Розділ 17 Конституційне врегулювання зовнішньої політики зарубіжних країн

— доктрини, проголошені американськими президентами після Другої світової війни: доктрина Трумена, доктрина Ейзенхауера, так звана «доктрина Буша-молодшого».

Із зовнішньої політичної практики Радянського Союзу відома «доктрина Брежнєва», за допомогою якої радянська дипломатія намагалась виправдати військові інтервенції збройних сил Організації Варшавського договору проти Угорщини (1956 р.), Чехословаччини (1968 p.).

Наведені вище доктрини віддзеркалюють тєю чи іншою мірою інтереси окремих держав, або їх угруповань.

Немає в сучасному світі двох держав, чиї інтереси абсолютно ідентичні. Тому чергову фразу деяких комюніке про «досягнення єдності в ході переговорів» слід розуміти в тому сенсі, що одна сторона (держава) використала свою військову чи економічну могутність, щоб нав'язати іншій свою волю, або що сторони на основі взаємних поступок досягли «золотої середини» — компромісу.

Найсуттєвішу ознаку відмінності зовнішньої політики від права чітко визначив ще Гуго Гроцій: «Предмет юриспруденції — питання права і справедливості, предмет політичної науки — доцільність і користь».

Кожна держава визначає свою зовнішню політику і в тій чи іншій формі закріплює її основні принципи в Основному законі (Конституції).

Серед цих принципів слід назвати наступні:

а) національна незалежність;

б) пріоритет прав людини;

в) самовизначення народів;

г) невтручання у внутрішні справи інших держав;

ґ) рівність між державами;

д) відмова від державного тероризму;

є) принцип мирного врегулювання конфліктів.

Національна незалежність. Національна незалежність — найсуттєвіша якість держави. Обмеження свободи волі народу, ані міжнародним, ані національним правом не передбачається.

Незалежність означає дієздатність держави самостійно створювати закони, проводити ту чи іншу міжнародну політику.

На своїй території, щодо свого населення держава має виключні права в тому, що стосується організації та реалізації влади та управління.

Щоразу, коли Міжнародний суд ООН чи арбітраж розв'язує питання, яке стосується територіального об'єднання держави, він встановлює не тільки наявність трьох основних компонентів держав: населення, території та уряду, а також визначає, чи є це територіальне об'єднання дійсно незалежною державою. Так у 1919 р. спір між Німеччиною та Польщею щодо державної незалежності Данціга намагалися вирішувати, надавши йому статус вільного міста під захистом Ліги Націй. Згідно зі статтями 102, 103, 104 Версальського договору VI 1919 р. зовнішні відносини вільного міста здійснювалися Польщею. Саме тому, як визначив Міжнародний суд у своєму рішенні 1931 p., вільне місто Данціг не може бути визначене державою через брак незалежності.

Пріоритет прав людини. Пріоритет прав людини — політичні, громадянські, трудові, соціальні, культурні та інші — не дар держави, її владних органів, президента, парламенту, уряду, а суверенний, іманентний атрибут кожної особи незалежно від раси, кольору шкіри, мови, статі, віросповідання, політичних переконань, соціального походження, майнового стану. «Не народ існує для держави, а держава існує для народу». Держава зобов'язана визнавати природні права людини, захищати їх від будь-яких посягань. Гарантованість захисту держави безпосередньо зв'язана з обов'язком держави визнавати та охороняти загальновизнані права людини. Права людини — одна з найвищих цінностей людської цивілізації, яка містить в собі найрізноманітніші аспекти як індивідуального, так і соціального буття. Верховенство прав і свобод особи — основний принцип демократичної правової держави і справедливого громадянського суспільства.

Як вдало сказано у ст. 16 французької Декларації прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 року: «суспільство, в якому не забезпечено користування правами і не проведено поділ влади, не має Конституції».