Розділ 6 Застосування амністії при сукупності злочинів та вироків

Аналізуючи ці приклади, ми можемо прийти до висновків про те, що як в першому так і в другому випадках, дія Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р. поширюється на цих осіб, які вчинили злочин, передбачений ст. 408 ч. 1 КК (п. “д” статті 1 цього Закону). Між тим, дія цього Закону не поширюється на вищевказаних військовослужбовців за вчинення ними злочину, передбаченого ст. 414 ч. 3 КК, оскільки в першому випадку амністія до нього не може бути застосована, так як він не може бути звільнений від кримінальної відповідальності чи покарання як на підставі статті 1 цього закону, оскільки вчинив необережний злочин, за який законом передбачено покарання більше 10 років позбавлення волі, так і на підставі п. “в” ст. 5 цього Закону йому не може бути скорочено на 1/3 невідбуту частину покарання, оскільки він не відбув не менше 1/3 призначеного основного строку покарання. В другому випадку амністія не може бути застосована до військовослужбовця, так як він вчинив злочин, наслідком якого стала загибель двох осіб (п. “и” ст. 7 цього Закону).

Таким чином, не дивлячись на те, що вищевказані військовослужбовці вчинили аналогічні злочини, передбачені ст. ст. 408 ч. 1 та 414 ч. 3 КК перший військовослужбовець може бути звільненим від кримінальної відповідальності чи покарання за вчинений злочин, передбачений ст. 408 ч. 1 КК, а другий військовослужбовець – ні, оскільки в першому випадку причина не застосування амністії до військовослужбовця за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 414 КК носить умовний характер, а в останньому випадку – безумовний характер. Якби в першому випадку військовослужбовець, наприклад, знаходився під вартою і цей строк був би не меншим 1/3 призначеного строку основного покарання, то амністія була б застосована до цього військовослужбовця і за вчинення злочину, передбаченого ч. 3 ст. 414 КК.

Приклад перший: Вироком місцевого суду від 14.06.2006 р. Г. засуджено за ст. ст. 365 ч. 3, 366 ч. 2 та 367 ч. 2 КК. На підставі ст. 70 КК остаточно покарання йому призначено 5 років позбавлення волі з позбавленням права обіймати керівні посади строком на 3 роки. Ухвалою апеляційного суду вирок щодо Г. залишено без змін. В касаційній скарзі захисник просить виправдати Г. за ч. 3 ст. 365 і ч. 2 ст. 366 КК, а також звільнити його від покарання, призначеного за ч. 2 ст. 367 КК на підставі акту амністії. Верховний Суд України відмовив в задоволенні скарзі адвоката і відзначив, що колегія суддів погоджується з кваліфікацією дій Г. за ст. ст. 365 ч. 3, 366 ч. 2 та 367 ч. 2 КК, а також з висновком суду апеляційної інстанції про неможливість застосування до Г. акту амністії, оскільки він засуджений за сукупністю злочинів, до якої входить і тяжкий злочин[239].

Приклад другий: Вироком районного суду від 25.01.2006 р. П. засуджено за ст. ст. 286 ч. 2, 135 ч. 3 КК. На підставі ст. 70 КК остаточно покарання йому призначено 3 роки 6 місяців позбавлення волі з позбавленням права управляти транспортними засобами строком на 2 роки. На підставі ст. 75 КК П. звільнено від відбування покарання, а на підставі ст. 1 п. “б” Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. звільнена від призначеного покарання. Верховний Суд України вирок скасував і відзначив, що судом, при звільненні П. від призначеного вироком покарання на підставі ст. 1 п. “б” Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р., порушені вимоги ст. 1 цього Закону, що передбачає звільнення від покарання осіб, засуджених за навмисні злочини, за які законом передбачене покарання, менш суворе, ніж позбавлення волі на строк не більше п’яти років. П. визнаний винним і засуджений за ч. 3 ст. 135 КК, санкція якої передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від 3 до 8 років, тобто більше 5 років позбавлення волі. Тому П. не є суб’єктом амністії, у зв’язку із чим вирок підлягає скасуванню[240].

В останньому випадку дійсно, Закон України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. не може бути застосований до П., але не тому, що він “не є суб’єктом амністії” (він як раз має дитину, якій не виповнилося 18 років на день набрання чинності цим Законом), а тому, що відсутня обов’язкова передумова звільнення від покарання – відбуття особою певного строку основного покарання. Тобто в цьому випадку незастосування амністії носить умовний характер. Якщо б П. знаходився під вартою більше 21 місяця, то, не дивлячись на те, що П. був засудженим за сукупністю злочинів, до якої входить і тяжкий злочин, передбачений ч. 3 ст. 135 КК (який не входить в перелік злочинів, передбачених п. “і” ст. 7 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р.), він би на підставі ст. 2 цього Закону був би звільненим від покарання, оскільки на день набрання чинності цим Законом, П. відбув більше половини призначеного строку основного покарання.

В першому випадку Закон України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. також не може бути застосований і до Г., але не тому, що він вчинив тяжкий злочин, а тому, що відповідно до п. “і” ст. 7 цього Закону при засудженні за цей тяжкий злочин (ст. 365 ч. 3 КК) амністія до осіб які його вчинили, не застосовується. Тобто в цьому випадку незастосування амністії носить безумовний характер. Якщо б Г. замість злочину, передбаченого ч. 3 ст. 365 КК, вчинив другий тяжкий злочин, наприклад злочин, передбачений ч. 2 ст. 370 КК і при цьому знаходився під вартою 4 роки, то на наш погляд, не дивлячись на те, що Г. був засудженим за сукупністю злочинів, до якої входить і тяжкий злочин (який не входить в перелік злочинів, передбачених п. “і” ст. 7 Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р.), він би на підставі ст. 2 цього Закону був би звільненим від покарання, оскільки на день набрання чинності цим Законом, Г. відбув більше половини призначеного строку основного покарання.

Звертаємо увагу на те, що звільнення від кримінальної відповідальності на підставі закону про амністію і призначення покарання за інший злочин при судовому розгляді справи, може бути при двох умовах:

   1) тільки стосовно пільгової групи осіб, зазначених у статті 1 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р.;

   2) кримінальні справи стосовно цих осіб перебувають у провадженні суду, але не розглянуті судами, а так само розглянуті судами, але вироки не набрали законної сили, про злочини, вчиненні до набрання чинності цими Законами.

Оскільки статті 2-5 цих Законів передбачають звільнення від покарання чи скорочення невідбутої частини покарання тільки засуджених осіб які вже відбули певний строк основного покарання. Як виключення з правил, можливе звільнення осіб інших груп від покарання під час судового розгляду тільки в тому випадку, коли строк находження під вартою перевищить половину строку призначеного судом основного покарання (статті 2-5 цих Законів).

Тому правильно буде казати про те, що ці особи, які зазначені у статті 1 цих Законів підлягають звільненню не від покарання, а звільненню від кримінальної відповідальності на підставі ст. 6 цих Законів за частину вчинених злочинів на які поширюється дія закону про амністію. В цих випадках суд повинен звільнити цих осіб від кримінальної відповідальності шляхом закриття кримінальної справи, а в частині злочинів на які не поширюється дія закону про амністію, суд повинен постановити обвинувальний вирок з призначенням по ним покарання. Звільненню ж від покарання на підставі ст. 1 Законів про амністію підлягають тільки особи, вироки стосовно яких набрали законної сили.

Приклад: Постановою районного суду від 29.08.2003 р. кримінальну справу з обвинувачення Б. за ч. 1 ст. 204, ч. 2 ст. 204 КК закрито відповідно до п. «б» ст. 1 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р. У судовому засіданні підсудний заявив клопотання про застосування до нього Закону України «Про амністію» у зв’язку з тим, що він має на утриманні неповнолітню доньку. Апеляційний суд відзначив, що з таким рішенням районного суду погодитися неможливо виходячи з такого. Із змісту ст. 1 цього Закону вбачається, що, по перше, дія цієї статті поширюється на осіб, які вже засуджені вироком суду, та по друге, останні звільняються від кримінального покарання. Але за наявними матеріалами, кримінальна справа щодо Б. перебувала в провадженні суду, вирок винесено не було, у зв’язку з чим районний суд не мав достатніх підстав застосовувати до Б. п. «б» ст. 1 Закону України «Про амністію». Звільнення особи від покарання не має своїм наслідком закриття провадженням кримінальної справи. Районний суд повинен був звільнити Б. від кримінальної відповідальності на підставі ст. 6 Закону України «Про амністію» від 11 липня 2003 р., оскільки ця стаття передбачає, поряд з іншим, звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що підпадають під дію ст. 1 цього Закону, що вчинили злочини до набрання чинності цим законом, справи щодо яких не розглянуті[241].

Звертаємо увагу також на те, що звільнення особи від кримінальної відповідальності за один злочин згідно з актом амністії може в деяких випадках стати підставою для того, щоб акт амністії поширив свої дії і на інші злочини, які до цього звільнення від кримінальної відповідальності під дію закону про амністію не підпадали. Наприклад. Неповнолітня особа вчинила 1.02.2007 р. крадіжку (ст. 185 ч. 1 КК – злочин середньої тяжкості), а 10.02.2007 р. відкрите викрадання чужого майна повторно (ст. 186 ч. 2 КК – тяжкий злочин). Якщо ця особа під час судового розгляду буде звільнена від кримінальної відповідальності за таємне викрадання чужого майна, то згідно з ч. 4 ст. 32 КК кваліфікуюча ознака повторність зникне, а тому дії особи необхідно буде кваліфікувати по ч. 1 ст. 186 КК як злочин середньої тяжкості. Таким чином, неповнолітня особа може бути вдруге звільнена від кримінальної відповідальності за відкрите викрадання чужого майна на підставі п. “а” ст. 1 та ст. 6 Закону України “Про амністію” від 19.04.2007 р.

Проаналізуємо більш детально аргументацію прихильників точки зору про те, що неможливе застосування амністії за вчинення одного злочину і одночасно призначити покарання за інший злочин, на який не поширюється дія закону про амністію.

А.А. Музика, С.М. Школа, аналізуючи ситуацію – яке рішення про амністію мав би прийняти суд у разі, якби справа за обидва злочини розглядалася одночасно, вказують про те що “практика застосування законів про амністію судами України свідчить про те, що особа зазвичай звільняється від покарання лише в разі, якщо акт амністії поширювався на всі злочини, за вчинення яких її було засуджено. Якщо ж особу було засуджено за сукупністю злочинів, один із яких забороняє застосування амністії, – до такої особи вона не застосовується.....

Таким чином, вирішуючи питання про можливість застосування до засудженого акта амністії у разі вчинення ним двох або більше злочинів, необхідно аналізувати та враховувати всі діяння, що утворюють їхню сукупність. І якщо один із злочинів, що входить до сукупності, унеможливлює застосування до винного амністії, вона не застосовується взагалі[242].

На наш погляд, головним недоліком цієї точки зору є те, що автори, розглядаючи питання застосування (або не застосування) амністії судами під час судового розгляду кримінальної справи, фактично ж приводять доводи про не застосування амністії відносно засуджених, вироки суду стосовно яких набрали законної сили і ці особи вже відбувають покарання призначене за сукупністю злочинів. Однак, як ми на це вже раніше звертали увагу, між цими ситуаціями є велика різниця.

В першому випадку, згідно з вимогами статті 6 Закону України “Про амністію” від 12 грудня 2008 р., Закону України “Про амністію” від 19 квітня 2007 р., Закону України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. та Закону України “Про амністію” від 11 липня 2003 р. суд може тільки звільнити певну категорію осіб, зазначених в статті 1 цих Законів, від кримінальної відповідальності за частину злочинів які підпадають під дію закону про амністію. Звільнити особу від покарання під час судового розгляду кримінальної справи за частину злочинів до яких можливе застосування амністії та одночасно призначити покарання за другу частину злочинів в нинішній час практично не можливо за виключенням звільнення осіб всіх груп від покарання тільки в тому випадку, коли строк утримання їх під вартою перевищить половину строку призначеного їм судом основного покарання (статті 2-5 цих Законів). Про неможливість в нинішній час звільнення осіб від покарання на підставі ч. 2 ст. 6 КПК ми приводили свої доводи в розділі 4.

Що ж стосується сучасних доводів Верховного Суду України то на наш погляд, вони також не пов’язані з неможливістю звільнення особи від кримінальної відповідальності за один злочин та одночасно призначення покарання за інший під час судового розгляду, а були пов’язані з іншими помилками судів:

- в першому прикладі[243] помилка районного та апеляційних судів полягала у тому, що вони дійсно не могли застосувати Закон України “Про амністію” від 31 травня 2005 р. до В. за вчинення злочинів, передбачених ст. ст. 222 ч. 2, 366 ч. 2 КК, але не тому, що “звільнення особи від покарання у зв’язку з амністією за один злочин з одночасним призначенням покарання за інший законом не передбачено”, а тому, що відповідно до п. “і” ст. 7 цього Закону при засудженні за цей тяжкий злочин (ст. 364 ч. 2 КК) амністія до особи яка його вчинили, не застосовується. Тобто в цьому випадку незастосування амністії носить безумовний характер;