Гарантованість функціонування правоохоронних органів у різних країнах залежить від стану загального розвитку всіх сфер суспільного і державного життя – політичної, економічної, соціальної, духовної та інших. Безперечно, нормативно-правове закріплення права громадян на звернення до ОВС України є однією з основних гарантій ефективного існування та розвитку зазначеного інституту.
Демократичні процеси, які відбуваються в житті нашого суспільства, потребують і зміщення акценту у відносинах між державою та відповідними правоохоронними органами. Закріплені чинним законодавством повноваження органів та посадових осіб органів виконавчої влади розширюють можливості вільного вибору останніми варіантів своєї поведінки в умовах створення громадянського суспільства та децентралізації влади.
У правовій науці питання гарантій того чи іншого інституту не знайшло єдиного розуміння. Тому природно, що існують різноманітні варіанти щодо класифікації гарантій. О. І. Миколенка, під класифікацією адміністративно-правових явищ розуміють систему розподілу явищ і понять адміністративного права на групи за спільними ознаками і властивостями. Класифікація має широке використання в навчальному процесі, науково-дослідній, правотворчій і правозастосовній діяльностях. Отже, в адміністративно-правовій класифікації гарантій виокремлюємо на чотири частини: в навчальному процесі, у науково-дослідній роботі, правотворчій та правозастосовній діяльності.
Найбільший інтерес класифікація має у правотворчій та правозастосовній діяльності. Так, у правотворчій діяльності класифікація адміністративно-правових явищ в основному допомагає розташуванню нормативно-правого матеріалу як у різних нормативно-правових актах, так і в межах одного нормативно-правового акта[10]. У правозастосовні!! діяльності знання класифікації адміністративно-правових явищ допомагає: по-перше, орієнтуватися в чинному адміністративному законодавстві та швидко реагувати на зміни в ньому; по-друге, знаходити суперечності правових норм різних джерел права та прогалин в адміністративному законодавстві; по-третє, ефективно виконувати свої професійні обов'язки[11].
Створення такої реально діючої системи гарантій, як права громадян на звернення до ОВС, органів державної та публічної влади є не простим завданням. Під органами публічної влади або органами публічної адміністрації в наукових розвідках визнається "сукупність органів виконавчої влади та органів виконавчого самоврядування, підпорядкованих політичній владі, які забезпечують виконання закону та здійснюють інші публічно-управлінські функції" (В. Б. Авер'янов). Така система має складатися з різноманітних заходів та мір адміністративного характеру. Найбільш ефективний механізм управління територіями складається з двох рівнів: публічного, тобто з боку держави так і місцевого самоврядування – місцевого (локального) управління. Виходячи з наведеного вище доходимо висновку, що гарантії поділяються на державні, тобто ті, які проголошуються і гарантуються державою і самоврядні – органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами і громадськими формуваннями.
У науковій літературі під державними гарантіями слід розуміти правові норми, що містяться в Конституції та інших законодавчих актах, їх особливістю є те, що вони здійснюються державою[12]. У свою чергу, й локальні спільноти – територіальні громади та обрані ними представницькі органи, їх виконавчі органи та посадові особи місцевого самоврядування приймають статути територіальних громад, ухвалюють рішення представницьких органів, виконавчих органів рад та розпорядження посадових осіб місцевого самоврядування, що становлять локальний рівень гарантування місцевого самоврядування[13]. Законодавство допускає ухвалення і на рівні громадських об'єднань права на звернення до державних інституцій, у тому числі й до ОВС.
Основний Закон держави встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держаних інституцій. Зараз діє відмінний від радянського права принцип: "Держава для людини". У ст. З Конституції України зазначається, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження й забезпечення прав та свобод людини є головним її обов'язком, і це природно, оскільки людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
О. І. Наливайко зазначає, що зміст державного захисту прав і свобод громадянина є динамічним. Він обумовлений цільовою, інституційного й функціональною спрямованістю і залежить від суспільно-політичних та інших процесів, що відбуваються в Україні[6]. Не є винятком і адміністративно-правові гарантії права звернення громадян до органів внутрішніх справ України.
Класифікація адміністративно-правових гарантій права звернення громадян до ОВС України, вважаємо, має місце як на державному рівні, так і на рівні органів місцевого самоврядування. Зокрема, державні гарантії стосуються ухвалення законів та нормативно-правових актів на рівні ОВС України, а локальні гарантії органів місцевого самоврядування закріплюються в статутах громад та при перевірці звернення громадян до відповідних органів тощо.
У науковій літературі адміністративна класифікація юридичних фактів дає змогу здійснити їх поділ на види, підвиди та ін., що допомагає глибше вивчити окремі юридичні факти, їх позитивні та негативні риси, виділити характерні особливості, взаємозв'язок загального й окремого, виявити між ними відмінності та подібності, поглибити процес пізнання, системно підійти до явищ, що вивчаються[15]. На думку В. В. Гордєєва, критеріями класифікації повинна бути єдина підстава, вибір якої залежить від цілей і завдань класифікації. У науковій літературі наявна думка, що класифікації слід поділяти на природні та штучні (допоміжні)[16]. Природні являють собою розподіл предметів, явищ за класами на основі їх суттєвих ознак і загальних закономірностей. Штучні ж не виділяють сутності об'єктів, не виявляють загальних зв'язків, вони використовується в технічних цілях, полегшують систематизацію матеріалу або його швидке відшкодування в процесі практичної діяльності[17]. Так, до головних критеріїв класифікації можемо віднести право громадян України звернутися до органів внутрішніх справ та їх керівників із зауваженнями, скаргами і пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявами або клопотаннями про реалізацію своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів, а також зі скаргами про їх порушення. До штучних або другорядних – питання направлення звернення усно, письмово або за допомогою сучасних технічних засобів (Інтернету).
Варто зазначити, що питання класифікації адміністративно-правових гарантій права звернення до ОВС України лежить у площині, по-перше, прав людини, по-друге, органів державної влади. Т. М. Заворотченко визначила основні критерії класифікації гарантій прав і свобод людини та громадянина і наводить обгрунтовану характеристику системи гарантій, особливу увагу приділяючи аналізу нормативно-правових гарантій (норми-принципи, юридична відповідальність, обов'язки), що гарантують права і свободи людини та громадянина, а також організаційно-правові гарантії, які сприяють реалізації нормативно-правових гарантій та їх класифікації[18]. Чинне законодавство гарантує особам, які не є громадянами України, але законно знаходяться на території української держави, право на подання звернення, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами.
І. О. Шумак пропонує розуміти нормативно-правові та організаційні гарантії громадянських прав і свобод (право на життя, свободу, повагу гідності, особисту недоторканність, на невтручання в особисте життя та недоторканність житла, а також на таємницю комунікацій)[19].
В. В. Іванов поділяє юридичні, а отже, і адміністративно-правові гарантії, на матеріально-правові й процесуальні гарантії[20], що може бути використано і при класифікації гарантій права звернення громадян до ОВС України.
Однак Ю. О. Гелич вважає, що поняття "нормативно-правові гарантії" включає в себе і поняття "організаційно-правові гарантії"[21]. Безперечно, певна логіка в даному міркуванні є.
Науковець переконаний, що класифікувати гарантії слід за рівнем закріплення – національні і міжнародні гарантії; за формою закріплення – в законах, підзаконних нормативно-правових актах; за змістом; за сферою дії; за суб'єктним складом осіб (загальним суб'єктам і спеціальним суб'єктам; за принципом дії правових норм – матеріальні і процесуальні; залежно від можливості захисту прав людини – судового і позасудового захисту; за засобами захисту (охорони) – організаційно-процедурні й техніко- технологічні інформаційно-правові гарантії[22]. Дана думка має право на підтримку.
Адміністративно-правові гарантії права звернення громадян до ОВС України можуть зачіпати питання й цивільно-правих аспектів. Вирішення проблематики щодо прав людини досліджував А. В. Соловйов, який умовно поділяє цивільно-правові гарантії права людини на життя на наступні групи: правові норми, які формують сприятливі умови для реалізації права людини на життя; правові норми, які усувають перешкоди реалізації права людини на життя; правові норми, які безпосередньо врегульовують права та обов'язки учасників суспільних відносин щодо реалізації права людини на життя та встановлюють межі його реалізації; правові норми, які спрямовані на захист права людини на життя, встановлюють цивільно-правову відповідальність за його порушення[23]. Таким чином, цивільно-правові гарантії виокремлюються як певна група правових гарантій, а також функціональне призначення цивільно-правових норм (формувати сприятливі умови, усувати перешкоди, безпосередньо врегульовувати та встановлювати межі реалізації, захищати суб'єктивні права). Частиною адміністративно-правових гарантій права звернення громадян до ОВС виступають і правові норми інших галузей права.
Убачається, за основу поділу гарантій на групи слід взяти характер тієї галузі суспільної діяльності людей, у якій створюються, існують і удосконалюються засоби, способи й умови, що забезпечують дотримання законів та здійснення прав громадян. Крім основного критерію класифікації гарантій існують й інші, які можна назвати допоміжними. Так, гарантії поділяють на об'єктивні та суб'єктивні[24].
У науковій літературі знаходимо спірні, на наш погляд, думки з означеного питання. За ступенем безпосередності впливу всі гарантії поділяють на прямі і непрямі. Зокрема, Н. В. Вітрук пропонує розподіляти гарантії на державні й суспільні – за суб'єктом, що бере участь у забезпеченні реалізації й охороні прав. В іншій праці дослідник вказує на правові і неправові гарантії; загальні та спеціальні[25]. Його точка зору протиставляється всім іншим. З таким же успіхом можна ділити гарантії на економічні та неекономічні, політичні та неполітичні. Можливо, під не правовими мають на увазі організаційні гарантії. Також не зовсім точним є поділ науковцем гарантій на загальні й спеціальні. До загальних він відносить економічні, політичні та ідеологічні засоби, а до спеціальних – юридичні. Останні вважаються спеціальними тому, що безпосередньо забезпечують реалізацію й охорону суб'єктивних прав громадян. Однак безпосереднє забезпечення прав здійснюється не тільки юридичними, а й іншими засобами. Поділ гарантій прав громадян на загальні і спеціальні цілком припустимий, але за іншою ознакою. До них можна віднести засоби й умови, що забезпечують здійснення більшості наданих громадянам прав, а до спеціальних – ті, які призначені для забезпечення тільки визначеного права або групи однорідних прав.
Із великої кількості правових проблем, які порушуються у дослідженнях, питання гарантування того чи іншого правового інституту займає важливе місце. На думку російських вчених О. Е. Кутафіна і В. І. Фадеева, система гарантій, яка закріплюється муніципальним правом, стосується всієї сукупності умов та засобів, забезпечуючи реалізацію та їх захист[26]. Безперечно, така думка має право на існування, але гарантії закріплюються не тільки частиною права, а й конституційним та адміністративним правом тощо. Науковці при дослідженні поняття "гарантії" деталізують та розширюють рамки усталеного поняття. При цьому вони звертають увагу на такі категорії, як "умови", "способи" та "засоби".
Поняття "засіб" і "спосіб" іноді вважають синонімами[27]. Однак вони різні за змістом і обсягом. Так, у словнику російської мови С. І. Ожегова слову "засіб" надано наступне трактування: прийом і спосіб дії; предмет і знаряддя для здійснення якої-небудь діяльності. Що ж стосується слова "спосіб", то воно має тільки одне значення: прийом, метод, порядок, спосіб дії[28]. Отже, засіб – це і прийом, і предмет, а спосіб – лише прийом. Таким чином, будь-який спосіб можна розглядати як засіб, але не будь-який засіб є способом. Водночас санкцію, передбачену правовою нормою за порушення, наприклад, закону про звернення громадян, ніяк не можна вважати способом, хоча засобом, що забезпечує здійснення прав, вона, без сумніву, є.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гарантії права на звернення громадян до органів внутрішніх справ України» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 2. Система адміністративно-правових гарантій права громадян на звернення до органів внутрішніх справ України“ на сторінці 2. Приємного читання.
