Розділ 5 Політичні партії і партійні системи

Політичні партії і партійні системи

Політична партія (лат. pars (partis) — частина, група однодумців) — це добровільна, активна й організована частина суспільства, створена для виявлення і захисту соціально-економічних, національних, релігійних та інших інтересів політичними методами, тобто шляхом завоювання влади, участі в ній на коаліційній основі чи впливу на її здійснення.

З усіх громадських об'єднань, що діють на політичній арені, політичні партії є «найбільш політичними», оскільки відверто ведуть боротьбу за місця у парламентах і урядах, за посади президентів і віце-президентів, губернаторів і мерів. Маючи мандати на ці високі посади, лідери та члени політичних партій здійснюють управління державою, а через нього — всім суспільством, впливаючи в такий спосіб на прийняття і реалізацію державних і політичних рішень.

Характерною рисою політичного життя демократичних держав є політичний плюралізм, або багатопартійність. Політичний плюралізм — це легальна діяльність різних політичних партій. Він закріплюється або конституцією країни, або спеціальними законами (ст. З Основного Закону ФРН 1949 p., преамбулу Конституції Франції 1958 р., ст. 14 Конституції Японії 1947 р., ст. 16 Конституції Іспанії 1978 p.).

За умов багатопартійності владна партія (чи партії під час створення коаліційного уряду) називається правлячою, а партія, що перебуває в опозиції до неї — опозиційною (лат. oppositio — протиставлення). У зарубіжних країнах накопичено великий і здебільшого позитивний досвід взаємовідносин правлячих і опозиційних партій. Активна діяльність опозиції становить природний елемент політичної культури. Безсумнівно, що опозиція, опозиційна боротьба корисні і для правлячої партії, і для виборців: правлячу партію вона вчить, як треба керувати країною і вирішувати нагальні проблеми, а виборцям демонструє, що опозиція здатна запропонувати свою концептуальну модель управління, виходу з кризи, реформ тощо, якщо правляча партія неспроможна вирішити ці проблеми в державі. Що професійніша і авторитетніша опозиція, то сумлінніше й обачніше діє правляча партія. Власне опозиція утримує уряд від помилкових рішень, попереджає про наближення суспільних потрясінь і т. ін. Яскравим підтвердженням цьому може слугувати опозиційна діяльність Об'єднання за підтримку республіки (ОПР) Франції кінця 80 — початку 90-х років XX ст., коли при владі були соціалісти на чолі з Франсуа Міттераном.

У деяких країнах роль конструктивної опозиції виконують так звані тіньові кабінети. Перший такий кабінет був сформований у 1937 р. у Великобританії; у 1960 р. — у ФРН; у 1981 р. — у Франції. Члени «тіньових кабінетів» перебувають на утриманні державної казни і мають деякі привілеї для діючих міністрів. Вони розробляють свої варіанти вирішення існуючих проблем в уряді, допомагають громадськості кваліфіковано розуміти про діяльність міністрів, боротися проти бюрократизму, корупції та інших вад у вищих ешелонах влади.

Необхідно розрізняти опозицію помірну й радикальну (підтримує корінні й рішучі дії), лояльну (готова до підтримки влади) та конструктивну (формує змістовні пропозиції), а також деструктивну (руйнівну).

Політичні партії, взаємодіючи у боротьбі за завоювання політичної влади чи за участь у її здійсненні, утворюють партійну систему країни. Це може бути багатопартійна (Франція, Італія, Японія), двопартійна (США, Великобританія) або однопартійна система (Куба, КНДР).

§ 1. Партійні системи

Термін «партійна система» використовується як для характеристики відносин між політичними партіями і державою, так і для відносин політичних партій між собою.

Поняття «багатопартійна система» близьке до поняття «багатопартійність», але не тотожне. Якщо останнє вказує на кількість партій, що функціонують у державі, то «багатопартійна система» означає, що реальну можливість боротися за владу мають більш як дві партії, оскільки «двопартійна система» — це також багатопартійність. За наявності багатопартійної системи, як правило, формується коаліційний уряд.

Двопартійна система — це не показник кількості партій, що діють на політичній арені конкретної країни, їх завжди більше двох. Поняття «двопартійна система» лише підкреслює, що в умовах багатопартійності тільки дві політичні партії володіють реальною можливістю вести боротьбу за владу і, як наслідок, — сформувати уряд. Одна з цих партій стає правлячою, а друга — опозиційною. Як правило — це дві численні, давно сформовані партії, які почергово змінюють одна одну при владі. Інші політичні партії не можуть стати владними, по-перше, через свою нечисленність і, по-друге, через діючу мажоритарну виборчу систему, яка не дозволяє перемогти на виборах нечисленним партіям. Вона вигідна лише великим, численним партіям. Так, у Великобританії діють такі політичні партії: Консервативна, Лейбористська, Ліберальна, Соціал-демократична, Демократична партія лівих сил, Партія зелених, Національний фронт тощо. Але прийти до влади можуть тільки представники Консервативної чи Лейбористської партії.

Однопартійні системи характерні для країн з авторитарним політичним режимом, наприклад, на Кубі, в КНДР, Лаосі та ін. За умов однопартійної системи спостерігається зрощування партії з державним апаратом в єдиний бюрократичний механізм. Внаслідок цього саме поняття «партія» як частина суспільства втрачає сенс.

Заборонена діяльність політичних партій у Саудівській Аравії, Кувейті, Омані, ОАЕ.

Політична партія має свою ідеологію, партійну програму і передвиборну платформу. Ідеологія (грец. idea — поняття, уявлення; logos — слово, вчення) — це система поглядів та ідей, в яких відбивається ставлення людей до дійсності. Інколи — це цілісна теорія, що містить політичні, філософські, соціальні, правові, моральні, релігійні та інші погляди та ідеї на організацію суспільства. Наприклад, теорія постіндустріального суспільства, теорія плюралістичної демократії, теорія конвергенції, марксистсько-ленінська теорія тощо. Значне місце в ідеології партії посідають ідеали й цінності, до яких партія має прагнути. Коли партія приходить до влади, то її концептуальну теорію закладають в основу діяльності уряду, президента. В такий спосіб ідеологія втілюється у життя, стає політикою. Відпрацьовують партійну ідеологію так звані мозкові центри, створені у партійному апараті. Зазвичай, ідеологія партії викладається у вступній частині партійної програми.

Програма партії — це цілі та завдання, які ставить перед собою політична партія і які вона зобов'язується втілити у життя, якщо прийде до влади. Вона є стратегічним документом партії. Питання про партійні програми досить складне. Щоб залучити до партії якнайбільше рядових членів (адже саме вони вирішують питання про прихід партії до влади), у партійних програмах часто формулюються такі цілі та завдання, які б відповідали інтересам не тільки підприємницьких прошарків, що беруть на себе величезні матеріальні витрати у ході виборчої кампанії, а й рядових членів, що голосують за партійних лідерів і забезпечують їх прихід до влади. Тому у партійних програмах і з'являються завдання щодо вирішення певних соціальних питань, забезпечення прав і свобод громадян, захисту навколишнього середовища, роззброєння тощо.

Передвиборна платформа партії — це цілі та завдання, з якими партія йде на вибори, що мають відбутися. Це — документ тактичного характеру. Від його продуманих гасел і вимог, уміння зацікавити і переконати виборців залежить перемога кожної партії на чергових виборах.

Соціальна база політичних партій дуже строката. Як правило, до них входять найрізноманітніші соціальні верстви. Наприклад, членами Християнсько-демократичного союзу Німеччини — однієї з масових партій у країні — є представники підприємницьких кіл, дрібні власники, середні верстви, її підтримує духовенство. Більша частина молоді часто голосує за ХДС, тому що голосувати за цю партію стало сімейною традицією, за неї голосували їхні батьки й діди. Усі, хто голосує за представників конкретної партії на парламентських, президентських або муніципальних виборах, є їх електоратом (лат. elector — виборець), а основна маса електорату складає соціальну базу партії.

§ 2. Функції політичних партій