Розділ «Глава VII Системне тлумачення актів законодавства. Переважне застосування спеціального закону (спеціальних правових норм)»

Врахування співвідношення частин четвертої, п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію» (частини шостої ст. 22 Закону «Про пожежну безпеку»), з одного боку, та частини шостої цієї ж статті (частини сьомої ст. 22 Закону «Про пожежну безпеку») — з іншого (систематичне тлумачення), показує, що кожна із цих частин має свій предмет правового регулювання, а правило про переважне застосування спеціальних правових приписів може використовуватись переважно для вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії яких співвідносяться як рід і вид. Тому це правило не може бути використане для вирішення колізії, про яку йдеться. Як рід і вид співвідносяться сфери дії частин четвертої і п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію». Частина четверта цієї статті встановлює пільги, які поширюються на всіх працівників міліції та членів їх сім’ї, а частина п’ята — пільги, які поширюються на працівників міліції, які живуть і працюють у сільській місцевості та в селищах міського типу, і членів їх сімей. Але і в цьому випадку колізія має вирішуватись лише частково за допомогою правила про переважне застосування спеціального правового припису перед загальним. Відповідно до цього правила правові приписи частини п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію» як спеціальні, підлягають переважному застосуванню перед правовими приписами частини четвертої цієї ж статті. Але в частині четвертій ст. 22 Закону «Про міліцію», з одного боку, і частині п’ятій тієї ж статті, — з іншого, формулюються сумісні правові приписи. Тому, хоч із частини п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію» непрямо випливає і висновком a contrario виявляється правова норма, згідно з якою інших пільг особи, зазначені у цій статті, не мають, ця правова норма не може застосовуватись всупереч загальній правовій нормі, що встановлена частиною четвертою ст. 22 Закону «Про міліцію». Крім того, слід взяти до уваги і посилання на пільги, передбачені законодавством у частині п’ятій ст. 22 Закону «Про міліцію». Це посилання стосується будь-яких положень законодавства — як тих, що встановлюють спеціальні норми, так і тих, що встановлюють загальні норми.

Отже, особи, зазначені в частині п’ятій ст. 22 Закону «Про міліцію», користуються також пільгами, зазначеними в частині четвертій цієї ж статті (якщо вони їм не надаються відповідно до частини п’ятої ст. 22 Закону «Про міліцію»).

Аналогічно, при тлумаченні ч. 4 ст. 159 ЦК слід не вести пошук загального і спеціального правил з метою вирішити питання про те, який із правових приписів, сформульованих у цій частині, підлягає переважному застосуванню, а здійснити розмежування між суспільними відносинами, що регулюються правовими нормами, які лише на перший погляд здаються конкуруючими.

«4. Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, щодо:

1) внесення змін до статуту товариства;

2) ліквідації товариства.

З інших питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах» (ч. 4 ст. 159 ЦК).

Виникає думка правовий припис, що встановлює випадки прийняття рішень простою більшістю голосів акціонерів, визнати загальним, а правові приписи, що встановлюють випадки прийняття рішень більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, — спеціальними (оскільки ці останні випадки позначені спеціально, а перші випадки позначені словами «з інших питань»). Але використання в цьому випадку правових конструкцій загального і спеціального правил з метою вирішити питання про переважне застосування одного із них не дає будь-якого конструктивного результату. Є чітко визначене коло обставин (всі питання, які можуть вирішуватись загальними зборами акціонерів). Це коло чітко поділене на дві частини: в одній частині рішення можуть прийматись простою більшістю, а в іншій більшістю не менш як у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах. У даному випадку проблема співвідношення між двома правовими приписами маг вирішуватись шляхом виявлення предмета правового регулювання кожного із цих приписів. Виявивши, що кожний із цих правових приписів мас свій предмет, слід зробити висновок про те, що правило про переважне застосування спеціального правового припису в цьому випадку не може бути використане.

Не можуть бути використані правові конструкції загального і спеціального правил для вирішення колізії між ч. 4 ст. 159 ЦК, текст якої наводиться вище, і ст. 42 Закону «Про господарські товариства» в редакції, що діяла до 27.04. 2008 р.:

«Рішення загальних зборів акціонерів приймаються більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах, з таких питань:

а) зміна статуту товариства;

б) прийняття рішення про припинення діяльності товариства.

в) створення та припинення діяльності дочірніх підприємств, філій та представництв товариства.

З решти питань рішення приймаються простою більшістю голосів акціонерів, які беруть участь у зборах».

Виникає думка визнати, що п. «в» частини першої ст. 42 Закону «Про господарські товариства» встановлюється спеціальна правова норма (оскільки правової норми такого змісту в ч. 4 ст. 159 ЦКнемає, то ця конкретизація і є спеціальною правовою нормою) та застосовувати її переважно перед ч. 4 ст. 159 ЦК. Але це був би неконструктивний крок, що спотворює думку законодавця, виражену в цих двох наведених положеннях законодавчих актів. Дійсна думка законодавця полягає в тому, що він у ст. 42 Закону «Про господарські товариства», як і в ч. 4 ст. 159 ЦК, розділив все коло суспільних відносин (всі питання, які можуть вирішуватись загальними зборами акціонерів) на дві частини, тобто тут здійснюється розмежування предмета правового регулювання між двома правовими нормами. Із двох правових норм подібного змісту перевагу слід надати тому, що міститься в законодавчому акті, прийнятому пізніше (а не тому, який більш конкретно визначає одне із питань, за яким рішення повинне прийматись більшістю у 3/4 голосів), тобто в ч. 4 ст. 159 ЦК. Це тлумачення відповідає думці, викладеній законодавцем у ч. 4 ст. 159 ЦК. Якщо ж п. «в» частини першої ст. 42 Закону «Про господарські товариства» тлумачити як такий, що формулює спеціальне правило в порівнянні з п. 1 ч. 2 ст. 159 ЦК, думка законодавця спотворюється.

Цікаво відмітити, що президія Вищого господарського суду дійшла думки про таке ж співвідношення ст. 42 Закону «Про господарські товариства» і ст. 159 ЦК, хоч при цьому і не було показано, у який же спосіб вирішене це питання (п. 2. 10 рекомендації «Про практику застосування законодавства у розгляді спорів, що виникають із корпоративних відносин»[168]).

§ 48. Значення звуження гіпотези загальної норми і розширення гіпотези спеціальної правової норми

Після здійсненого правотворчим органом поділу предмета правового регулювання з метою спеціального правового врегулювання його частини правотворчий орган може звузити гіпотезу загальної норми або/і розширити гіпотезу спеціальної правової норми шляхом встановлення додаткової умови, чи виключення певної умови із гіпотези загальної правової норми, але це не може вплинути на кваліфікацію відповідних норм як загальної і спеціальної.

1. Розмежування поділу правових норм на загальні і спеціальні шляхом виокремлення із роду суспільних відносин їх виду з метою спеціального правового врегулювання цього виду суспільних відносин, з одного боку, і явища звуження чи розширення гіпотези однієї із конкуруючих правових норм, — з іншого, має істотне практичне значення. Воно дозволяє встановити межі застосування правила «lex spesialis derogat generali». Виокремлення виду суспільних відносин із роду з метою їх спеціального правового врегулювання чітко помічається за структурою нормативного матеріалу. Так, немає жодного сумніву в тому, що майнові відносини у сфері господарювання як вид суспільних відносин виокремлені із роду (цивільних майнових відносин) з метою спеціального правового врегулювання зазначених відносин, що є видом. Ця думка підтверджується ч. 2 ст. 9 ЦК, ч. 2 ст. 4 ГК і численними іншими положеннями Господарського кодексу. Також немає сумніву в тому, що відносини у сфері цивільного обігу товарів, робіт, послуг виокремлені як вид із цивільних майнових відносин як роду з метою їх врегулювання спеціальними нормами зобов’язального права. У подальшому законодавець відносини, що є предметом регулювання зобов’язального права, поділяє на види, кожен із яких регулюється спеціальними у відношенні до загальних норм зобов’язального права нормами. Цей другий поділ суспільних відносин як предмета правового регулювання здійснено за іншим критерієм, ніж той, за яким виокремлені майнові відносини у сфері господарювання. Використання двох критеріїв поділу (класифікації) цивільних майнових відносин з метою їх спеціального правового врегулювання призводить до появи правових норм, сфери дії яких частково співпадають. Колізії між такими нормами не можуть вирішуватись за правилом «lex spesialis derogat generali». Це стосується, зокрема правових норм, що встановлені загальними положеннями Господарського кодексу про договори, зобов’язання і відповідальність, з одного боку, і правових норм, що встановлені Цивільним кодексом щодо окремих видів зобов’язань, — з іншого. Так, відповідно до ч. 2 ст. 180 ГК («господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов») усі господарські договори є консенсуальними. Згідно ст. 655 ЦК («за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму») договори купівлі-продажу можуть бути і консенсуальними, і реальними. Сфери дії правових норм, що встановлені цими законодавчими положеннями, частково співпадають. Вирішити колізію між цими правовими нормами за правилом «lex spesialis derogat generali» не можна. Для цього слід шукати інші засоби: застосовуючи ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК, слід надати переваги при правозастосуванні правовій нормі, яка логічно закріплена у ч. 2 ст. 180 ГК і відповідно до якої господарські договори (отже, і господарські договори купівлі-продажу) не можуть укладатись як реальні.

2. З іншого боку, поділ правових норм на загальні і спеціальні за критерієм сфери їх дії не виключає того, що сферу дії спеціальної правової норми законодавець дещо розширить. У результаті цього конкуруючі правові норми залишаються у відношенні одна до одної загальною і спеціальною. Колізія між такими нормами вирішується за правилом «lех spesialis derogat generali», а не відповідно до правил вирішення колізій між правовими нормами, сфери дії яких частково співпадають. Так, ст. 72 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» встановлює правову норму про відшкодування ядерної шкоди, а ст. 6 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» обмежує розмір відшкодування: Це — спеціальна правова норма, що підлягає переважному застосуванню перед правовою нормою, що встановлена ч. 1 ст. 1166 ЦК і передбачає відшкодування майнової шкоди в повному обсязі. У той же час, гіпотеза зазначеної спеціальної правової норми дещо розширюється порівняно з гіпотезою загальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1166 ЦК, за рахунок того, що відповідальність оператора за ядерну шкоду є абсолютною, тобто настає незалежно від встановлення його вини (ст. 72 Закону «Про використання ядерної шкоди та радіаційну безпеку»). Розширення гіпотези спеціальної правової норми, про яку йдеться, не порушує її зв’язок як спеціальної у відношенні до загальної правової норми, що встановлена ч. 1 ст. 1166 ЦК.