ХАРАКТЕРИСТИКА ОСВІДУВАННЯ ЯК САМОСТІЙНОЇ СЛІДЧОЇ (РОЗШУКОВОЇ) ДІЇ

Дотримання прав учасників кримінального провадження під час проведення освідування

• обов'язковим є попередній зовнішній огляд судовим слідчим наявних ознак злочину (стаття 330);

• освідування проводять у присутності слідчого та понятих, якщо немає особливих перепон (стаття 331);

• слідчий пропонує обізнаним особам усні чи письмові питання для вирішення (стаття 332).

Наведені ознаки, на нашу думку, свідчать, що вказаний вид освідування, є прототипом сучасної судової експертизи, за винятком вимоги стосовно запрошення при цьому понятих.

Освідування судовим лікарем за Статутом відбувалося за таких умов:

• підлягають освідуванню мертві тіла, пошкодження різних видів, сліди насильства та стан здоров'я потерпілого чи обвинуваченого (стаття 336);

• для освідування мертвого тіла священнослужителя чи монаха, крім лікаря, запрошують представника духовенства (стаття 339);

• за результатами освідування лікар складає акт, але не пізніше ніж за три доби (стаття 344);

• можливе повторне освідування - переосвідування (статті 345, 346);

• можливе залучення повивальної бабки як помічниці судового лікаря (стаття 350);

• судовий слідчий не може бути присутнім під час освідування жінки, якщо воно супроводжується оголенням прихованих частин тіла, якщо жінка вимагає цього (стаття 351).

Зазначене надає підстави стверджувати, що ці дії судового лікаря за Статутом відповідають огляду трупа або медичному освідуванню тіла живої людини відповідно до чинного кримінального процесуального законодавства України.

За особами, які підлягають освідуванню, виокремлювали освідування потерпілого, обвинуваченого й обвинуваченого, який "оказался су-машедшимъ или безумнымъ" (підрозділ IV, відділення перше, глава четверта, розділ II).

Освідування обвинуваченого щодо душевного розладу регламентували статтями 353-356 Статуту, питання про розумові здібності неповнолітніх - статтями 356 -356 Статуту. Як зазначав І. Я. Фойницький, таке освідування має на меті забезпечення достовірності цих обставин[8]. На думку М. В. Духовського, освідування неповнолітніх не можна ототожнювати з освідуванням душевнохворих. Так, у першому випадку метою освідування є з'ясування рівня розвитку суб'єкта, якою мірою він усвідомлює власні дії, у другому - чи є здоровим на цей час уже розвинутий суб'єкт[9].

Таким чином, у Статуті відбулася еволюція кримінально-процесуальної регламентації освідування як слідчої (розшукової) дії в напрямі деталізації її проведення. Проте аналіз відповідних норм свідчить про збереження тенденції до часткового змішування освідування з оглядом. Зокрема, у статті 318 Статуту зазначено, що під час провадження огляду та освідування судовий слідчий звертає увагу не лише на явні ознаки злочину, а й на місцевість та предмети, що розміщені поруч зі слідами злочину. За наявності необхідності роблять відповідні замірювання та креслення оглянутих місць і предметів. На наш погляд, наведена редакція правової норми свідчить про віднесення вказаного положення до процесуальної регламентації проведення огляду, а не освідування. Наслідком цього, на нашу думку, є брак чіткого визначення мети та завдань проведення освідування, об'єкта дослідження. Системне вивчення Статуту дає підстави для висновків, що освідуванню підлягали предмети, тіло живої людини, тіло мертвої людини та здоровий глузд людини. Натомість у сучасному кримінальному процесуальному законодавстві України дослідження предметів, трупа та розумових здібностей людини здійснюють під час проведення відповідних експертиз (криміналістичних, судово-медичних, психіатричних тощо).

Тож слушною є думка відомого процесуаліста XIX століття В. П. Даневського щодо незадовільності тогочасного стану попереднього слідства, насамперед під час провадження слідчих дій[10], тобто мається на увазі їх неналежне унормування в Статуті кримінального судочинства 1864 року.

Наступним етапом у розвитку кримінального судочинства було законодавство часів радянської влади. Так, 1919 року (точна дата невідома) Народний комісаріат юстиції Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР) прийняв Інструкцію для народних слідчих[11] (Інструкція 1919 року). Як зауважував П. П. Михайленко, її розроблення збігається в часі з підготовкою "Тимчасового положення про народні суди та революційні трибунали", затвердженого 14 лютого 1919 року[12]. Загалом Інструкція доповнювала норми щодо провадження попереднього слідства згаданого Тимчасового положення[13].

Інструкція 1919 року, як і Статут кримінального судочинства 1864 року, не забезпечила чіткого розмежування освідування й огляду. З одного боку, щодо місцевості, жилих приміщень та предметів застосовують огляд, до живих людей і трупів - медичне освідування (§ 95), а з іншого - у низці параграфів спостерігаємо синонімічність зазначених понять (§§ 109-118). Також є певні питання щодо видів освідування за суб'єктами його проведення. Зокрема, у § 96 зазначено, що всі освідування проводять народні слідчі, водночас у § 108 регламентовано проведення освідування мертвих тіл судовим лікарем у присутності народного слідчого. Тож можемо констатувати наявність у зазначеній Інструкції 1919 року суперечностей у правовому врегулюванні розглядуваного питання.

Аналіз глави 3 Інструкції 1919 року, що має назву "Огляди та освідування", надає можливість визначити такі характеристики освідування:

• проводять у присутності двох понятих з кола осіб, які не мають будь-якого стосунку до справи (§ 96); під час освідування жінок запрошують як понятих тільки жінок (§ 97);

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дотримання прав учасників кримінального провадження під час проведення освідування» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ХАРАКТЕРИСТИКА ОСВІДУВАННЯ ЯК САМОСТІЙНОЇ СЛІДЧОЇ (РОЗШУКОВОЇ) ДІЇ“ на сторінці 2. Приємного читання.