Розділ 23 Основи конституційного право. Італії

Основи конституційного право. Італії

Італійська республіка розташована на півдні Європи, на Апеннінському півострові. Межує з Францією, Швейцарією, Австрією і Словаччиною. Територія — 301,3 тис. кв. км, населення — 57,2 млн чоловік.

Сучасна італійська держава бере свій початок з XIX ст., коли відбувався процес національно-політичного об'єднання. Ще 1848 р. у королівстві Сардині-П'ємонт була введена перша конституція, відома в історії як Альбертинський статут. Після об'єднання Італії 1861 р. ця конституція була поширена в усій державі в цілому. Згідно з тим актом підсилювалася форма державного правління у вигляді обмеженої монархії, що згодом трансформувалася в парламентарну монархію.

Після приходу до влади фашистів (1922 р.) ця форма правління формально збереглася, хоча сам парламент згодом був ліквідований. Формально залишалася в силі й Конституція 1848 p., однак державний лад був кардинально змінений низкою законів, прийнятих у 1922–1928 pp. Ці закони встановили інститут так званої корпоративної держави.

Після Другої світової війни за результатами референдуму, проведеного у червні 1946 p., була ліквідована монархія і встановлена республіканська форма правління.

Нова Конституція Італії була прийнята на урочистому засіданні Установчих зборів 22 грудня 1947 р. 453 голосами, проти було подано 83 голоси. 27 грудня 1947 р. Конституція була промульгована Тимчасовим главою держави І. Бономі, а з січня 1948 р. вона набрала чинності.

§ 1. Конституція

Італійська Конституція — це багатоплановий, ретельно і детально пророблений політико-юридичний документ. Вона не має окремої преамбули. Філософські установки, соціально-правові основи та юридичні принципи відбиті безпосередньо у відповідних розділах самого конституційного тексту. Тим самим (як це прийнято вважати в італійській конституційній доктрині) підвищується юридична значущість і обов'язковість конституційних принципів і норм, що стосуються загальних питань державного устрою, демократичного характеру італійської держави та його прихильності до забезпечення громадянських прав і свобод.

Конституція складається з вступного розділу «Основні принципи», двох головних частин — «Права й обов'язки громадян» і «Устрій республіки» — і перехідних заключних постанов. Усього в Конституції 139 статей. Перехідні та заключні постанови мають свою особливу, римську нумерацію (усього XVIII статей).

Італійська Конституція має твердий характер, її перегляд можливий тільки в рамках особливої процедури і за наявності в обох палатах парламенту так званої конституційної більшості. Твердість Конституції додатково підсилюють й особливі повноваження Конституційного суду, що вправі за спрощеною процедурою контролювати конституційність практично всіх прийнятих парламентом законів.

Своєрідно вирішується в італійській Конституції питання про співвідношення міжнародного права і внутрішнього закону. Стаття 10 визначає, що правопорядок Італії погоджується із загальновизнаними нормами міжнародного права.

В італійській Конституції, хоча в ній окремо не згадується про принцип поділу влади, чітко розмежовані три основні державні функції: законодавча влада належить парламенту й обласним радам у межах їхньої компетенції; виконавча влада є прерогативою Президента Республіки, міністрів і органів виконавчої влади областей, провінцій і комун; судова влада входить до компетенції різних судових органів, включаючи Конституційний суд. Особливе місце в італійській Конституції посідають взаємини між державою і католицькою церквою. Значною мірою це пояснюється не тільки католицькими традиціями Італії, а й тим, що на її території, у Римі, розташований Ватикан — релігійний і адміністративний центр католицької церкви, а римський первосвященик — Папа — за традицією є римським єпископом.

Ще 1929 р. між італійською державою і Ватиканом були укладені особливі «Латеранські угоди» (Договір і Конкордат), що гарантували частковий суверенітет і міжнародну правосуб'єктність Ватикану і регламентували відносини з католицькою церквою як традиційною релігією Італії. Конституція, підтверджуючи, що відносини між італійською державою, Ватиканом і католицькою церквою регулюються раніше підписаними Латеранськими угодами, тим самим додає конституційного характеру нормам, що містяться в цих угодах.

При цьому італійська Конституція має світський характер, додержується принципів відділення Церкви від держави і рівності віросповідань. До остаточного тексту Конституції не увійшла ст. 1 Альбертинського статуту, за яким «католицька апостольська римська релігія» була єдиною державною релігією. Пізніше, 1984 p., ця формула була також виключена з переглянутого тексту Конкордата.

Партійна система. Протягом піввікового періоду, що минув з моменту вступу в силу нинішньої Конституції, італійська держава в цілому розвивалася демократичним шляхом. Це, зокрема, знайшло своє підтвердження і в еволюції ліво- і праворадикальних партій — комуністів і неофашистів, у їхньому нинішньому поверненні в конституційні рамки.

Італійська система політичних партій зазнала серйозних змін на початку 90-х років минулого століття. Традиційно найчисельніша Християнсько-демократична партія (ХДП) значною мірою втратила підтримку населення і розпалася на ряд невеликих партій, які претендують на її електорат. Суперник ХДП — Італійська комуністична партія (ІКП), найбільша комуністична партія Західної Європи, в 1991 р. перетворена на партію соціал-демократичного спрямування — Демократичну партію лівих сил (ДПЛС). Крім того, створені нові партії. В Північній Італії і в країні в цілому посилився вплив правого політичного крила. На виборах 1991 р. християнські демократи отримали менше 30 % голосів, а коаліція партій, в якій вони відігравали провідну роль, зібрала менше половини голосів електорату.

У період з 1948 по 1963 pp. ХДП, тісно пов'язана з римсько-католицькою церквою, була достатньо сильною організацією і могла управляти самостійно, але зазвичай вступала в коаліцію з іншими партіями. Християнські демократи виступали як ядра майже 50 коаліційних урядів післявоєнного періоду.

Другою за чисельністю партією Італії була ІКП. З часів Другої світової війни вона мала масовий характер і намагалася прийти до влади, але заперечувала насильницькі революційні способи політичної боротьби. В 1950–1960 pp. ця партія перестала спиратися на СРСР і навіть піддала критиці його керівництво. Вона визнавала багатопартійну демократію і провідну роль приватного підприємництва, а також підтримувала участь Італії в НАТО. Після того, як комуністичні партії країн Східної Європи і СРСР були відсторонені від влади, ІКП, очолювана Акілле Оккетто, змінила свою назву на ДПЛС. Все ж на наступних виборах вона отримала поразку, втративши 10 % свого електорату. Меншість комуністів намагалися зберегти свій марксистський спадок і організували Партію комуністичного оновлення, яка за кількістю членів зайняла п'яте місце в парламенті.

Італійська соціалістична партія в післявоєнний період за своєю значущістю займала третє місце. З часів заснування (1892 р.) ця партія зазнала кілька розколів, найзначніший з яких відбувся в 1921 p., коли її ліве крило відкололось і була утворена комуністична партія. Період розквіту соціалістичної партії припадає на 1983–1987 pp., коли її лідер Беттшо Краксі очолював найстійкіший після війни уряд країни (він проіснував 1060 днів). Соціалісти завжди лавірували між своїми головними суперниками і не відрізнялися сильною організацією. Коли соціалістична партія зайнялася розслідуванням скандальної справи про корупцію, щоб зберегти свій політичний авторитет, судові розслідування торкнулися і соціалістів (1992 p.). Краксі був усунений від влади, а партія розпущена.