Розділ 3 Судова влада Давньої Русі княжої доби (кінець IX — середина XIV ст.)

Як зазначалося, судова влада в досліджувану добу не відокремлювалася від влади монархічної. їй були притаманні ті самі риси, що й владі монарха. Однією з головних частин легенди про покликання Рюрика є вказівка на причини такого покликання, адже обраний племенами правитель не зміг їх примирити: «И почата сами в собє володєти, и не бє в нихъ правды, и въста родъ на родъ»[136]. Тож князь мав не просто належати до княжого роду, а й бути людиною сторонньою для громади, адже лише така відстороненість надавала можливості виступати незалежним арбітром.

Після прийняття християнства на Русі різко підвищується суспільне значення княжого суду, що зумовлювалось його сакралізацією. В її основі лежало уявлення про поставлення князя від Бога, а також утвердження в суспільній свідомості подібності остаточного Божого суду, т. зв. Страшного суду, із судом земним, який здійснює Божий ставленик. Так, у збірнику норм і канонів для світських і церковних суддів Мірилі праведному, датованому в чинному вигляді XIII–XIV ст., але, вірогідно, створеному ще на початку XII ст.[137], в повчальній частині загального характеру вміщено окрему статтю, яка є вільним перекладом фрагмента Второзакония (Глава 1), містить вимоги до судді щодо неупередженого розгляду справи й завершується словами: «Яко суд Божий єсть»[138]. Зазначене співставлення небесного Страшного суду та земного суду відобразилось у закріпленні концепту неоспорюваності та остаточності вироку. Така сама сакралізація мала місце й стосовно запровадженого князями церковного суду.

У політичних і релігійних трактатах справедливе судочинство відзначається як одна з найважливіших чеснот князя, поряд із захистом Руської землі й християнської Церкви. Особливо звертається увага на те, що це є особистим обов’язком князя. Так, у Слові о полку Ігоревім однією із чеснот Всеслава називається його діяльність як судді: «Князь людемъ судяше»[139]. Так само в Повчанні Володимира Мономаха підкреслюється обов’язок князя особисто проводити суд[140]. Цей обов’язок був закріплений і у договорах князів із вічем, причому він наявний уже в найдавнішому з відомих рядів (договорів) киян з Ігорем Ольжичем 1146 р.[141]

Князь як єдиний носій судової влади мав вершити суд скоріше як арбітр, не стільки засуджуючи одну зі сторін відповідно до законів, скільки розсуджуючи сторони та припиняючи їхній конфлікт для взаємного задоволення (неважко помітити тут міцний зв’язок із додержавними архаїчними формами суду, про які йшлося в попередньому розділі). У повчальній літературі згаданої доби повсякчас наголошується, що князь-суддя має бути милостивим до тих, кого судить, широко вживаються алюзії до Вищого суду Бога як усепрощаючого. «Милость хвалится на суде», тобто милість стоїть вище суду — цю тезу Євангелія від Якова наводить митрополит Іларіон у своєму Слові о законі і благодаті[142].

Розглядаючи справу, князь мав виносити рішення винятково по суті справи і міг відійти як від норм писаного права, так і від наявних правових традицій, тобто судити для встановлення «благодаті», а не сліпо додержуватися букви «закону». Покарання мали вживатися лише в разі відвертої зухвалості з боку злочинця, який порушує і земні закони, і релігійні настанови. Так, слово друге «Образ винамъ» другої, нормативної частини Мірила праведного зазначає, що вина є чотирьох видів: «по нєвєжьству, по напразньству, по нужи, по любви»[143], — тобто через незнання, через гарячність, через потребу, через свідоме бажання. З них лише щодо четвертої вини зазначалося, що «сє єсть тяжка вина и смртная»[144].

Втім, не слід й ідеалізувати княжий суд, який нерідко ставав прикладом адміністративної сваволі та відвертого здирництва з боку суддів. Серапіон Володимирський так викривав віроломство та жагу наживи князів та їхніх урядовців у одному зі своїх повчань: «И по правде не судите: иный по вражьдє творить, иный горкаго того прибытка жадая, а иный ума не исполненъ; толко жадаеть убити, пограбити, а еже а что убити, а того не вєсть»[145].

Неодноразово й літописці звертали увагу на обтяжливість штрафів, які накладали в судах княжі урядовці. Так, Нестор у Повісті временных літ у записі під 1093 р. зазначає, що «наша земля оскудила есть от ратии и продажь»[146]. А автори Лаврентіївського літопису під 1176 р. ставлять на карб молодим князям те, що їхні посадники «же многу тяготу людемь симь створиша продажами и вирами»[147]. Порівнюючи ці згадки зі словами Серапіона Володимирського, можна помітити наголос не на «пограбуванні в очікуванні доходів», а на власне «продажах та вірах», тобто тут скоріше йдеться саме про те, що суддя будь-яку справу хотів завершити вироком, а не примиренням сторін. Адже, як відомо з Мірила праведного., у разі, коли людина когось безпідставно звинувачувала, вона каралася тим самим покаранням, яке передбачалося за звинуваченням: «…Прияти ту жє казнь чаитє оже на друга гластє. Божии законъ тако велить»[148]. Суддя ж отримував певний відсоток від штрафів і був зацікавлений збільшити їхню кількість.

Церква засуджувала таку практику, і прикладом тут може бути текст Повчання тверського єпископа Симеона із критикою князя, що ставить неправедного суддю: «И рече єпископ: “Аже будеть князь добрь, богобоин, жалуеть людий, правду любить, — исбираеть тиуна или коего волостеля — мужа добра и богобоина, страха Божия полна, разумна, правдена, по закону Божию все творяща, и суд ведуща, и князь в рай, и тивун в рай. Будеть ли князь без Божия страха, христьян не жалуеть, сирт не милуеть, и вдовицями не печалуеть, — поставляеть тивуна или коего волостеля — человека зла, Бога не боящася и закона Божия не вєдуще, и суда не разумєюще, толико того деля, абы князю товара добывал, а людий не щадить. Аки бешена человека пустилъ на люди, дав ему мечь, — тако и князь, дав волость лиху человеку губити люди. Князь во ад и тиун с нимь во ад!”»[149].

Громади теж намагалися обмежити сваволю князя та його урядників. Імовірно, основним формально-юридичним засобом для цього були договори, відомі також під назвою рядів, які з князями укладали віча стольних міст при посаженні на стіл. У них, зокрема, містилися обмеження сваволі князя та його адміністрації у розгляді судових справ. Так, у ряді Ігоря Ольжича з киянами 1146 р. серед іншого висувалася вимога, щоби князь особисто судив киян, а також запроваджувалося обмеження княжого права на призначення тіунів, які мали бути поставлені «по волі киян». Згодом розширення цих норм можна побачити в текстах договорів Новгорода з князями, укладених у другій половині XIII–XV ст., — єдиних серед договорів цього виду, що дійшли в повному вигляді, а також у реконструкціях договорів XIV ст. полоцьких князів з вічем їхнього стольного міста[150].

Проте в історичній перспективі ця боротьба громад виявилася приреченою. Показовою в цьому відношенні є еволюція ролі княжих намісників як суддів у XIV–XVI ст. у Литовській та Володимиро-Московській державах. Вони поступово перетворилися з княжих управителів віддаленими територіями на «кормлінників», які у ВКЛ мали назву державців, тобто осіб, що отримували для збагачення певне намісництво як винагороду за службу. Для «кормлінників» їхні намісницькі адміністративні та судові функції були лише вимушеним придатком.

Водночас не слід перебільшувати неправосудності та здирливості судової влади. Звісно, князь та його урядовці, намісники та тіуни були зацікавлені в якомога більших доходах, але надмірна зухвалість могла призвести до відвертого конфлікту з громадою, результат якого міг бути непередбачуваним. Далеко не одному князю такі конфлікти коштували не лише столу, а й життя.

У певному зв’язку саме з проблемою фіскальної сутності світської судової влади перебуває компетенція Церкви у світських справах. Якщо первинна юрисдикція церковного суду в Давній Русі була цілковито пов’язана з функціонуванням церковних установ, а також із питаннями віри та церковних канонів, то із часом вона помітно розширилася. До відання Церкви, зокрема, передавалися справи, які могли призвести до значного збідніння сторін, якби їх розглядав княжий суд. Це справи про поділ спадкового майна між братами, сімейні конфлікти, конфлікти за участю представників найбідніших соціальних верств (вдови, задушні люди тощо), а також низка справ, в яких постраждалою стороною були жінки.

При цьому відокремленість церковного суду від світської влади в княжу добу ще не стала повною. Так, хоча вдови були Церковним статутом Володимира віднесені до людей церковних, справи яких належать до компетенції церковних судів, захист удів водночас визнавався однією із чеснот княжої влади, що підкреслено і в Повчанні Володимира Мономаха (початок XII ст.), і в Повчанні тверського єпископа Симеона (друга половина XIII ст.). Виходячи з термінології Житія Феодосія Печерського, і судія, який згадується як такий, що обібрав вдову, теж мав належати до влади світської. Відомі випадки, коли, не задовольнившись рішенням справи в суді світському чи церковному, сторони чи одна зі сторін намагалися вирішити свою справу в іншому суді, звертаючися зі скаргою до духовного ієрарха чи князя відповідно[151]. Крім того, опосередковано на можливість перехресного оскарження вказують деякі житійні матеріали, зокрема Житіє Феодосія Печерського. Тож слід говорити не стільки про дві окремі судові влади, а про подвійність судової влади Давньої Русі княжої доби, в якій дві гілки судової влади, світська та церковна, були дуже тісно переплетені.

Не можна обійти увагою і таку особливу рису давньоруської судової влади, як її альтернативність та, до певної межі, необов’язковість. У сучасному суспільстві функція розв’язання конфліктних ситуацій між його членами покладається переважно на судову гілку державної влади. Однак на ранніх етапах історичного розвитку суспільства державна влада мала миритися з існуванням позасудових засобів вирішення таких конфліктів. Княжому суду (про церковний суд таких відомостей наразі немає) була альтернатива — можливість для сторін укласти мирову угоду чи вирішити справу двобоєм, тобто «Божим судом».

Важливим засобом розв’язання конфліктів був примирний договір. Такі угоди укладалися між сторонами конфлікту й містили в собі умови примирення. За загальноприйнятою точкою зору, вони виникли на додержавному етапі розвитку суспільства як альтернатива кровній помсті. На сьогодні відомо декілька десятків текстів давньоруських примирних договорів, однак усі вони датовані XIII–XV ст., причому більшість походить саме з останнього XV ст. Примирні договори, давніші за другу половину — кінець XIII ст., не відомі, однак деякі з берестяних грамот XII–XIII ст. можна віднести до пропозицій укласти такий договір. Це зумовлено передусім кращою збереженістю актового матеріалу, який походить з XV ст. та подальших століть, а також тим, що до середини XIII ст. письмове оформлення цивільних договорів усіх типів було відносно рідкісним явищем. Для сторін більше значення мали свідки договору, ніж формальна фіксація його умов. Примирні договори могли бути укладені сторонами як без ініціювання судового розгляду справи, так і на різних стадіях судового розгляду справи або навіть після нього. Відомі випадки, коли договір укладався після винесення рішення судом, з його урахуванням, чи скасовуючи вирок[152].

Причини поширення договірного порядку вирішення спорів у Давній Русі княжої доби лежали як у матеріальній, так і в духовній (ідеологічній) сферах. Матеріальний аспект проблеми — це обов’язок сторони, яку визнають винною, сплатити «судові витрати». Враховуючи здирництво княжих суддів, намісників і тіунів, цей чинник мав велике значення.

Духовний аспект проблеми пов’язаний із релігійністю середньовічного суспільства і, відповідно, вірою винної сторони в те, що в разі позитивного для неї рішення світського суду чи її перемоги на «полі» тягар гріха на її душі збільшиться, і, відповідно, страшнішою буде й Божа кара. Вирішуючи же справу миром, через укладення примирного договору, сторони ніби не виносили справу на очі Бога і лишали її цілковито в земному світі.

Водночас сторона чи обидві сторони могли активно вимагати представлення своєї справи на очі Бога, вважаючи себе цілковито правими у цій справі. «Божий суд» так само належить до найдавніших способів вирішення конфліктів. Релігійні уявлення про реальну сутність божества та його безпосередній вплив на життя суспільства і всього видимого світу (т. зв. міфічний світогляд) уміщали й можливість звернення до такого божества за захистом. І, відповідно, прояв його волі вбачали в належній допомозі правому та покаранні винного.

Якщо в середньовічному праві Західної Європи «Божий суд» закріпився у формі способів доведення, то в Давній Русі ще на дописемному етапі її історії відбулася та метаморфоза, що судовий поєдинок («поле»), на відміну від ордалій і присяг, перетворився на самостійне явище, до якого зверталися сторони тоді, коли не могли вирішити справу іншим чином. Судовий поєдинок у Руській Правді не згадується, проте він відомий як за більш ранніми звістками, так і пізнішими актами. Найдавніша відома письмова згадка міститься в книзі «Дорогі цінності» (903–913 рр.) арабського енциклопедиста Ібн-Русте. «Поле» згадується і в Договорах Смоленська з Ригою та Готським берегом XIII ст., і в Псковській та Новгородській судних грамотах XIV–XV ст., і в актах Північно-Східної Русі XIV–XVI ст.

Раніше зверталася увага на те, що земний княжий суд був у свідомості русів пов’язаний із вищим Божим судом. Лише якщо князь не міг, на думку сторін, належним чином вирішити їхню справу, вони могли звернутися до поєдинку як безпосереднього Божого суду. Саме таку ситуацію описував Ібн-Русте, зазначаючи, що, якщо сторони спору незадоволені вироком князя (царя), то вони можуть вирішити свою суперечку боєм на мечах[153].