребує зведення до єдиного цілого численних правових норм про освіту, розкиданих по низці нормативних правових актів. Перш за все, це стосується актів, що надають різного роду пільги учасникам освітніх правовідносин.
Систематизація освітнього законодавства може проводитися також у формі інкорпорації. Остання передбачає лише зовнішню обробку нормативних правових актів без якої-небудь зміни їх змісту. Систематизовані таким чином нормативно-правові акти об'єднуються в різного роду збірники. У цих збірниках вони можуть розташовуватися за хронологічним принципом (тобто за часом видання акту) або за предметом правового регулювання (наприклад, акти можуть групуватися залежно від рівня освітньої системи, до якої вони відносяться, або від сфери регульованих відносин - економіка освіти, управління освітою тощо). Як приклад можна навести збірники, що видаються Центром учбової літератури [161].
Найбільш складною формою систематизації законодавства є кодифікація, при якій відбувається внутрішня переробка нормативного матеріалу і створюється новий нормативно-правовий акт. Кодифікація виступає як засіб (спосіб) вдосконалення і впорядкування законодавства і проводиться з тією метою, щоб: а) об'єднати і систематизувати апробовані протягом досить тривалого часу діючі встановлення, б) уточнити (переробити) їх зміст і в) викласти з дотриманням вимог законодавчої стилістики і техніки. Тим самим забезпечується максимально можлива повнота регульованих даним кодифікуючим актом суспільних відносин. Кодифікація дозволяє усунути протиріччя і неузгодженість діючих норм права, надати їм довершеної форми.
Принципово вигідна особливість кодифікації полягає в тому, що вона забезпечує виконання в правовій системі двох найважливіших завдань: 1) упорядковує законодавство і 2) якісно вдосконалює його.
Кодифікація в цьому сенсі є вже не тільки вищою формою систематизації, але і вищою формою правотворчості. Кодифікація завжди переслідує встановлення нових норм, які відповідають найбільшою мірою потребам суспільної практики, усувають прогалини і дефекти в правовому регулюванні, і їм властива якість оптимальних регуляторів в даних умовах.
Незважаючи на позитивні аспекти розробки і ухвалення Кодексу України про освіту, існує низка перешкод для швидкої розробки і ухвалення вказаного законодавчого акту [180]. Тим не менше, реформа системи освіти, яка провадиться в Україні, курс на входження нашої країни в єдиний європейський простір вищої освіти, а також суттєві зміни, які вносяться в інші, "суміжні" галузі законодавства, зумовлюють концептуальне оновлення системи освітнього законодавства, одним із засобів якого є його кодифікація.
Слід пам'ятати, що головним джерелом формування національного освітнього законодавства є Конституція України. Стаття 53 Конституції України гарантує кожному право на освіту. Відповідно до положень цієї ж статті держава забезпечує, зокрема, доступність вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання. За Рішенням Конституційного Суду України від 4 березня 2004 р. № 5-рп/2004 доступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принципах рівності, визначених статтею 24 Конституції України, означає, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту і держава має створити можливості для реалізації цього права. Визнання права кожної людини на освіту є також вимогою Загальної декларації прав людини (ст. 26), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (ст. 13) [135].
Стаття 92 Конституції України передбачає, що "засади... освіти" регулюються виключно законами України. Таким чином, Конституція України не виключає, що низка питань регулювання освітньої діяльності, які не є засадничими, можуть регулюватися постановами Кабінету Міністрів України, наказами Міністерства освіти і науки України, інших органів виконавчої влади.
Разом з тим, слід погодитися, що своєрідною "конституцією освіти" є Закон України "Про освіту", прийнятий в новій редакції 23 березня 1996 року, яким встановлюється доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; врегульовано питання надання державних стипендій та пільг учням і студентам; соціального захисту вихованців, учнів, студентів, курсантів, слухачів, стажистів, клінічних ординаторів, аспірантів, докторантів та інших осіб незалежно від форм їх навчання і типів закладів, де вони навчаються; сприяння здобуттю освіти в домашніх умовах тощо. Громадяни мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі, а громадянам, які належать до національних меншин, держава гарантує право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства. Вказані положення Конституції України і Закону України "Про освіту" розглядаються як конституційні засади розвитку освітнього законодавства.
Серед найважливіших законодавчих актів про освіту можна назвати закони України "Про дошкільну освіту" від 11 липня 2001 року[80], "Про загальну середню освіту" від 13 травня 1999 року [82], "Про позашкільну освіту" від 22 червня 2000 року [127], "Про професійно-технічну освіту" від 10 лютого 1998 року [130], "Про вищу освіту" від 17 січня 2002 року[75].
Законом України "Про дошкільну освіту" проголошується, що дошкільна освіта є обов'язковою первинною складовою частиною системи безперервної освіти в Україні. Принципами дошкільної освіти є доступність для кожного громадянина освітніх послуг, що надаються системою дошкільної освіти; рівність умов для реалізації задатків, нахилів, здібностей, обдарувань, різнобічного розвитку кожної дитини; єдність розвитку, виховання, навчання й оздоровлення дітей; єдність виховних впливів сім'ї і дошкільного навчального закладу; наступність і перспективність між дошкільною та початковою загальною освітою; світський характер дошкільної освіти; особистісно-орієнтований підхід до розвитку особистості дитини; демократизація та гуманізація педагогічного процесу; відповідність змісту, рівня й обсягу дошкільної освіти особливостям розвитку та стану здоров'я дитини дошкільного віку.
У Законі проголошується право громадян України на здобуття дошкільної освіти. Іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, здобувають дошкільну освіту в порядку, встановленому для громадян України.
На законодавчому рівні визначається роль сім'ї у дошкільній освіті, а саме те, що сім'я зобов'язана сприяти здобуттю дитиною освіти у дошкільних та інших навчальних закладах або забезпечити дошкільну освіту в сім'ї відповідно до вимог Базового компонента дошкільної освіти. Відвідування дитиною дошкільного навчального закладу не звільняє сім'ю від обов'язку виховувати, розвивати і навчати її в родинному колі. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність перед суспільством і державою за розвиток, виховання і навчання дітей, а також за збереження їх життя, здоров'я, людської гідності.
Відповідальність за здобуття дітьми дошкільної освіти покладається на їхніх батьків, а дітьми, позбавленими батьківського піклування, на осіб, які їх замінюють, та на навчальні заклади, де вони утримуються.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Державні стандарти освіти і національне освітнє законодавство» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Тема 2. Загальна характеристика освітнього законодавства України“ на сторінці 1. Приємного читання.
