Розділ 3 Судова влада Давньої Русі княжої доби (кінець IX — середина XIV ст.)

Якщо у ІХ-ХІ ст. на дружинників покладалися винятково завдання слідчих, судових приставів, судових виконавців тощо, але про ведення ними судових справ відомостей немає, то у XIII–XIV ст. дружинників і дворян починають спорадично наділяти судовими функціями. Так, у договорі 1264 р. між новгородським вічем і тверським князем Ярославом Ярославичем, що запрошувався на Новгородський стіл, зазначається: «А куда пошло судии твоєму ездити по волости, ехати имъ межень по Петрове дни»[156]. З текстів інших договорів видно, що термін «судія» часто замінюється терміном «дворянин».

Зазначені договори містили значні обмеження для самого князя як щодо можливості володіти землями у Новгородському князівстві, так і відвідувати ті чи інші волості загалом. Тож можна зробити висновок, що у разі, коли князь не мав у певній місцевості своїх постійних урядовців і не міг особисто вирушити туди для виконання судових функцій, він міг зобов’язати когось зі свого двору або зі складу дружини відвідати ці землі та за потреби здійснити там суд. Така особа відповідно називалася суддею. Аналогічна практика призначення суддів із числа дворян збереглася й у Великому князівстві Литовському.

Хоча формальної ієрархії судових органів княжа доба ще не знала, не викликає сумнівів наявність фактичної зверхності княжого суду над судом його урядовців. Формально за своєю юридичною силою вирок тіуна чи намісника не відрізнявся від вироку самого князя, й апеляція як така не передбачалася. Проте існувала можливість скарги до князя на дії його службовців, яка могла викликати, зокрема, й пересуд певної справи. Водночас сама по собі апеляція чи вимога повторного розгляду справи сприймалися суспільством негативно. Так, у Новгородських договорах віча з князями та в княжих уставних і судних грамотах XIII–XIV ст. нерідко вимагається «суженого не посужу вати». Така ж норма містилася в договорах полоцького віча з князями і згодом перейшла до місцевих земських привілеїв[157].

Зрештою, слід повернутися до власне княжого суду в другий період княжої доби. Враховуючи все викладене, можна зробити висновок: хоча князь і продовжував бути носієм судової влади, він, однак, дедалі рідше вів справи особисто. Лише окремі найважливіші справи розглядаються князем. Іноді обов’язок князя особисто розглядати певний тип справ закріплювався формально в міжнародних договорах чи в наданих самим князем судових привілеях. Найдавнішим відомим текстом такого привілею є підтверджувальна Грамота Великого князя Дмитра Івановича Донського Микулі Андрієвичу, датована 1370–1371 рр.: «А кому будет с ним суд, наместници мои не судите его, блюдите его. Яз, князь великий, сужу его»[158]. Однак вона дана «по деда свое[го] князя великого грамоте», тож саме пожалування права суду слід відносити до часів правління Івана Даниловича Каліти, себто до першої половини XIV ст.

Процес поступового перенесення судових функцій від князя до його службовців можна назвати «обезкняженням» суду. Хоча формально статус світського суду та сила його присуду не змінюються, відбуваються значні зміни в суспільному уявленні про значення суду. Насамперед суд утратив значну частину наявної раніше сакральності.

3.3. Церковні, третейські та доменіальні суди

Із другим періодом княжої доби пов’язані виникнення й розвиток ряду інших судових органів. Передусім слід приділити увагу церковному суду, який, хоча й виник після прийняття християнської віри ще наприкінці X ст., однак тривалий час майже не залишав письмових відомостей про своє існування. При цьому текст Церковного статуту Володимира зазнав значних змін і доповнень і, хоча дійшов до нас у багатьох списках, не піддається історичній реконструкції. Тому встановити ні первісний текст, ані точний час створення Статуту зараз неможливо. Немає переконливих відомостей і про склад церковного суду. Ймовірно, в основу було покладено візантійський зразок, однак упевнено це стверджувати важко, враховуючи доволі вільне ставлення давньоруських церковних ієрархів до церковних канонів, що відобразилося в їхніх працях як публіцистичного, так і нормативного, характеру.

На відміну від княжого суду в церковній сфері існувала чітка ієрархія, заснована на ієрархії церковного управління. Судові функції були лише додатком до інших функцій відповідних адміністративних органів. У межах церковних округ уся повнота судової влади належала вищому місцевому ієрарху. Найважливіші справи, як-от суд над окремими ієрархами, найважливіші справи віри тощо належали до компетенції митрополичого суду. В межах окремих єпархій справи були підсудні єпископам, але безпосередньо судовий розгляд могли вести призначені ними заступники. За потреби судові функції могли виконувати рада ієреїв, єпископська рада чи помісний собор. Зазвичай це робилося за потреби апеляційного розгляду справи, наявність якого була яскравою відмінністю від суду світського.

Перші церковні суди, ймовірно, розглядали винятково церковні справи. Проте невдовзі вони були наділені й компетенцією в справах світських. Знову маємо підкреслити, що і Церковний статут Володимира, і Церковний статут Ярослава дійшли до нас у багатьох редакціях і переважно в доволі пізніх списках, що ускладнює дослідження еволюції юрисдикції церковних судів у світських справах. Можна лише припустити, що розширення відбувалося переважно за рахунок сфери шлюбно-сімейних і спадкових відносин. Що ж до злочинів проти церкви та віри, то тут відбулися формалізація та докладніше закріплення тих складів злочинів, які за своєю сутністю й раніше підлягали церковному суду.

Важливою особливістю Статуту князя Ярослава є традиціоналізація покарань за підвідомчі Церкві злочини, де жорсткі тілесні покарання або ув’язнення замінені на типову для Русі систему штрафів. Однак такі зміни призвели до набуття церковним судом фіскальної ролі, а отже й до поширення на церковний суд тих негативних рис суду світського, з якими так жорстко боролася Церква. Недарма наприкінці XIV — на початку XV ст. митрополитам довелося виступати з підтвердженням заборони церковним людям судитися в світських судах[159]. Крім того, дедалі частіше справи спрямовувалися на розгляд єпископським намісникам, які могли і не належати до духовних осіб. Згодом у Великому князівстві Володимирському цих посадовців називали митрополичими чи владичими боярами. Втім, на таких суддів покладали переважно справи світського характеру, а також доменіального судочинства.

Також у XIII–XIV ст. виникає т. зв. вобчий суд, в якому суддями були представники від князя та від церкви. Такі суди відбувалися, якщо спір виникав між особами різної юрисдикції. З другої половини XIV ст. маємо відомості про ще два різновиди «вобчих» судів: (1) міжкнязівські, що вирішували прикордонні справи і до складу яких входили судді від обох князівств, та (2) спільні княжі та доменіальні суди, що вирішували справи між вільними жителями князівств і господськими людьми. Можливо, такі суди виникли ще на межі XIII–XIV ст.

Окремо слід зупинитися ще на одному виді судів, який виник наприкінці княжої доби. Це доменіальний суд землевласників над феодально-залежними особами, які проживали на їхніх землях. Поява цих судів пов’язана з посиленням феодальних інститутів. Поки землевласники осаджували на своїх землях винятково холопів, питання надання їм судових повноважень не ставилося, оскільки холоп був рабом. Однак виникнення та розвиток різних форм залежності спричинило потребу надати феодалам права суду над їхніми людьми. Таке право надавалося великим феодалам-землевласникам через відповідні судові імунітети, якими князь забороняв своїм намісникам і тіунам судити людей відповідного феодала або дозволяв такий суд лише в його, феодала, присутності.

Проте інститут судових імунітетів набув поширення дещо згодом, у другій половині XIV–XV ст. У княжу добу адресатами імунітетів були переважно монастирі, хоча широта таких пожалувань є і досі не до кінця зрозумілою, оскільки збереглося доволі мало текстів відповідних привілеїв та й автентичність деяких із них залишається під сумнівом.

3.4. Громада та судова влада

Дискусійним є питання про роль і місце громади в сфері судочинства. В історичній та історико-правовій літературі доволі давно склалася концепція існування в Давній Русі громадських судів. Переважно до їх числа відносять віче та т. зв. вервні суди чи «суди 12 мужів».

Концепція існування в Київській Русі громадських вервних судів виникла в середині — другій половині XIX ст. і була розвинута в працях представників школи західноруського права, передусім Ф. І. Леонтовича і Г. В. Демченка. Вона заснована на припущенні про давньоруську основу більшості правових норм і державних інститутів Великого князівства Литовського, зокрема копних судів, а також на доволі вільному тлумаченні двох статей Руської Правди: ст. 15 Короткої редакції та ст. 33 Троїцького списку Поширеної редакції.

У ст. 15 Короткої Правди згадується про ізвод перед 12 мужами. Згідно з підходом прибічників існування вервного судочинства цю згадку слід трактувати як підтвердження наявності «суду 12 мужів». Не зупиняючись на самій проблемі фактичного існування і практичного застосування Короткої редакції Руської Правди, що нині поставлено під сумнів[160], слід відзначити, що в науці вже давно через співставлення різних статей Короткої та Поширеної редакцій аргументовано доведено, що в цій статті зовсім не йдеться про суд[161]. Звернення ж до ст. 33 Троїцького списку Поширеної редакції Руської Правди взагалі засноване на помилковій згадці в її тексті зводу «по конам». Зазначені «кони» Ф. І. Леонтович потрактував як давню назву відомої з часів Великого князівства Литовського «копи». Однак в інших списках Поширеної редакції в цій статті читаємо: «…То оному вести и по кунамь до 3-го свода», — тобто «вести за грошима», від одного продавця до іншого. Звісно, слід пам’ятати, що в часи Ф. І. Леонтовича науковцям були доступні лише декілька списків Руської Правди, але після виходу в середині XX ст. її академічного видання, куди потрапили майже всі наявні її списки, повторювати це помилкове припущення науковця є неприпустимим.

Крім того, прибічники теорії громадських судів наводять й інші, ще опосередкованіші докази, в основі яких лежить теорія участі громади загалом або через окремих обраних нею членів у вирішенні конфлікту між сторонами. Нерідко в таких припущеннях є і слушні моменти, однак вони не є доказами щодо власне наявності у громади судових функцій.

Утім, слід враховувати, що громада брала активну участь у підтримці миру як між членами громади, так і з іншими громадами. Звідси активна її участь у процесі розслідування (гоніння сліду, звід, заклич), забезпеченні прав і поручительстві та підтримці винного члена громади (дика віра, віра без видачі винного). Осуд громади виражався у ненаданні захисту своєму члену, що вчинив правопорушення (поток і пограбування, особиста виплата віри). Однак право громади було і її обов’язком: громада підтримувала порядок на своїй території й у разі неналежних дій уся підлягала покаранню.

Участь громади у правосудді забезпечувалась і через інститут послухів. Вони були не просто свідками, належати до числа послухів могли далеко не всі члени громади. До послухів висувався ряд як світських нормативних, так і церковних вимог. Це мали бути люди відомі, вільні, які раніше не піддавалися церковному покаранню, тощо. Бути послухом було дуже відповідально. Церква вважала, що неправдиві свідчення послуха належать до числа найтяжчих злочинів, на рівні з умисним вбивством.