Розділ 2 Наука конституційного права

Наука конституційного права

§ І. Виникнення конституційного право як самостійної галузі юридичної науки

Наука конституційного права становить систему концепцій, теорій, учень, висновків про закономірності розвитку конституційно-правових принципів, норм, інститутів, а також суспільних відносин, які регулюються ними. Наука конституційного права вивчає еволюцію держави та права, сучасний досвід формування та реалізації конституційних принципів, норм й інститутів та формулює пропозиції щодо вдосконалення конституційного законодавства та практики його застосування. Основними методами науки конституційного права є історичний, соціологічний, формально-юридичний, порівняльно-правовий тощо. Зазначена методологія дозволяє всебічно дослідити різні моделі конституційного регулювання, які діють у подібних умовах у різних країнах.

Наука конституційного права пройшла тривалий еволюційний шлях. Незважаючи на те, що питання про сутність, походження, призначення держави, еволюцію форм держави розглядалися у працях відомих політичних мислителів, наука конституційного права як самостійна галузь юридичної науки почала складатися у другій половині XIX ст. Таке порівняно запізнене формування науки конституційного права пов'язане з об'єктивними обставинами. По-перше, існуючі тоді форми і способи здійснення державної влади були недостатньо розвинуті. По-друге, суспільні відносини регулювалися одноосібним рішенням монарха або іншої особи, яка узурпувала владу, а не на основі права. По-третє, у працях Платона, Арістотеля, Фоми Аквінського, Макіавеллі, Гоббса, Спінози та ін. основна увага приділялася політичним, історичним, соціологічним і філософським, а не юридичним проблемам. Наприклад, у «Політиці» Арістотеля розглядаються фактичні державні форми як предмет філософських узагальнень, а правове регулювання залишається поза аналізом.

Водночас вищесказане не означає, що до XIX ст. проблеми конституційного права зовсім не вивчалися. Вже наприкінці XVII ст. у Феррарському, Болонському та Павійському університетах було запроваджено викладання конституційного права. У німецькій літературі XVII і XVIII ст. застосовувався термін «державне право» (Staatsrecht), який розглядався як інституція публічного права. Так, у другій половині XVII ст. І. Штраух у своєму викладенні публічного права говорить про імператора, імперських чинів, підданих, патронів, клієнтів, євреїв як про суб'єктів публічного права. У розділі «Речі» він трактує питання території та територіального верховенства. Такий інституціональний підхід характерний і для праць відомого англійського вченого XVIII ст. У. Блекстона. У той же час деякі юристи XVII ст. (зокрема, Тицій) різко критикують дану догму та вказують на те, що багато питань публічного права виходять за рамки триланкової системи — особи, речі та позови.

Для процесу формування науки конституційного права як самостійної галузі юридичної науки важливе значення мала політична філософія XVIII ст. У працях відомих просвітників (Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж.Руссо, Дж. Локка, Д. Дідро) були сформульовані основоположні принципи, які надалі сприяли утворенню розгорнутої конституційно-правової доктрини. Такі принципи, як народний суверенітет, верховенство конституції, розподіл влад стали фундаментом розвитку засад конституційного права як ведучої галузі юриспруденції.

У другій половині XIX ст. формування науки конституційного права було викликане наступними об'єктивними обставинами: а) необхідністю юридичного обгрунтування, правової регламентації та дослідження нових політичних відносин й інститутів, які з'явилися у суспільстві після буржуазно-демократичних революцій; б) необхідністю розробки розгорнутої теорії правової держави; в) необхідністю систематизації великої кількості норм конституційного права і формулювання нових понять, категорій, конструкцій та технологій.

§ 2. Еволюція науки конституційного права до Другої світової війни

У другій половині XIX ст. наука конституційного права була відокремлена від філософії, соціології й історії. У цьому зв'язку постало питання про оформлення науки конституційного права у чисто юридичну теорію, яка має лише юридичні методи та оперує тільки юридичними поняттями і категоріями. Даний період узагалі характеризувався пануванням теорії позитивізму у юриспруденції. Тому і перший напрям науки конституційного права мав характер свідомого обмеження предмета юридичної науки лише правовою формою суспільних відносин. Через це зазначений напрям отримав назву «класична», або «юридична», школа, оскільки її представники ставили перед собою такі головні завдання — розробити основоположні принципи, норми і категорії державного права, систематизувати норми державного права та заповнити прогалини державного права. Невипадково російський державознавець В. В. Івановський визначив методологію «юридичної» школи так: державне право є чисто юридичною наукою, об'єктом якої є виключно державні норми. Завданням науки державного права є приведення державних норм у наукову систему, їх класифікація та пояснення їх змісту, а також порівняльне вивчення державного права різних держав.

Розквіт «класичної», або «юридичної», школи приходиться на останню чверть XIX ст. і на початок XX ст. Відомими представниками даної школи є такі вчені, як Г. Єллінек, А. Есмен, А. Дайсі, В. Орландо, Ф. Кокошкін, М. Коркунов, У. Уіллоубі. Більшість ведучих представників «юридичної» школи дотримувалися ліберально-демократичних поглядів, у яких знайшли відображення принципи економічного лібералізму. Водночас деякі підходи представників зазначеної школи до вирішення проблем конституціоналізму, парламентаризму, народного представництва тощо мали свою специфіку. Вона була пов'язана з особливостями розвитку державного устрою різних країн.

Не можна не визнати суттєвий вклад німецького вченого Г. Єллінека у процес формування науки конституційного права. У своєї праці «Загальне учення про державу» він трактує державу як суб'єкт права та визначає її як територіальну корпорацію, що має первинну владу. Г. Єллінек робить висновки про те, що держава як юридична особа може діяти через свої органи, які не є юридичними особами і носіями власних прав і обов'язків. На такій основі будується теорія представництва, відповідно до якої народ є лише органом держави, а представники не мають юридичних обов'язків щодо своїх виборців, оскільки утворюють один із органів держави. Важливим висновком його теорії є твердження про належність суверенітету державі, а не нації або народу.

На відміну від представників німецької юридичної школи, італійський вчений В. Орландо взяв за основу концепцію юридичного характеру науки конституційного права. Водночас його висновки мають і відповідний політичний аспект. Учений підкреслює роль держави як фактора «інтеграції» суспільства у єдине ціле, при цьому він пов'язує цю роль з його характером юридичної особистості. У державі, за Орландо, народ має власну свідомість та силу, одночасно він є і результатом верховного вираження права.

Із російських державознавців найбільш послідовними представниками «класичної» школи були Ф. Кокошкін і М. Коркунов. Так, Ф. Кокошкін підкреслював, що юридична наука про державу (наука державного права) вивчає не сукупність усіх явищ, які пов'язані з державою, а лише правовий зв'язок між ними, правову сутність та юридичну природу явищ державного життя. Разом із тим, він формулює ціль державної діяльності як забезпечення суспільних, а не індивідуальних інтересів. Кокошкін стверджує, що концепція держави як юридичної особи дає можливість продемонструвати державну владу як суспільне панування — не влада людей над людьми, а влада союзу над його членами.

У зв'язку з тим, що М. Коркунов вважав, що система викладення державного права повинна визначатися юридичною конструкцією держави, він бере дану концепцію за основу викладення російського державного права. За М. Коркуновим, поряд із загальною характеристикою державного устрою, система державного права повинна містити вчення про суб'єктів державних відносин — монарха та підданих, вчення про об'єкти — владу, її функції, органи, вчення про зміст державних відносин — про права й обов'язки монарха і підданих. Головним методом науки державного права російські вчені вважали порівняльно-правовий, який дозволяв вивчати зарубіжний досвід розвитку державності, демонстрував застарілість російського державного ладу та ставив питання про необхідність проведення конституційних реформ.

У Франції А. Есмен юридичну теорію про державу пристосував до традиційної доктрини національного суверенітету, яка була засобом легітимації державної влади. А. Есмен визнає, що держава є юридичною особою, але підкреслює, що держава — це і юридичне втілення нації. Таким чином, за Есменом, категорія «державний суверенітет» співпадає з категорією «національний суверенітет». На думку вченого, індивід має права, які передують правам держави, визначають процес здійснення суверенітету та перешкоджають органам державної влади у виданні актів, що порушують права індивіда. Есмен стверджував, що забезпечення та розвиток прав індивіда і складає мету держави як юридичної організації нації.

В Англії юридична теорія розвивалася ще за часів У. Блекстона та досягла розквіту у працях А. Дайсі. Розвиток англійської доктрини мав свої особливості, які були пов'язані з історичним протистоянням — монарха та парламенту. У зв'язку з чим юридичними особами визнавалася не держава, а корона як корпорація в одній особі та парламент (монарх і обидві палати), які юридично не об'єднувалися. А. Дайсі у своєї теорії визнає виборців як політичних суверенів, але при цьому він рішуче відкидає будь-яку причетність народу до юридичного суверенітету. За А. Дайсі, юридичне верховенство належить парламенту (королю та палатам), акти якого незаперечні (принцип правління права). Поняття державного суверенітету у конституційному праві Англії та США залишається чужим. Що стосується правових гарантій індивідуальної свободи, то вони втілені у принципі «верховенства права». Суть даного принципу полягає у наступному: по-перше, незалежні судді захищають підданих від можливого свавілля королівської адміністрації; по-друге, утворення гарантій індивідуальної свободи знаходиться у руках незалежних суддів (загальне право), які захищають підданих від вторгнення законодавця та обмежують верховенство парламенту. Особливу увагу А. Дайсі приділяє аргументації положення про те, що принципи верховенства парламенту та правління права додають та укріплюють один одного.

На відміну від А. Дайсі, американський представник юридичної школи У. Уіллоубі у розробці науки конституційного права, яку він називає «юридичною політичною філософією», дотримується німецької доктрини Єллінека та розвиває її. Він визнає існування двох наук про державу — етичну, яка вивчає державу з точки зору її цілей, та юридичну, яка розглядає державу лише як інструмент для утворення та реалізації права. На думку Уіллоубі, право — це система логічно пов'язаних між собою положень, які стосуються юридичної природи держави, її суверенітету, її права. Він стверджує, що задача юридичної політичної теорії полягає в утворенні понять і апарату думок, за допомогою яких публічно-правове мислення може бути систематизоване.

На початку XX ст. формалізм й абстракція юридичної школи піддалися гострій критиці. Так, із критикою принципів класичної школи виступили Л. Дюгі, М. Оріу (Франція), С. Романо (Італія), Р. Сменд (Німеччина), В. Івановський (Росія), Л. Гумполовіч (Австрія). Це було зумовлено аж ніяк не науковою неспроможністю концепцій класичної школи. Ріст революційного руху, поява великої кількості політичних партій, розвиток промисловості та поява монополій, Перша світова війна поставили питання про формування нового напряму науки конституційного права, який би враховував соціологічні та політичні сторони державності. Не випадково В. Івановський, прихильник соціологічного напряму, вказував, що необхідно вивчати не лише норми, а й ті фактичні відносини, які ці норми регулюють.

Представники соціологічної школи у конституційному праві на чолі з Л. Дюгі, на відміну від юридичної школи, включають соціологічний і політичний аспекти до науки конституційного права. Відповідно до твердження Дюгі, держава є результатом природної диференціації у суспільстві між тими, хто має і не має влади. На думку Дюгі, функціями сучасної держави є здійснення публічної (суспільної) служби та реалізація права. Саме держава стає засобом реалізації у суспільстві законів суспільної солідарності, а синдикати (професійні спилки) значною мірою впливають на перетворювання держави влади на державу суспільної служби. Він формулює принцип позитивного права, згідно з яким норми права походять від суспільства та приписують людям певні обов'язки.