Розділ «Висновки»

10. Період від другої половини XVII до кінця XVIII ст. в історії українського судівництва позначений протистоянням західноруської (литовсько-русько-польської) та східноруської (московської) правових традицій, що зрештою призвело до повної уніфікації з імперськими українських судових інстанцій, процесуального та іншого законодавства, повної переваги виконавчої влади та нехтування відправленням правосуддя. Результатом цілеспрямованої консолідації влади в імперській Росії стало остаточне поглинання приєднаних територій; експансія вимагала домінування військових та адміністративно-поліційних інтересів, а відтак не терпіла, на відміну від Західної Європи, ні традицій юридичної освіти, ні корпорацій привілейованих та впливових суддів.

Разом з тим Гетьманщина понад 180 років зберігала специфічний автономний судоустрій, власне законодавство, до певної міри незалежну професійну спільноту освічених, досвідчених та авторитетних правників.

Вона успадкувала політичну й правову культуру Речі Посполитої з її парламентаризмом, фетишизацією права, розвиненою судовою системою, приматом приватного права, особистими свободами (що й надалі вважаються базовими). Судівництво Гетьманщини було інституціалізовано, ієрархізовано та уособлювало важливу сферу публічної влади, що здійснювалася відповідно до закону і в процесуальних межах, встановлених законом. Козацька судова влада, до якої обмежено допускались і деякі інші суспільні стани, була легітимізована як знизу — сприйняттям суду навіть нижчими, «неполітичними» верствами населення як єдиного інституту забезпечення прав і вирішення конфліктів, так і згори — через законодавчі акти і визнання реально діючої системи судочинства, що de facto спиралася на норми Литовського статуту й судову практику. Суддівський корпус мав усі ознаки професійної корпорації. Водночас, оскільки суддів, як й інших представників адміністрації, обирали козаки, новонароджена «судова еліта» лише починала відособлюватися від основної козацької маси.

11. Наприкінці XVIII ст. західноєвропейські ідеї поділу державної влади та виокремлення в її системі судової влади були сприйняті й у Російській імперії, до якої належала значна частина українських земель. Разом з тим, поряд зі вживанням терміна «судова влада» в офіційних документах та деяких важливих законодавчих проектах другої половини XVIII та першої декади XIX ст. традиційним був наголос на похідному характері судової влади від влади виконавчої. Винятком можна вважати проект українського правника С. Ю. Десницького 1768 р., який намагався адаптувати вчення про поділ влади до російських умов. Характерним для нього було те, що автор розумів під судовою владою лише судові органи надгубернського рівня.

Губернська реформа Катерини II найпершим завданням ставила саме відокремлення суду від адміністрації. При цьому конкретні правові норми, які це забезпечували, були запозичені, передусім, із права остзейських губерній Російської імперії, найпрогресивнішу частину якого становили шведські закони, для яких загалом не було характерним вирізнення окремої судової влади. Після Катерини II було чимало намагань удосконалити запроваджену нею систему судівництва, яка в загальних рисах проіснувала аж до судової реформи 1864 р. Важливе значення мала кодифікація законодавства у 20-30-х рр. XIX ст., наслідком якої став Звід законів Російської імперії, де у модерних юридичних формах було закріплено всю систему державного судоустрою і докладно врегульовано основні процедури судочинства. Разом з тим запровадження Зводу законів на території України й скасування особливостей українського суду перервало багатолітню традицію його самобутнього розвитку.

12. Судова реформа 1864 р. була однією з найглибших російських буржуазних реформ середини XIX ст. Утім, прогресивні нововведення (відділення суду від адміністрації, виборні мирові суди, розгляд справ за участю присяжних засідателів, заснування адвокатури, гласність судового розгляду, вільне оцінювання доказів тощо) втілювалися в життя неквапливо і непослідовно, зберігаючи рудименти минулого і створюючи численні винятки із загального порядку.

Поза новою судовою системою, зокрема, залишився селянський волосний суд, який вже самим фактом свого існування порушував проголошений принцип рівності всіх станів перед законом.

На українських землях Російської імперії, зокрема в Південно-Західному краї, судова реформа зіткнулася зі специфічними проблемами й мала свої особливості. У відповідь на русифікаторську політику посилювалися національні інтереси та почуття. У зв’язку зі зростанням польського національного й українського селянського рухів у західних губерніях імперії проведення судової реформи розтягнулося на декілька десятиліть, збігаючись у своїй активній фазі з початком реалізації альтернативного курсу на контрреформи.

Від 1881 р. в умовах російського неоабсолютизму судова влада дедалі більше ставала однією з провідних ланок карально-репресивного апарату російського самодержавства. Втім, ні посилення охоронних тенденцій в місцевих і загальних судах, ні подальша «скорострільна юстиція» не змогли убезпечити монархію від кризи, а згодом і цілковитого краху.

13. В імперську добу схожими шляхами йшло формування судової влади на західноукраїнських землях. В імперії Габсбургів етапами цього процесу стало упорядкування єдиної загальноімперської системи станових судів (до 1848 р.), згодом, у час післяреволюційних реформ і контрреформ, — створення системи всестанових судів і апробація суду присяжних (1848–1867 рр.), а після перетворення імперії на двоєдину Австро-Угорську монархію — формування судівництва конституційної монархії з притаманними йому відносно незалежною від адміністрації, хоча й підлеглою імператору, судовою владою і демократичними принципами судочинства (1867–1918 рр.). До досягнень австрійського судівництва можна віднести: визначення єдиної системи загальних судів, їхніх організаційних основ, внутрішньої структури, компетенції; формування професійних вимог до кандидатів у судді та встановлення порядку призначення на суддівські посади; запровадження єдиних вимог перегляду судових рішень; впровадження суддівського самоврядування; утвердження принципів участі громадськості в діяльності судів, зародження конституційної та адміністративної юстиції. Втім, за умов імперського режиму і відмови від принципу поділу влади прогресивні починання у сфері судівництва значною мірою були знецінені, а судова влада залишилася підконтрольною і підзвітною політичній верхівці, тобто імператорському двору.

В Угорському королівстві судівництво розвивалося автономно від австрійського, але зі схожими історичними закономірностями й тенденціями. В умовах станово-представницької монархії дещо послаблювався вплив на судочинство власне королівського двору, але загалом аж до другої половини XIX ст. суд був невіддільним від станової дворянської адміністрації. Після проголошення конституційної монархії і декларування у 1869 р. незалежності суддів теж залишалося чимало рудиментів старого феодального судівництва, а паростки нового — суди присяжних і адміністративна юстиція — приживалися дуже важко.

Водночас австрійське, а ще більше угорське, судівництво не передбачало реальних гарантій для українського населення щодо мови судочинства і доступу до суддівської служби, попри всі демократичні перетворення зберігалися фактична правова нерівність, незахищеність українців та інших національних меншин.

14. У добу Української революції 1917–1921 рр. першою й головною проблемою судової влади стала її залежність від реальності та ефективності державної влади загалом. За нетривалий час на території України змінилося декілька різноорієнтованих урядів, кожен з яких намагався налагодити судову функцію в державі, і кожен починав при цьому з реформи вищих органів судової влади. Цілісну реформу першої ланки судової системи за весь період так і не було здійснено. Ситуацію на місцях ускладнювало й паралельне існування альтернативних судових чи квазісудових органів. Таке становище зумовило активне поширення серед місцевого населення самосуду та самоуправства. Важливою ознакою судової влади цього періоду був і значний розрив між революційно налаштованими представниками вищих органів влади держави і значно консервативнішими, хоча б у силу своєї професії, правниками, які стояли на чолі органів юстиції і правосуддя.

Все це спричинило суттєву відмінність між принципами організації та діяльності судової влади, проголошеними de jure, та такими, що склалися de facto, особливо на місцях.

Загалом попри всі судові реформи 1917, 1918, 1919 років на українських землях упродовж існування всіх національних владних режимів зберігалась одна система, яку можна схарактеризувати як трирівневу вертикальну систему (змішана перша інстанція, апеляційна та касаційна) з внутрішньою спеціалізацією (департаменти цивільної, кримінальної та адміністративної юстиції), змішаною підсудністю та паралельним широким застосуванням надзвичайної військової юстиції. В конституційних актах та проектах цього періоду було закладено підґрунтя для впровадження конституційної юстиції та вирізнення адміністративної юстиції в окрему систему.

Така модель історично склалася на українських землях з урахуванням конституційної практики західних держав, а також особливостей загального військово-політичного становища.

15. Неоднозначним є радянський досвід організації судівництва. Впродовж усього існування Радянської України не визнавався принцип поділу державної влади і, відповідно, поняття «судова влада» як таке. Разом з тим не заперечувалася потреба у державних органах, спеціально уповноважених на здійснення судових функцій. Водночас сформувалися й постійно вдосконалювалися механізми впливу на суди керівних компартійних і державних органів. Принципи відбору професійних суддів доволі швидко перетворили принаймні верхівку суддівського корпусу на частину партійно-державної номенклатури, пов’язаної корпоративними інтересами.

Реформи судової системи, які відбувалися в СРСР і УРСР, значною мірою зумовлювалися не потребами самої системи, а змінами внутрішнього й зовнішнього політичного курсу. В окремі періоди радянської історії суди виступали активними провідниками антинародної політики тоталітарної держави, забезпечували узаконений примус та протиправні каральні заходи. При цьому, однак, перевага все ж надавалася позасудовій репресії.

З перших днів радянської влади проголошувались і практично втілювалися демократичні засади радянського судівництва. Здобутками нової влади стали принципова відмова від старих судових кадрів, виборність і підзвітність суддів, максимальне спрощення судової процедури, радикальне подолання традиційних для судів формалізму і тяганини. З метою демократизації судівництва здійснювалися періодичні експерименти з переданням громадським утворенням окремих функцій судових органів. Розвивалися товариські й третейські суди, які тодішніми правознавцями не визнавалися суб’єктами судової діяльності, але де-факто здійснювали відповідні функції. Проте в період сталінського тоталітаризму відбулося максимальне одержавлення судової влади, що значною мірою відмежувало її від суспільства.

Позитивними рисами радянського судівництва посттоталітарного періоду слід назвати: юридизацію суддівського корпусу; закріплення у законодавстві принципу незалежності та недоторканності суддів й народних засідателів і першооснов суддівського самоврядування; виборність суддів та народних засідателів, які формально були наділені рівними правами з суддями; декларування права громадян на судовий захист від неправомірних дій органів державного управління і посадових осіб, а також від будь-яких посягань на конституційні права і свободи; становлення і розвиток судового контролю як форми судової влади.