Розділ 3. Розмежування складів злочинів за їхніми окремими ознаками

Конструкцію «у державних архівних установах та в Центральній виборчій комісії України» з диспозиції ч. 1 ст. 1582 КК України «Незаконне знищення виборчої документації або документів референдуму» відносять до характеристик предмета складу злочину, зокрема це відображено у одному з науково-практичних коментарів[931]. Для такого відхилення від буквального тексту закону, звісно, можна знайти виправдання, оскільки він не призводить до поширювального тлумачення кримінально-правової норми. Натомість, він призводить до обмеження змісту кримінально-правової норми. Poenalia nullo modo sunt extendenda [кримінально-правові приписи ні в якому разі не можна тлумачити поширювально]. Criminalia sunt restrigenda [норми кримінального права потрібно тлумачити обмежувально][932]. Те роз’яснення, яке дали науковці в розглядуваному випадку, мабуть, й відповідає тому, що хотів сказати законодавець, створюючи аналізовану норму.

Автор цих рядків є прихильником того, щоб читати тексти так, як вони написані, виражені засобами мови. Проте, буквальне, лінгвістичне тлумачення диспозиції ч. 1 ст. 1582 КК України дає підстави для іншого висновку. Ця диспозиція сформульована так, що, застосовуючи лише правила української мови, її можна трактувати так, що граматична конструкція «у державних архівних установах та в Центральній виборчій комісії» означає місце вчинення суспільно небезпечного діяння — знищення. На це вказують і побудова речення, і місцевий відмінок іменників у розглядуваному словосполученні, і вжиті сполучники «в». Для того, щоб буква закону не розходилась з його духом, речення, що становить собою диспозицію ч. 1 ст. 1582 КК України потрібно перебудувати, додавши уточнення, котре конкретизує зміст предмета: «… документів…, котрі знаходяться у державних архівних установах та в Центральній виборчій комісії». Тоді розглядувану конструкцію можна буде ідентифікувати як місце знаходження предмета складу злочину, тобто складову характеристики предмета складу злочину. При цьому розглядуваний аспект просторової характеристики злочину належить до об’єктивних ознак складу злочину. Але і такий прояв просторового складника складу злочину має значення для кримінально-правової кваліфікації і розмежування складів злочинів саме в контексті місця вчинення злочину.

І нарешті, описання в законі певних просторових особливостей може бути іншою самостійною ознакою складу злочину, наприклад, у складі передбаченому ст. 252 КК України «Умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду» території, взяті під охорону держави та об’єкти природно-заповідного фонду у системі ознак складу злочину посідають роль предмета. Вище у цій праці вже йшлося про те, яким чином це встановлюється. Варто зазначити, що і в цьому своєму прояві просторова характеристика не є індиферентною для розмежування складів злочинів.

Аналізуючи придатність місця вчинення злочину виконувати функцію спільної ознаки складів злочинів, слід констатувати, що теоретична можливість такого існує. При цьому місце вчинення злочину може утворювати пару (групу) спільних ознак з відповідними просторовими характеристиками, як у тому випадку, коли вони є однойменними ознаками, так і тоді, коли в системі ознак складу злочину вони є різними, але обов’язково об'єктивними ознаками. Наприклад, однією із ознак незаконної порубки лісу виступає місце вчинення злочину — заповідники або території та об’єкти природно-заповідного фонду, або інші особливо охоронювані ліси. Заповідники або інші території та об’єкти природно-заповідного фонду виступають однією з конститутивних ознак — місцем вчинення злочину незаконного полювання, та однією із кваліфікуючих ознак порушення правил охорони надр. В зв’язку з цим виникає потреба розмежувати названі склади злочинів із умисним знищенням або пошкодженням територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду. У складах злочинів, передбачених ч. 1 і 2 ст. 252 КК України, території, взяті під охорону держави, та об’єкти природно-заповідного фонду, як уже згадувалось вище, виступають предметом злочину. Розмежування здійснюється за суспільно небезпечними наслідками.

Місце вчинення злочину не може бути тотожною за змістом ознакою з просторовими характеристиками, які визначають зміст ознак суб’єктивної сторони. Обумовлено це самою суттю об’єктивних і суб’єктивних ознак складу злочину — неможливістю збігу, ототожнення тих явищ, що позначаються об’єктивними та суб’єктивними ознаками. Цю неможливість В.Н. Кудрявцев пояснював так. Формування суб’єктивної сторони злочину, зокрема, цілей та мотивів злочинця відбувається на базі і в результаті впливу об’єктивних обставин. Проте ці обставини ще не становлять собою об’єктивну сторону злочину; в них закладена лише можливість майбутньої об’єктивної сторони[933]. Наприклад, у складі злочину, закріпленому у ч. 1 ст. 110 КК України «Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України» метою названа зміна меж території або державного кордону України. Але це не означає, що вчинення діяння на лінії державного кордону України може бути спільною ознакою наведеного складу злочину з будь-яким іншим.

Що стосується такої гіпотетичної ознаки спеціального суб'єкта, як «особа, яка знаходиться на певній території», то в подібному разі наведена чи подібна риса спеціального суб'єкта одночасно виконуватиме роль місця вчинення злочину в тому самому складі злочину.

Ще одним аспектом місця вчинення злочину як спільної ознаки складів злочинів є питання кількісної характеристики спільних ознак. Мається на увазі ситуація, коли місце вчинення злочину є єдиною спільною ознакою складів злочинів, як от заповідники або території та об'єкти природно заповідного фонду у складах незаконної порубки лісу (ст. 246 КК України) та незаконного полювання (ч. 1 ст. 248 КК України). Така ситуація також потребує розмежування. Але через те, що склади злочинів відрізняються змістом суспільно небезпечного діяння, мисленний процес розмежування відбувається миттєво і не становить (принаймні, не повинен становити) жодних труднощів.

Також варто зазначити, що спільність змісту ознак, що відносяться до місця вчинення злочину, на відміну від, наприклад, суспільно небезпечних наслідків, не є перешкодою для того, щоб статті про відповідні склади злочинів одночасно фігурували у одній формулі кваліфікації, яка відображає сукупність злочинів. Такий висновок узгоджується з поняттям ідеальної сукупності злочинів та не суперечить такому принципу кримінально-правової кваліфікації, як принцип недопустимості подвійного ставлення у вину, що у кримінально-правовій літературі був описаний В.О. Навроцьким[934]. Адже ідеальна сукупність злочинів — це вчинення однією й тією ж особою одного суспільно небезпечного діяння, яким заподіяна шкода кільком об’єктам кримінально-правової охорони. Така властивість ідеальної сукупності, як вчинення однією й тією ж особою одного діяння означає, що й місце вчинення тих кількох реальних злочинів, що утворюють ідеальну сукупність, має бути одним і тим самим. Відповідно місце вчинення злочину, якщо воно є ознакою об’єктивної сторони складу злочину, має збігатися за змістом у складах злочинів, що входять в ідеальну сукупність.

Розглядаючи придатність місця вчинення злочину бути ознакою, за якою відрізняються склади злочинів, то найчастіше ця ознака могла б бути критерієм, що визначає спеціальний характер норми у конкуренції кримінально-правових норм як загальної і спеціальної. Адже місце вчинення злочину це частина простору. Кожен злочин вчиняється в певному визначеному просторі. А тому в тих випадках, коли місце вчинення злочину названо як ознака певного складу злочину це призводить до конкретизації частини простору. Тому місце вчинення злочину є ознакою, наявність якої призводить до розширення змісту певної кримінально-правової норми й відповідно звуження її обсягу і тим самим визначає спеціальний характер норми, за умови, що в законі є загальна кримінально-правова норма, котра встановлює відповідальність за таке саме діяння. Прикладом, коли місце вчинення злочину є ознакою, котра визначає спеціальний характер кримінально-правової норми, є ті випадки, коли місце вчинення злочину назване як кваліфікуюча ознака. Це — житло, приміщення, інше сховище у ч. 3 ст. 185 КК України «Крадіжка», ч. 3 ст. 186 КК України «Грабіж», ч. 3 ст. 187 КК України «Розбій», норми закріплені у яких є спеціальними щодо тих, що передбачають основні склади злочинів.

Якщо ж загальної кримінально-правової норми не існує, то обмеження місця вчинення злочину певними просторовими, статусними чи іншими межами є однією з криміноутворюючих ознак, без якої вчинене не вважається злочином. Наприклад, митний кордон — місце вчинення злочину є одним з критеріїв криміналізації для складу контрабанди (ст. 201 КК України), або державний кордон — для складу незаконного переправлення осіб через державний кордон України (ст. 332 КК України). Така роль властива для більшості складів злочинів, де місце вчинення злочину назване як ознака основного складу злочину.

Склад злочину, закріплений у ч. 1 ст. 438 КК України «Порушення законів та звичаїв війни» має спільні ознаки зі складом, зафіксованим у ст. 433 КК «Насильство над населенням у районі воєнних дій». Особлива складність розмежувати ці склади злочинів зумовлена збігом змісту суспільно небезпечного діяння та предмета кожного складу злочину («розграбування національних цінностей» у ч. 1 ст. 438 КК України, «протизаконне відібрання майна» у ст. 433 КК України). Місце вчинення кожного з порівнюваних складів злочинів виражено текстуально по різному, але сформульовані вони як оціночні поняття та ще й шляхом бланкетної форми виразу. У диспозиції ч. 1 ст. 438 КК України ця ознака сформульована як «окупована територія», у ст. 433 КК України — «район воєнних дій». Незважаючи на існування літератури з приводу розглядуваних складів злочинів[935], це питання залишилось не вирішеним de lege lata. У науково-практичних коментарях місце вчинення розглядуваних складів злочинів визначають так: «Окупованою є територія держави, зайнята збройними силами іншої держави»[936]; «Районом воєнних дій вважається частина території, на якій певні угрупування військ ведуть воєнні дії, у зв'язку з чим на цій території не діють цивільні органи державної влади, а повнота влади належить військовому командуванню»[937]. Але з наведених визначень принципової відмінності між означуваними поняттями не вбачається. Адже окупована територія може бути одночасно і районом воєнних дій. Співвідношення диз'юнкції між цими поняттями не існує. Ознаки, відображувані аналізованими поняттями, розмежувальними не є. Розглядувані норми можуть перебувати в конкуренції кількох спеціальних норм між собою. Доцільність диференціації кримінальної відповідальності за розглянутими ознаками викликає сумнів, але це питання знаходиться за межами теми даного дослідження. Радикальне вирішення проблеми пропонує В.П. Попович. Вона вважає за доцільне виключити з Особливої частини КК України статті 433–435[938].

Місце вчинення злочину не може бути додатковою ознакою складеного складу злочину, а тому ця ознака не може бути такою, що визначає норму про ціле порівняно з нормою про частину. Це обумовлено об’єктивними властивостями того явища реальної дійсності, яке позначене поняттям «місце вчинення злочину» в конкретному складі злочину, і самою суттю розглядуваної ознаки складу злочину, а також такого явища як складений склад злочину.

Така ознака, як місце вчинення конкретного злочину, не може бути несумісною за змістом із загальним поняттям місця вчинення злочину. Тому вона може бути розмежувальною ознакою і визначати суміжність складів злочинів лише в тому випадку, коли місце вчинення як ознаку одного складу злочину і таку саму ознаку іншого складу злочину можливо позначити поняттями, що перебувають одне з одним у співвідношенні диз’юнкції. Таке співвідношення можливе лише в тому разі, коли кожна з відповідних ознак у своєму складі злочину конкретизують, визначають особливості однієї й тієї ж якості місця вчинення злочину (статусної, географічної тощо). Так, диспозиція ч. 1 ст. 246 КК України «Незаконна порубка лісу» містить два суміжних склади злочину. Розмежувальною ознакою між ними є місце вчинення злочину. Для незаконної порубки дерев і чагарників, котра є злочинною за умови заподіяння значної шкоди, це неназвана негативна ознака — вчинення в лісах, захисних та інших лісових насадженнях, що не мають статусу заповідників або територій та об’єктів природно-заповідного фонду або інших особливо охоронюваних лісів. Для незаконної порубки дерев і чагарників, для визнання злочинною якої не потрібно виявляти факт настання і розмір суспільно небезпечних наслідків, властивим є вчинення її в лісах, що такий статус мають. Схожа ситуація має місце і у диспозиції ч. 1 ст. 248 КК України «Незаконне полювання». Але тут місце вчинення злочину є не єдиною, а однією з кількох альтернативних розмежувальних ознак.

Ще одним з небагатьох виявлених у Особливій частині КК України прикладів, коли поняття, що позначає місце вчинення одного складу злочину, перебуває у співвідношенні диз’юнкції із поняттям, що позначає місце вчинення іншого злочину, й відповідні склади злочинів є суміжними, є співвідношення таких складів злочинів, як «Найманство» (ч. 2 ст. 447 КК України) і «Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади» (ч. 1 ст. 109 КК України). Злочин, передбачений ч. 2 ст. 447 КК України, завжди вчиняється за межами України. Місцем вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 109 КК України, у разі вчинення тих дій, котрі описані у ч. 2 ст. 447 КК України, але з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади в Україні, є територія України.

Варто зауважити, що якщо, крім місця вчинення злочину, розмежувальною ознакою певних складів злочинів є і суспільно небезпечне діяння, то роль місця вчинення злочину, як розмежувальної ознаки, є вторинною.

Обґрунтовані вище підходи застосовні й щодо функцій розглядуваної ознаки складу злочину у відмежуванні складів злочинів від складів адміністративних правопорушень.

Так, місце вчинення злочину є спільною ознакою певних складу злочину і складу адміністративного правопорушення. Ця обставина вкупі зі збігом змісту суспільно небезпечного діяння відповідно складу злочину і складу адміністративного правопорушення спричиняє колізію між правовими нормами. Наприклад, продовжує зберігатися колізія між ч. 4 ст. 1971 КК України «Самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво» та ч. 1 ст. 57 КУпАП «Порушення вимог щодо охорони надр». Колізія в тому, що діяння, котре полягає у самовільному будівництві будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці у ч. 4 ст. 1971 КК України названо злочином, а у ч. 1 ст. 57 КУпАП діяння, котре має такий самий зміст «самовільна забудова площ залягання корисних копалин» — адміністративним правопорушенням. Якщо ж у ч. 1 ст. 57 КУпАП мається на увазі, що ця самовільна забудова площ залягання корисних копалин здійснюється на земельних ділянках, наданих особі у користування, то про це нічого не сказано у самій диспозиції ч. 1 ст. 57 КУпАП.

Виходячи з тих самих засад, на яких ґрунтувалося дослідження можливих функцій місця вчинення злочину в розмежуванні складів злочинів, можна обґрунтувати й рідкісну можливість, коли місце вчинення діяння може бути критерієм відмежування певного складу злочину і адміністративного правопорушення, що має з цим складом злочину спільні ознаки. Аналізуючи проблеми відмежування конкретних складів злочинів від складів адміністративних правопорушень автори наводять приклади, коли за місцем вчинення можна відмежувати, наприклад, ч. 2 ст. 87 КпАП РФ та ч. 2 ст. 256 КК РФ «Незаконне добування водних тварин і рослин». Ст. 87 КпАП РФ поширюється лише на територію Росії, включаючи територіальне море. Місцем же вчинення злочину, передбаченого ч. 2 ст. 256 КК РФ, є відкрите море і заборонні зони[939].

Таким чином, потрібно розрізняти місце вчинення злочину як невід’ємну властивість кожного реально вчиненого злочину і місце вчинення злочину як ознаку складу злочину.

Така ознака об’єктивної сторони як місце вчинення злочину придатна виконувати роль спільних, спеціальних, додаткових та розмежувальних ознак складів злочинів.