Історичні аспекти становлення освідування
Упродовж тривалого часу поняття "освідування" у кримінальному провадженні України визначали як слідчу дію, яку проводять за необхідності виявлення або засвідчення наявності в обвинуваченого, підозрюваного або потерпілого чи свідка особливих прикмет (частина перша статті 193 КПК України 1960 року).
Проте наведене трактування аналізованого поняття сформувалося внаслідок його складного історичного розвитку. 1247 року в книзі автора Сунь Цзи, який був головою кримінального суду однієї з китайських провінцій, ішлося про освідування мертвих тіл. Згодом термін "освідування", характеризуючи здебільшого судово-медичні дослідження трупів, стали вживати в стародавньому Китаї для визначення дій, спрямованих на дослідження живих осіб[1]. Однак уже в давньоруському законодавстві, що регламентувало кримінальне судочинство, дослідження живих осіб і трупів цілком однозначно називали оглядом .
Витоками у процесі становлення освідування можна вважати також законодавство XVI століття. Зокрема, у Литовських статутах 15293, 15664 та 15885 років, які є пам'яткою русько-литовського права, українського правового наслідування, має місце, як зазначає П. Музиченко, поступове відокремлення судової влади від адміністративної, карного процесу від цивільного; становлення обов'язкового попереднього слідства в кримінальних справах і збирання доказів, що стає невід'ємною функцією посадових осіб, а не сторін у справі; установлення письмового порядку виклику відповідача до суду й ведення судових книг, у які записували вимоги позивача й судові рішення[2]. У Литовських статутах термін "освідування" не використовували, проте відображено його сутність. Зокрема, зміст розділу сьомого Першого Литовського статуту 1529 року "О ґвалтах земских, о боях, о головщинах шляхетських" містить такі положення: "присягнення тілесною присягою" (пункт 6), "знаки бы того ґвалту были" (пункт 17), "присягнути на ранах своих" (пункт 23)[3]. У подальших правових пам'ятках - Литовських статутах 1566 та 1588[4] років також ідеться про засвідчення тілесних ушкоджень особи. Розділ 11 артикуль 2 "Статуту Вялікага княства Літоускага" 1566 року регламентує, що "...естли бы кгвалтомъ на домъ наЪхалъ и не забилъ, только ранить; тогды также маеть тотъ кгвалтъ оповЪдати и раны оказати околичными сусЪдьми..."; в артикулі 26 цього самого розділу засвідчено: "...тотъ маеть присегнути на ранахъ своихъ..."; в артикулі 35 зазначено, що необхідно "...по зраненью оказати раны и шкоды свои людемъ стороннымъ околичнымъ суседомъ и обжаловати вряду, такъ тежъ раны оповЪдати и въ книги записати, а при том оповЪданью самъ маеть на ранахъ и на шкодахъ своихъ поприсегну-ти...". У Статуті Великого Князівства Литовського 1588 року дублюються вказані положення попереднього Статуту.
Таким чином, Литовські статути регламентували вимогу засвідчення слідів злочину, а саме: показати рани, розповісти про них і записати їх ознаки. Проте законодавець того часу ще не використовував поняття "освідування". Цей термін виник на початку XIX століття, коли на території сучасної України судочинство регламентувало Зведення законів, за якими Є. Колоколов склав "Правила і формы о производствЪ слЪдствий". У зазначеному джерелі кримінально-процесуального права того історичного періоду освідування як процесуальну дію визначено в загальних положеннях про дослідження події та про огляд. Так, за статтею 948 Зведення законів, том XV, наявні ознаки злочину, будь-які сліди ґвалту мають бути завжди освідувані. На підставі цього Є. Колоколов склав зразок (форму) журналу "Об освідетельствованіи явственныхъ признаковъ преступленія: боя, увгьчья и всякихъ другихъ слгьдовъ насилия". Зміст зазначеної форми наочно свідчить про наявність уже в першій половині XIX століття двох видів освідування - слідчого та медичного. До того ж слідче освідування за наявності досвіду в будь-якій науці слід було проводити в присутності обізнаних осіб.
Вагомою правовою пам'яткою українського кримінально-процесуального законодавства є Статут кримінального судочинства 1864 року[5] (Статут), що, як слушно зазначають В. І. Галаган та О. М. Калачова, був предметом дослідження багатьох учених, зокрема й сучасних. Його аналізували в контексті широкого спектру правових проблем: криміналістичних прийомів і засобів здійснення слідчої діяльності (В. С. Кузьмічов); крізь призму розвитку статусу конкретного учасника кримінального процесу (С. О. Іваницький, О. І. Литвинчук, В . Л. Льовкін, В. М. Тертишник); як історичне джерело деяких інститутів (В. М. Беднарська, Ю. О. Гришин, О. Ю. Костюченко, І. А. Малютін); як процесуальний порядок набуття процесуального статусу особами, які беруть участь у кримінальному судочинстві, та підстави його визначення[6]. Проте дослідженню освідування як слідчої дії за Статутом не приділено належної уваги.
Слід зауважити, що сутність освідування пов'язували з визначенням огляду. З одного боку, ці терміни не були взаємозамінними, з іншого -конкретну відмінність між ними не вказували. Ці обставини надали підстави М. М. Розіну визначити освідування як "обозрТшіе установленными закономъ органами предметовъ или лиць съ цЪлями прі-обрЪтешя доказательствъ собьпія или провЪрки уже добытыхъ доказательсвъ", а "...осмотру или освидЬтельствованію можетъ біть подвергнуть любой объектъ, могущій дать названный доказательства, -мЪстность, расположеніе дома, обстановка помЪщешя, отдЪльные предметы и лица, - напр., съ цЪлями установить, не сохранилось ли на нихъ следовъ крови, не порвано ли платье, нЪтъ ли другихъ слЪдовъ борьбы и т.п."[7]. Змішування зазначених слідчих (розшукових) дій відбувалося у зв'язку з тим, що освідування в Статуті врегульовано в першому відділенні глави четвертої другого розділу поряд з оглядом.
На цьому етапі розвитку українського кримінального процесуального законодавства за Статутом виокремлювали такі види освідування за суб'єктом його проведення:
• 1) слідче - проводить судовий слідчий (підрозділ І, відділення перше, глава четверта, розділ II);
• 2) освідування через обізнаних осіб (підрозділ II, відділення перше, глава четверта, розділ II);
• 3) освідування судовим лікарем - судово-медичне (підрозділ III, відділення перше, глава четверта, розділ II).
Відповідно до Статуту слідче освідування характеризувалося такими ознаками:
• освідування проводив безпосередньо судовий слідчий (стаття 315);
• обов'язковою є присутність понятих (стаття 315), кількість яких має бути не менше ніж два (стаття 321), для освідування жінок запрошують як понятих заміжніх жінок (стаття 322); до понятого за неявку до слідчого без поважних причин можуть застосовувати заходи впливу у вигляді стягування коштів (статті 323-324);
• під час освідування можлива присутність учасників судочинства, проте слідчий не зобов'язаний їх чекати (стаття 316). На думку М. В. Духовського, здійснення права бути присутнім під час освідування можливе за умови, якщо сторони буде завчасно повідомлено про цю слідчу (розшукову) дію. Однак таке зобов'язання не покладається на слідчого, до того ж можливими є випадки невідкладного проведення освідування;
• зазначену слідчу (розшукову) дію слід проводити вдень, окрім невідкладних випадків (стаття 317).
Освідуванню через обізнаних осіб притаманні такі особливості:
• проводять у випадках, коли для встановлення обставин справи необхідні спеціальні знання, досвід у науці, мистецтві, промислі, ремеслі чи в іншій справі (стаття 325);
• як обізнані особи може бути запрошено лікарів, фармацевтів, професорів, вчителів, техніків, художників, казначеїв або осіб, які за часом та в службі мають певний досвід (стаття 326);
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дотримання прав учасників кримінального провадження під час проведення освідування» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ХАРАКТЕРИСТИКА ОСВІДУВАННЯ ЯК САМОСТІЙНОЇ СЛІДЧОЇ (РОЗШУКОВОЇ) ДІЇ“ на сторінці 1. Приємного читання.
