Розділ «Глава VII Системне тлумачення актів законодавства. Переважне застосування спеціального закону (спеціальних правових норм)»

Образна характеристика принципів продовжується і цього часу. Г. Л. Знаменський вказує на роль принципів як «важеля (стиснутої пружини)», енергія якого збільшує цілеспрямованість і точність здійснення норм[176]. С. П. Погребняк пише, що основоположні принципи утворюють душу права[177]. Зарубіжні діячі сфери правосуддя також використовують образні засоби для характеристики принципів. М. Чешін називає принципи поряд з цінностями, доктриною якорем для права: «Закон без такого якоря схожий на будинок без фундаменту; позаяк він не може встояти без нього, те ж саме й закон, який спирається сам на себе, схожий на повітряний замок»[178].

2. Проте від образної характеристики принципів слід переходити до з’ясування регулятивної ролі принципів, до проблеми їх тлумачення і застосування. Перше питання, яке при цьому виникає, — це питання про те, що ж саме мається на увазі, коли йдеться про принципи.

А. М. Колодій, що здійснив монографічне дослідження принципів права, пише, що керівні положення, щоб отримати статус принципів права, обов'язково мають бути закріплені в нормативно-правових актах[179]. С. П. Погребняк, який також присвятив свою монографію принципам права, пише про «надпозитивні принципи», проте вони «записуються в конституції... набувають особливої переваги, що дозволяє судам розглядати їх як такі, що мають вищу силу і пріоритет над будь-якими юридичними актами в разі конфлікту»[180]. В. С. Мілаш також пише про наднормативне регулювання, «утворене правовими принципами як правовими аксіомами»[181]. Що стосується надпозитивного характеру принципів, то, очевидно, тут йдеться про той час, коли вони ще не закріплені в конституції. Після закріплення в конституції вони стають частиною позитивного права, але не можна не помітити, що С. П. Погребняк, говорячи про закріплення принципів у конституції, переходить від проблеми регулятивної ролі принципів до проблеми субординації нормативно-правових актів: закріплені в конституції принципи набувають вищої сили не самі по собі, а внаслідок їх закріплення в нормативно-правовому акті вищої юридичної сили — конституції. Але є правотворча традиція закріплювати принципи не тільки в конституціях. В Україні принципи (основні засади) закріплюються не тільки в Конституції, айв кодексах і навіть в окремих законах. Виникає питання про значення цих принципів та про їх співвідношення з іншими правовими нормами.

Про наднормативний характер принципів, як видається, говорити стосовно сучасної системи законодавства України недоречно. Ця система інтегрувала до себе принципи природнього права, а процес цієї інтеграції завершився конституційним закріпленням принципу верховенства права. Навряд чи буде конструктивним і пошук принципів, які текстуально в законодавчих актах не закріплені, але виводяться із змісту численних правових норм. Правда, як свідчить російський дослідник В. А. Слєсарєв, президія Вищого арбітражного суду РФ спочатку із змісту ЦК РФ вивела принцип, а потім застосувала його усупереч конкретній законодавчій нормі[182]. Видається, що і такий спосіб виявлення принципів і такий спосіб їх застосування не має нормативної підстави, а є відкритим посяганням судової гілки влади на прерогативи законодавчої влади. Отже, треба шукати шляхи застосування тих принципів (основних засад) права і законодавства, які текстуально закріплені в законодавчих актах.

При цьому загальні оцінки принципів як критеріїв легітимності чинного законодавства, засобів забезпечення єдності правотворчості, правореалізації і правопорядку, обов’язкових правових приписів, що застосовуються як правила для тлумачення відповідних нормативних актів» потребують істотної конкретизації.

З цієї точки зору не можна позитивно оцінити думку А. М. Мірошниченка, який пише, що «у разі неврахування принципів права в законодавстві, при колізії принципу права і нормативно-правового акту будь-які принципи права... мають пріоритет. Такий висновок випливає із самої природи принципів права»[183]. Далі він зазначає, що вища сила принципів права ґрунтується на їх «окремому, найвищому місці... в ієрархії джерел права»[184]. Проти такого підходу заперечують французькі дослідники у сфері порівняльного права: «Підміна конкретних правових норм принципами позбавляє систему права формальної визначеності, якої вимагає принцип верховенства права, тому слід повернутись до раніше висловленої думки про те, що основні засади, принципи є положеннями найбільш загального змісту, тому вони не можуть застосовуватись усупереч конкретним (спеціальним) положенням законів»[185]. Разом з тим слід враховувати, що принципи можуть закріплюватись в Конституції і законодавчих актах, а тому вони можуть відрізнятись за критерієм юридичної сили (навряд чи можна вважати за прийнятне закріплення принципів у підзаконних актах).

3. Як видається, проблему тлумачення і застосування принципів (основних засад) не можна вирішити виходячи із їх характеристики як основоположних (керівних) ідей. Спроби підняти принципи (основні засади) над правовими нормами, що закріплені в нормативно-правових актах того ж ієрархічного рівня, порушує всю логіку зв’язків між загальними і спеціальними нормами. Лише принцип верховенства права, закріплений у частині першій ст. 8 Конституції, за юридичною силою піднімається над усіма нормами, що встановлені не тільки законодавчими актами, а й Конституцією України. Це обумовлено тим, що у принципі верховенства права зосереджені найвищі соціальні цінності у їх зв’язку з державно-правовою організацією суспільства. Суспільство потребує такого наріжного каменю як принцип верховенства права, якому не можуть суперечити будь-які інші законодавчі і навіть конституційні положення.

Решта принципів є керівною ідеєю для конституційної, законодавчої і підзаконної правотворчості, а як нормативний регулятор вони мають перевагу тільки над правовими нормами, що встановлені актами меншої юридичної сили. Але припис застосовувати принципи (основні засади) законодавства в порядку аналогії права (ст. 8 ЦК; ст. 8 ЦПК; ст. 9 КАС) дає підстави для висновку від протилежного. У такий спосіб виявляється правова норма, згідно якої в інший спосіб принципи (основні засади) законодавства застосуванню не підлягають. Ця правова норма не суперечить будь-якій іншій, а тому підлягає застосуванню. Зауважимо тільки, що вона не може застосовуватися до конституційних принципів, оскільки законом дія будь-яких конституційних положень обмежуватись не може.

4. Крім того, слід враховувати, що в змісті принципів поєднується нормативний регулятор і декларація конституцієдавця чи законодавця про його політичні, соціальні, економічні та інші наміри. Виявлення часток нормативного регулятора і декларації у змісті принципів — це дуже складна задача, що обумовлює суперечність між застосуванням принципів і засадою правової визначеності. Це — ще один аргумент на користь неможливості переважного застосування принципів усупереч конкретним правовим нормам, що закріплені в актах того ж ієрархічного рівня, що і принципи.

Проте в науці ідея про поєднання у змісті принципів нормативного регулятора і декларації не сприймається. Законодавча практика також не сприймає цю ідею. Про це свідчать, наприклад, формулювання загальних засад цивільного законодавства у ст. 3 ЦК. Так, у п. 2 ст. 3 ЦК закріплюється принцип неприпустимості позбавлення права власності, але тут же у цьому пункті встановлюється застереження «крім випадків, встановлених Конституцією України та законом». Це застереження перетворює принцип, закріплений п. 2 ст. 3 ЦК, в конкретну правову норму. Аналогічно і принцип свободи підприємницької діяльності, закріплений у п. 4 ст. 3 ЦК, доповнений застереженням «яка не заборонена законом», перетворюється у конкретну правову норму. З іншого боку, в п. 3 ст. 3 ЦК закріплюється принцип свободи договору. До цього законодавчого положення не додається будь-яке застереження. Це — правильне формулювання принципу. Для порівняння слід звернути у вагу на ст. 627 ЦК. У ній закріплюється правова норма. А тому тут не тільки розкривається зміст свободи договору, а й вказується на те, що свобода договору здійснюється з урахуванням вимог Цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту; вимог розумності і справедливості.

5. Наявність у змісті принципів права нормативного регулятора і декларації не означає, що декларація є простим побажанням конституцієдавця чи законодавця. Декларація надає принципам динамічного характеру. З часом, у міру змін у суспільних відносинах декларація перетворюється в нормативний регулятор.

§ 54. Колізії між загальними правовими нормами, при формулюванні яких використано слова «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», і спеціальними правовими нормами

Використання правотворчими органами слів «лише», «тільки», «виключно», «не інакше як», що надають нормативному тексту категоричності, не виключає переважного застосування спеціальної норми, що суперечить правовим нормам, при формулюванні яких використані зазначені слова. Але наявність зазначених слів у положеннях актів законодавства, прийнятих пізніше, виключає застосування спеціальних правових норм того ж ієрархічного рівня, що встановлені раніше прийнятими актами законодавства того ж ієрархічного рівня.

1. Відповідно до частини першої ст. 40 КЗпП «трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках...», передбачених цією статтею. Але тут же у ст. 41 КЗпП законодавець встановлює додаткові, не передбачені ст. 40 КЗпП, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов. Не виникає будь-яких сумнівів, що наведене вище положення ст. 40 КЗпП, до формулювання якого включене слово «лише», не виключає застосування ст. 41 КЗпП.

Частина друга ст. 66 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» передбачає можливість за наявності встановлених підстав анулювання допуску до роботи на ядерних установках з ядерними матеріалами і об’єктах, призначених для поводження з радіоактивними відходами, іншими джерелами іонізуючого випромінювання. Але при цьому текстуально не закріплюється правова норма, яка б давала власнику або уповноваженому ним органу право на розірвання трудового договору за своєю ініціативою у зв'язку з анулюванням допуску. У частині другій ст. 66 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» також текстуально закріплюється лише правова норма, згідно якої «звільнення осіб, яким допуск анулюється, здійснюється без попередньої згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника)». Звідси випливає і за допомогою висновку від наступного правового явища (права власника або уповноваженого ним органу звільнити працівника, допуск якого до роботи анульовано, без згоди виборного органу первинної профспілкової організації чи профспілкового представника) до попереднього виявляється правова норма, згідно якої власник або уповноважений ним орган має право за своєю ініціативою розірвати трудовий договір з працівником, допуск якого до відповідної роботи анульовано. Ця спеціальна правова норма, що текстуально у названому вище Законі не закріплена, а закріплена лише логічно, підлягає переважному застосуванню перед загальною правовою нормою, яка текстуально закріплена в частині першій ст. 40 КЗпП і яка допускає розірвання трудового договору за ініціативою власника або уповноваженого ним органу «лише» у випадках, передбачених цією статтею. Наявність слова «лише» у частині першій ст. 40 КЗпП не перешкоджає переважному застосуванню спеціальної норми, що логічно закріплена у частині другій ст. 66 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», і виявляється при тлумаченні за допомогою висновку від наступного правового явища до попереднього.

Оригінальна ситуація склалась би, якби при прийнятті Трудового кодексу було встановлено, що розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця допускається «тільки» у випадках, передбачених цим Кодексом, при тому, що Кодексом не буде передбачено право роботодавця на розірвання трудового договору у разі анулювання допуску до роботи на ядерних установках тощо. Тоді відповідне положення Трудового кодексу буде застосовуватись переважно перед Законом «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку».

Це могло б створити загрозу для радіаційної безпеки людей, а тому з урахуванням принципу верховенства права і його складової частини, закріпленої в ст. 3 Конституції України, відповідне положення Трудового кодексу не буде застосовуватись, а застосовуватись буде ст. 66 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку».

2. Загальні правові норми, що встановлені частиною другою і четвертою ст. 130 КЗпП, допускають покладення на працівників матеріальної відповідальності «тільки за пряму дійсну шкоду» і не допускають покладення на них матеріальної відповідальності за неодержані підприємством, установою, організацією прибутки. Частини друга-четверта ст. 1353 КЗпП приписують у відповідних випадках визначати розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню працівниками, «за цінами, що діють у даній місцевості на день відшкодування шкоди», «за цінами, встановленими для продажу (реалізації) цієї продукції і товарів», відповідно до окремого порядку «визначення розміру шкоди, що підлягає покриттю, в тому числі у кратному обчисленні». Зазначені ціни включають прибуток, який входить до складу ціни і не був отриманий підприємством, установою, організацією. Що стосується «кратного обчислення» розміру шкоди, то ця правова конструкція взагалі є спадком соціалістичної концепції трудового права, що надавала трудовому праву виробничу функцію і передбачала у певних випадках більш жорсткий підхід до працівників, ніж той, що встановлювався цивільним законодавством (раз трудове право є таким, то краще було б, якби його не було зовсім). Це суперечить самій ідеї трудового права, яке виникло із потреби забезпечити працівникам більш сприятливі умови роботи за трудовим договором, ніж ті, що встановлювались цивільним законодавством. Але усі ці міркування не можуть перешкоджати тому, щоб із положень частин другої-четвертої ст. 1353 КЗпП зробити висновок від наступного правового явища (порядку обчислення розміру шкоди, що підлягає покриттю працівниками, за якого (порядку) працівники зобов’язані не тільки відшкодовувати пряму дійсну шкоду, а й сплачувати в порядку матеріальної відповідальності додаткові грошові суми), до попереднього і виявити у такий спосіб правову норму, згідно якої у відповідних випадках, передбачених ст. 1353 КЗпП, працівники несуть матеріальну відповідальність не тільки за пряму дійсну шкоду, а й за не одержані прибутки, несуть під виглядом матеріальної відповідальності обов’язок сплатити штраф, який підприємство установа, організація зобов’язані перерахувати до Державного бюджету, як це передбачено Порядком визначення розміру збитків від розкрадання, нестачі, знищення і псування матеріальних цінностей. Правові норми, що виявлені при тлумаченні частин другої-четвертої ст. 1353 КЗпП, є спеціальними і підлягають переважному застосуванню перед загальною правовою нормою, що встановлена частиною другою ст. 130 КЗпП і допускає покладення на працівників матеріальної відповідальності «тільки» за пряму дійсну шкоду, завдану підприємству, установі, організації.