Застосування процесуального примусу під час проведення освідування

Дотримання прав учасників кримінального провадження під час проведення освідування

Дотриманню прав громадян у кримінальному провадженні, застосуванню до них заходів процесуального примусу присвячено значну увагу не лише в національному законодавстві України, а й у міжнародно-правових документах з питань здійснення кримінального провадження.

Зокрема, у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права передбачено, що кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність, на невтручання в особисте та сімейне життя. У цьому документі зазначено, що ніхто не має бути позбавлений свободи інакше як на таких підставах і відповідно до такої процедури, яку встановлено законом.

У кримінальному провадженні права і свободи його учасників обмежуються найбільшою мірою як по відношенню до осіб, щодо яких здійснюється кримінальне переслідування (підозрюваних, обвинувачених), так і осіб, залучених в іншому статусі. Адже провадження досудового розслідування невідворотно пов'язане із втручанням у сферу особистого життя людини, застосуванням заходів процесуального примусу і порушенням недоторканності особи, обмеженням її житлових та інших прав і є потенційно небезпечним з позицій законності й обґрунтованості дій державних органів та посадових осіб, які здійснюють кримінальну процесуальну діяльність.

У частині першій статті 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Водночас, у жодній державі світу це право не є абсолютним. Будь-яка, навіть сама демократична правова система, передбачає випадки, коли можливе обґрунтоване і обмежене законодавчими положеннями втручання в особисте та сімейне життя. Боротьба зі злочинністю - одна зі сфер суспільного життя, де не можна уникнути обмеження прав особи. При здійсненні кримінальної процесуальної діяльності постійно виникає дилема: що важливіше - примусити людину до розкриття її особистих і сімейних таємниць чи захистити права особи всупереч інтересам встановлення достовірних даних у кримінальному провадженні.

Тож у разі процесуальної необхідності та відповідно до визначених у статті 241 КПК України законних підстав право особи на свободу пересування й тілесну недоторканність у межах проведення освідування може бути обмежено.

Заходи примусу у кримінальному провадженні спрямовано на забезпечення ефективної діяльності слідчого та повноти збирання доказів під час розслідування кримінальних правопорушень. Досліджуючи примус крізь призму доказування, Ф. М. Кудін відносить освідування до заходів кримінально-процесуального примусу, що забезпечують отримання доказів[1]. Ми поділяємо думку Б. В. Романюка, що за цих обставин немає необхідності доводити, у який спосіб розглядали б справу, якщо, наприклад, потерпілий у разі завдання йому тілесних ушкоджень відмовився від освідування, а слідчий не мав би права провести його примусово[2].

Розглядаючи коло осіб, які підлягають освідуванню, доцільно визначитися, до кого саме з них можна застосовувати примус у разі їх відмови від добровільної участі в проведенні цієї слідчої (розшукової) дії. Слушно зазначає І. М. Янченко, що питання проведення примусового освідування пов'язане з необхідністю захисту конституційних прав і свобод учасників кримінального судочинства, а також етичними проблемами під час проведення слідчих та інших процесуальних дій[3].

Процесуальний примус як різновид державного примусу, на думку А. А. Благодир, є методом кримінально-процесуальної діяльності, що полягає у формувальному нормативно закріпленому впливі визначених державних органів і посадових осіб на правосвідомість суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності незалежно від його волі, бажання, який передбачає для примушуваного загрозу чи дійсне настання невигідних наслідків матеріального, морального чи організаційного характеру з метою забезпечення його належної поведінки і, як наслідок, забезпечення завдань кримінального судочинства. З наведеним визначенням процесуального примусу, запропонованим зазначеною авторкою, можна цілком погодитися.

Звичайно, примусове освідування в кожному конкретному випадку його застосування має бути належно обґрунтованим і мотивованим, визначеним інтересами розслідування й установлення істини, відповідно до основного завдання кримінального провадження.

Задля цього особа у сфері кримінального провадження поставлена в такі умови, що їй часто необхідно визначати лінію своєї поведінки щодо добровільного виконання обмежень, передбачених нормами кримінально-процесуального права[4]. Цілком зрозуміло, що добровільна згода особи на проведення щодо неї освідування завдає їй менше незручностей як з психологічних, так і з морально-етичних міркувань. Інша ситуація складається в разі примусового освідування, коли особа висловлює свою категоричну незгоду щодо участі у проведенні цієї слідчої (розшукової) дії аж до фізичного опору слідчому, який йому необхідно долати. Тому в кожному конкретному випадку варто ретельно продумати, чи є доцільним саме примусове освідування. За можливості проведення іншої слідчої дії без застосування заходів процесуального примусу й досягнення при цьому бажаного результату з установлення важливих для розслідування фактичних даних під час збирання доказів у кримінальному провадженні цим неодмінно слід скористатися.

У законі нічого не зазначено щодо можливості застосування примусу в разі відмови особи чи ухилення від проведення щодо неї освідування. Тож не дивно, що погляди як науковців, так і практичних працівників із цього питання різняться.

У науці кримінального процесуального права проведення примусового освідування є одним з дискусійних питань. Незважаючи на актуальність цієї проблеми, рівень її розробленості не можна визнати належним.

Зокрема, Ю. Г. Торбін уважає, що оскільки кримінально-процесуальне законодавство не передбачає згоди або незгоди особи, то й можливість її примусового освідування не лише не суперечить закону, а й неминуче випливає з нього[5]. Натомість, на думку А. А. Благодир, яка не заперечує примусовість під час проведення окремих процесуальних дій, недостатня правова регламентація порядку застосування окремих примусових заходів, передусім тих, які пов'язані з проведенням слідчих дій (примусове освідування тощо), дає підстави в деяких випадках вважати дії працівників органів досудового розслідування такими, що не ґрунтуються на законі[6].

Інші науковці взагалі заперечують примусовий характер освідування[7]. Нам видається, що вказана точка зору не відповідає вимогам закону й інтересам досудового розслідування. Якщо погодитися з нею, слід визнати, наприклад, за підозрюваним право відмовитися від освідування, що за браком можливості примусового його проведення не надасть шансу провести цю слідчу (розшукову) дію. Тому кримінальне процесуальне законодавство, установлюючи обов'язковий характер освідування, закріплює, насамперед, необхідність виконання завдань, що стоять перед ним, успішне вирішення яких відповідає інтересам розслідування кримінального правопорушення.

Деякі процесуалісти однозначно відносять освідування до заходів процесуального примусу

[8]. Проте, на нашу думку, ця позиція підлягає уточненню у зв'язку з такими причинами. Якщо особа повною мірою виконала постанову прокурора й не чинила перепон у проведенні її освідування, про заходи процесуального примусу не йдеться, а такі випадки є непоодинокими у практичній діяльності з розслідування злочинів. Тому питання примусового проведення цієї процесуальної дії може мати місце лише в разі відмови підозрюваного, свідка чи потерпілого від участі в проведенні щодо них освідування аж до фізичної непокори. Натомість у разі якщо суб'єкти кримінального судочинства добровільно виконують свої обов'язки, примус не можна застосовувати, а випадки його застосування необхідно розцінювати як порушення закону.

Вимоги обов'язкового виконання постанови про проведення зазначеної слідчої (розшукової) дії особами, які підлягають освідуванню, КПК України не передбачає. З огляду на зазначене, Д. Л. Василенко вважає, що примусове проведення іншого виду освідування - судово-медичного - за вказівкою слідчого (письмовою вимогою) неприпустимо. По-перше, застосування примусових заходів оформлювали переважно таким процесуальним документом, як постанова, обов'язковим для виконання, на відміну від вказівки, що має дещо інший процесуальний режим виконання. По-друге, судово-медичне освідування проводять особи, які не вправі здійснювати кримінально-процесуальну діяльність і відповідно застосовувати будь-який примус стосовно інших осіб[9].

Досліджуючи освідування крізь призму процесуального примусу, І. М. Янченко доходить висновку, що цю слідчу дію може бути проведено примусово за наявності таких умов:

• а) наявність достатніх підстав уважати, що на тілі певної особи, яку необхідно піддати освідуванню, є сліди злочину чи будь-які інші особливі прикмети, що мають значення для кримінальної справи;

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дотримання прав учасників кримінального провадження під час проведення освідування» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Застосування процесуального примусу під час проведення освідування“ на сторінці 1. Приємного читання.