Розділ «Глава VII Системне тлумачення актів законодавства. Переважне застосування спеціального закону (спеціальних правових норм)»

Отже, є підстави для твердження про те, що міжнародні договори, якими формулюються норми міжнародного публічного права, що регулюють відносини між Україною-державою, що є учасницею відповідних міжнародних договорів, з одного боку, та іншими державами-учасницями відповідних міжнародних договорів і міжнародними організаціями з приводу прав людини, мають тлумачитись у такий спосіб, що вони регулюють також відносини між Україною (державою) та її громадянами (у відповідній частині — з іноземцями та особами без громадянства), і навіть відносини приватного характеру, що зазвичай регулюються шляхом правотворчої діяльності державних органів. Навіть у випадках, коли міжнародними договорами чітко встановлено, що певні права та обов’язки осіб мають бути передбачені актами національного законодавства, положення міжнародних договорів підлягають прямому застосуванню як до публічно-правових, так і до приватно-правових відносин, оскільки міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких для України надано Верховною Радою, відповідно до ст. 9 Конституції є частиною національного законодавства України.

3. Більшість нормативно-правових актів мають комплексний характер, встановлюють норми різних галузей права. Така правотворча практика набула значного поширення. З часом стали прийматись комплексні кодифіковані законодавчі акти (Кодекс законів про працю, Господарський кодекс, Сімейний кодекс тощо). Колізії між правовими нормами, що встановлені таким нормативно-правовими актами, та іншими правовими нормами, вирішуються за загальними правилами правозастосування. Та обставина, що вони встановлені комплексними нормативно-правовими актами, в будь-який спосіб не впливає на вирішення зазначених колізій.

4. Нарешті, слід враховувати і ту обставину, що є такі правові норми, галузеву належність яких визначити неможливо. Йдеться, зокрема про позовну давність. Відомо, що цей інститут в Україні, як і в більшості інших країн, визнається інститутом матеріального права. Є, однак, і такі країни, в яких правові норми, що встановлюють позовну давність, визнаються процесуальними. Мабуть, під впливом законодавчої та правозастосовної практики цих країн та з урахуванням нерозвиненості адміністративного права як галузі матеріального права строки, в межах яких здійснюється захист суб’єктивних прав, були встановлені в Кодексі адміністративного судочинства як строки звернення до адміністративного суду (ст. 99). Разом з тим законодавець чітко відділив правові норми про строки звернення до адміністративного суду та про наслідки пропуску цих строків (ст. 99, 100 КАС) від правил про процесуальні строки (ст. 101) та про їх обчислення, поновлення та продовження (ст. 102, 103 КАС).

На межі процесуального і матеріального права знаходяться правові норми, що визначають правовий режим аналогії закону і права, тому такі правові норми закріплюються не тільки в процесуальних кодексах (ч. 8 ст. 8 ЦПК; ч. 7 ст. 9 КАС), а і в Цивільному кодексі (ст. 8).

Правові норми, що визначають способи захисту прав судом, включаються і до кодексів, що визнаються законодавчими актами матеріального права (ст. 16 ЦК; ст. 20 ГК; ст. 18 СК; ст. 152 ЗК), і до Цивільного процесуального кодексу (ст. 4). Необхідності в таких повторах не було б, якби було кращим розуміння того, що із положень, які закріплюють правові норми певної галузевої належності, випливають і за допомогою висновків від попереднього правового явища до наступного або навпаки при тлумаченні виявляються правові норми, які логічно закріплюються в цих же положеннях.

§ 45. Спеціальні правові норми і спеціальні правила

За винятками, коли в законі зазначається на те, що всі встановлені ними норми є спеціальними або коли закон як нормативно-правовий акт має вузьку сферу дії, що обумовлює спеціальний характер правових норм, які ним встановлені, під терміном «спеціальний закон» розуміється «спеціальна правова норма». Припустимо вживати термін «спеціальне правило», маючи на увазі що поняття правової норми і правила співвідносяться як видове і родове. Вживання терміну «спеціальний правовий припис» також є припустимим, якщо із контексту видно, що йдеться не про правовий припис як частину правової норми, а саме про правову норму. Терміни «спеціальне нормативне положення», спеціальна стаття» вживати не слід, бо виявити спеціальне нормативне положення або спеціальну статтю неможливо. Це є можливим тільки після того, як із нормативного тексту була побудована (сконструйована) правова норма. Припустимо вказувати на спеціальне нормативне положення, спеціальну статтю, якщо при цьому не виникає сумнівів у тому, що при цьому мається на увазі спеціальна правова норма, встановлена відповідною статтею чи іншим відповідним нормативним положенням. У такий спосіб текст правового акта, зокрема судового рішення, дещо втрачає логічну точність, але ж із нього можна дізнатись, якою є думка автора тексту. Разом з тим, належало б більш рішуче протистояти вульгаризації мови юридичних документів. Словосполучення «норми Конституції», «закон регулює правовідносини» увійшли до Конституції України, до законів, до наукових творів провідних науковців-юристів, хоч коректними є вислови «норми конституційного права», «правові норми, встановлені Конституцією України», «положення Конституції», «закон регулює відносини», «закон поширюється на правовідносини».

1. Життя є складним, тому не завжди вдається ходити манівцями. Обставини часто змушують ходити навпростець. Інколи не вистачає волі навіть тоді, коли протистояти цим обставинам є цілком можливим. Такі твердження є справедливими стосовно і юридичної науки, і правотворчості, і правозастосування, а від студента уже більше нічого і не вимагається, ніж багатослівні загальні міркування та викладення натяками основного змісту питання, яке він висвітлює. Підчас складається таке враження, що скоро будемо переходити на «пташину мову». Судові рішення також часто перетворюються в розлогі реферати на тему загальних знань, які доповнюються натяками в тій частині, у якій суддя прагне дати відповіді на доводи сторін в обґрунтування позовних вимог чи з метою їх спростування. Звертає на себе увагу і наука, де прості і доступні висловлювання стали оцінювати як нетеоретичні, а тому і неприйнятні. Натомість навіть назви докторських дисертацій — наукових праць, що претендують на оцінку як такі, що мають вищий науковий рівень, перестають відповідати нормам української мови і логіці людського мислення: беззмістовність дослідження прикривається ускладненням термінології і викладення наукового тексту. Це — міркування на тему сучасних проблем юридичної науки і практики правотворчості і правозастосування.

Проте не відповідало б дійсності твердження про те, що вельми умовні терміни «загальний закон», «спеціальний закон» вперше введені в науковий і нормативний обіг українськими науковцями та правотворчими органами. Так склалось впродовж тривалого часу, тому слід враховувати, що термінами «загальний закон», «спеціальний закон» зазвичай позначаються загальні і спеціальні правові норми, під якими в контексті цього видання слід розуміти сконструйовані із положень нормативно-правових актів логічні судження імплікативного типу, які складаються із гіпотези і диспозиції. Виокремлення гіпотези і диспозиції є необхідним для з’ясування питання про те, співвідносяться дві правові норми як загальна та спеціальна чи їх співвідношення є іншим. Виокремлення диспозиції є необхідним для того, щоб з’ясувати, чи є правові норми, колізію між якими слід вирішувати, сумісними чи несумісними. Цим і обумовлюється та обставина, що співвідноситись як загальні і спеціальні можуть тільки правові норми, у структурі яких обов’язково мають бути виокремлені гіпотеза і диспозиція. Тому, принаймні для цілей правотлумачення і правозастосування як загальні і спеціальні слід співпоставляти тільки правові норми.

Терміни «загальне» і «спеціальне» правила також можна вживати, маючи на увазі, що поняття правила є родовим стосовно поняття правової норми як видового. Але слід враховувати, що термін «загальні» і «спеціальні» правила є менш точним. Терміном «правовий припис» може позначатись правова норма. З огляду на це можна вживати термін «загальні» і «спеціальні» правові приписи. Але слід враховувати, що терміном «правовий припис» може позначатись диспозиція правової норми, або її гіпотеза і навіть частина диспозиції чи гіпотези. У таких випадках терміни «загальний правовий припис», «спеціальний правовий припис» були б недоречними.

§ 46. Сутність спеціальної правової норми

Сутність спеціальної правової норми зазвичай полягає у змісті її диспозиції, якою визнаються права і обов’язки учасників відповідних правовідносин. Проте спеціальна правова норма може передбачати ту ж диспозицію, що і загальна правова норма, але при цьому спеціальна норма може встановлювати особливі (порівняно із загальною нормою) умови дії її диспозиції, що співпадає з диспозицією загальної норми. Спеціальна правова норма може також встановлювати одночасно і особливу диспозицію і особливі умови введення її в дію.

1. У законодавця був вельми конструктивний намір виразити сутність спеціальної правової норми у ч. 3 ст. 216 ЦК («правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів»). Правда, цей намір був здійснений текстуально невдало. Проте ч. 3 ст. 216 ЦК цілком піддається логічній обробці, а тому може бути задовільно витлумачена. Отже, із цього законодавчого положення випливає, що в частинах першій («недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, — відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування») та другій («якщо у зв’язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною») ст. 216 ЦК встановлюються загальні правові норми. Вони підлягають застосуванню, якщо законом не встановлені спеціальні правові норми, які можуть передбачати: 1) особливі (інші) правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, тобто особливі (спеціальні) диспозиції відповідних правових норм; 2) особливі умови застосування правових наслідків, передбачених частинами першою та другою ст. 216 ЦК, тобто особливості гіпотез відповідних правових норм. У ч. 3 ст. 216 ЦК немає тільки зазначення на те, що частини перша та друга цієї статі не застосовуються і тоді, коли законом одночасно встановлюються і особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, і особливі умови їх застосування. Таким чином, спеціальна правова норма може встановлювати: 1) спеціальну диспозицію; 2) особливу умову (особливі умови), за якої діє диспозиція, встановлена загальною нормою; 3) особливу диспозицію, яка перебуває у колізійному зв’язку з диспозицією загальної норми, і яка діє за наявності особливої умови (особливих умов) порівняно з тими умовами, за якої діє диспозиція загальної норми.

2. Наведемо приклади спеціальних диспозицій. Позовна давність це строк, упродовж якого особі надається можливість захисту цивільного права або інтересу (ст. 265 ЦК). Отже, сплив зазначеного строку припиняє цю можливість, якщо законом не встановлено інше. Відтак тривалість позовної давності — це диспозиція відповідних правових норм. Загальна правова норма, що встановлює позовну давність тривалістю три роки, закріплена в ст. 257 ЦК. Спеціальна позовна давність різної тривалості встановлена ст. 258, 728 ЦК, ч. 8 ст. 269 ГК тощо. Ці спеціальні правові норми виключають застосування до відповідних відносин загальної правової норми, що встановлена ст. 257 ЦК.

Диспозиція загальної правової норми, яка встановлена частиною першою ст. 132 КЗпП («за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку») і яка поширюється на трудові відносини всіх працівників, обмежує матеріальну відповідальність працівників за завдану підприємству, установі, організації пряму дійсну шкоду середнім місячним заробітком. Диспозиція спеціальної правової норми, що встановлена ст. 134 КЗпП, допускає покладення на певні категорії працівників чи за певних умов повної матеріальної відповідальності за завдану підприємству, установі, організації пряму дійсну шкоду.

3. Поширеними є такі випадки, коли диспозиції загальної і спеціальної правових норм співпадають, а спеціальною правовою нормою встановлюються особливі умови настання правових наслідків, що передбачені диспозицією. Так, загальна правова норма, що передбачена ст. 1166 ЦК, встановлює право потерпілого на відшкодування майнової шкоди. Це — загальне правило, що поширюється на всі цивільні відносини щодо відшкодування шкоди. Із ст. 72 Закону «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» випливає спеціальна правова норма, сфера дії якої визначається випадками завдання майнової шкоди оператором ядерної установки і диспозиція якої співпадає з диспозицією загальної правової норми, що встановлена ст. 1166 ЦК. Отже, за змістом диспозиції ці дві правові норми, що розгадаються, не відрізняються. Відрізняються вони умовами настання обов’язку відшкодувати шкоду. Із ч. 2 ст. 1166 ЦК випливає, що умовою настання обов’язку відшкодувати шкоду є, зокрема наявність вини особи, що завдала шкоди. Ст. 72 названого вище Закону називає відповідальність оператора ядерної установки абсолютною, тобто такою, що настає незалежно від вини.

4. Диспозиції правових норм, що випливають із. ч. 2 ст. 180 ГК («господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов») і ч. 1 ст. 283 ГК («за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності») у бланкетний спосіб визнають сторони відповідних договорів пов’язаними правами та обов’язками, що випливають із факту укладення договору, але момент виникнення прав та обов’язків у сторін відповідних договорів визначається по-різному. Таким згідно ч. 2 ст. 180 ГК є досягнення згоди щодо всіх істотних умов договору у передбачених законом порядку і формі. Згідно ч. 1 ст. 283 ГК права та обов’язки у сторін господарського договору оренди виникають з моменту передання речі. Ці дві правові норми співвідносяться як загальна (та, що передбачена ч. 2 ст. 180 ГК) і спеціальна (та, що передбачена ч. 1 ст. 283 ГК).

5. Правова норма, що встановлена п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК («моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала... якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки) є спеціальною у відношенні до правової норми, що встановлена ч. 5 ст. 1187 ЦК («особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого») за критерієм кола цивільних відносин, які нею регулюються. Коло відносин, що регулюються ч. 5 ст. 1187 ЦК, повністю охоплює відносини, що регулюються п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК, і, крім того включає до себе: 1) відносини щодо відшкодування майнової шкоди (п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК такі відносини не регулюються); 2) відносини щодо відшкодування моральної шкоди, не пов’язаної каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Диспозиції цих двох правових норм також співвідносяться як рід (диспозиція правової норми, що встановлена ч. 5 ст. 1187 ЦК, передбачає відшкодування «шкоди», тобто шкоди майнової і моральної) і вид (диспозиція правової норми, що встановлена п. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК, передбачає відшкодування тільки моральної шкоди). Отже, тут ми помічаємо різницю між диспозиціями цих двох правових норм. Ця різниця є істотною, тобто необхідність у встановленні спеціального правила п. 1 ч. 2 ст. 1166 ЦК була. Мета, для якої було встановлено п. 1 ст. 2 ст. 1167 ЦК, полягає в тому, щоб встановити особливу умову виникнення обов’язку відшкодувати моральну шкоду, завданої джерелом підвищеної небезпеки шляхом завдання каліцтва, іншого ушкодження здоров’я або смерті. П. 1 ч. 2 ст. 1167 ЦК встановлює, що обов’язок відшкодувати моральну шкоду виникає незалежно від вини, тобто завдання моральної шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок випадку і навіть дії непереборної сили не звільняє особу, що здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, від обов’язку відшкодувати моральну шкоду. Натомість, обов’язок відшкодувати майнову шкоду і моральну шкоду, що не пов’язана з каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або завданням смерті, не відшкодовується, якщо вона завдана джерелом підвищеної небезпеки унаслідок дії непереборної сили.

6. Загальна і спеціальна правові норми, що визначені такими за змістом диспозиції, можуть бути і сумісними, і несумісними. Якщо ж дві правові норми визначені як загальна і спеціальна за критерієм особливості гіпотези, вони завжди є несумісними: спеціальна правова норма повністю виключає дію (застосування) загальної.