Розділ 3. Розмежування складів злочинів за їхніми окремими ознаками

Проте, якщо розглядати проблему з точки зору забезпечення правильного відмежування складу злочину від складу адміністративного правопорушення, що мають спільні ознаки, зокрема, характеризуються виною у виді прямого умислу, то недоречно, щоб їхня відмінність полягала лише в тому, що склад злочину матеріальний, а склад адміністративного правопорушення — формальний. Оскільки, це зумовлює існування колізії, з одного боку — між нормами про замах чи готування до злочину, з іншого — про склад адміністративного правопорушення.

І нарешті наслідки як ознака злочину є відомим маркером для визначення його об’єкта. За наслідками злочину ми визначаємо, якому об’єкту заподіюється шкода злочином[863], і не навпаки. Об’єкт же складу злочину може визначати зміст наслідків як ознаки законодавчої конструкції.

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що на наслідки доречно покладати у розмежуванні складів злочинів та відмежуванні складів злочинів від адміністративних правопорушень залежно від співвідношення їхнього змісту в кожній конкретній парі (групі) складів правопорушень виконання функції спільної, спеціальної конкретизуючої, розмежувальної ознак.

3.3.3. Роль причинового зв’язку у розмежуванні складів злочинів

До ролі причинового зв’язку в розмежуванні складів злочинів у доктрині кримінального права сформувалось два протилежних ставлення. Перше полягає у заяві про появу відносно нової тенденції, яка полягає в наданні розмежувального значення причиновому зв’язку — ознаці, яка раніше не вважалася специфічною і розглядалася як однакова для певного кола суміжних складів злочинів[864]. Цю висловлену В.Н. Кудрявцевим ідею підтримав і розвинув С.А. Тарарухін[865]. Окремі статті, присвячені обґрунтуванню розмежувальної ролі причинового зв’язку опублікували В.О. Беньківський[866] та Д. Дударець[867]. Інше ставлення до розмежувальної ролі причинового зв’язку у розмежуванні складів злочинів полягає у його запереченні. Таку позицію відстоюють Є.В. Фесенко[868], В.О. Навроцький[869], Є.В. Благов[870]. Достатньо глибоку контраргументацію позиції В.Н. Кудрявцева надав Є.В. Благов, квінтесенцією якої є висновок про те, що погляди В.Н. Кудрявцева можливо є наслідком логічної помилки, котра називається підміною тезису. Справа в тому, — пише Є.В. Благов, що встановлення причинового зв’язку, тобто того, чи пов’язана відповідна поведінка з наслідками, що настали, зазвичай підміняється виявленням того, чи є відповідна поведінка причиною наслідків, що настали, або суб’єктивного відношення до можливості їх настання[871].

Заперечуючи тезу В.О. Навроцького про неможливість провести розмежування за такими ознаками складу злочину, як загальний об’єкт (а при розмежуванні однорідних злочинів — і родовий об’єкт), причиновий зв’язок, осудність, В.О. Беньківський називає причиновий зв’язок неочевидною, латентною відмінною ознакою й наводить варіанти розмежування юридичних складів злочинів на основі ознаки «причинний зв’язок». Це, на думку вказаного автора, такі: «1) розмежування за особливостями опосередкування при спричиненні; 2) розмежування складів діянь, що входять в однорідну групу злочинів (мають елементи, що збігаються «об’єкт» або «суб’єкт»), коли в одному складі злочину ознака «причиновий зв’язок» наявна, а в іншому — відсутня; 3) розмежування складів, коли нормативна характеристика одного діяння передбачає існування опосередковуючої спричинення «ланки», а для іншого діяння така характеристика відсутня»[872].

Прикладом першої ситуації, тобто різниці в особливостях опосередкування, В.О. Беньківський вважає причиновий зв’язок у складах умисного вбивства (ч. 1 ст. 115 КК України) та доведення до самогубства (ст. 120 КК України). Проте, відмінність між наведеними складами злочинів, як переконливо доведено у кримінально-правовій літературі, полягає у наслідках злочину. В умисному вбивстві — це смерть іншої людини, у доведенні до самогубства — самогубство іншої людини[873]. А суть причинового зв’язку між діянням і його наслідками в обох складах злочинів однакова.

Наведений В.О. Беньківським приклад другого «варіанта» розмежування складів злочинів за причинним зв’язком є яскравим спростуванням, а не підтвердженням позиції цього вченого. Йдеться про те, що В.О. Беньківський стверджує, що крадіжку і розбій можна розмежувати, встановивши у вчиненій крадіжці причиновий зв’язок між видом діяння (таємний спосіб) і матеріальною шкодою. «На противагу наведеному, — далі пише В.О. Беньківський для характеристики основного складу «розбою» (ч. 1 ст. 187 КК України) немає необхідності розглядати будь-який причиновий зв’язок, виходячи з особливостей конструкції об’єктивної сторони складу «розбій»[874].

Спростовуючи доводи В.О. Беньківського, варто зазначити, що основний склад розбою — формальний (усічений). Причиновий зв’язок не є складовою його конструкції. З точки зору формальної логіки причиновий зв’язок є відносним поняттям, адже в ньому мисляться предмети, що існують не самі по собі, а відносно інших предметів[875]. Н.М. Ярмиш переконливо обґрунтувала висновок, що причиновий зв’язок не має самостійного місця в системі ознак об’єктивної сторони. Він є неодмінним атрибутом наслідку[876]. Відповідно, щодо складу злочину, конструкція якого не містить вказівку на шкоду, алогічно говорити про якийсь причиновий зв’язок. Взагалі неможливо собі уявити, як на практиці можна розмежувати крадіжку і розбій за запропонованим В.О. Беньківським критерієм. Ці склади дуже чітко і, як на мене, досить просто розмежовуються за способом вчинення злочину. В ході вивчення судової практики (зокрема, 50 вироків про злочини проти власності, з них 13 — де у формулі кримінально-правової кваліфікації фігурувала стаття про розбій)[877] не було знайдено жодного випадку, коли б суди переплутали склад крадіжки зі складом розбою у кримінально-правовій кваліфікації вчиненого. Хоча виявлений один випадок, коли діяння, що мало ознаки ненасильницького грабежу, було кваліфіковане як розбій[878]. Але причина неправильної кваліфікації вчиненого — в тому, що суд неправильно, не у відповідності з фактичними обставинами справи, визначив спосіб вчиненого злочину.

Крім того, згідно з усталеним у теорії та у практиці підходом, основним складом розбою охоплюється й «успішний розбій» — коли винному вдалося досягнути своєї мети і заволодіти чужим майном в розмірі, що не досягає великого. Як у такому випадку, керуючись підходом В.О. Беньківського, розрізнити крадіжку і розбій, тим більше, не зрозуміло.

Стосовно третього наведеного В.О. Беньківським варіанта можна заперечити, що якщо законодавець передбачає наявність, за термінологією В.О. Беньківського, «опосередкуючої спричинення ланки», то суть причинового зв’язку між кожною з ланок не вирізняється якимись особливостями.

Більшість же вчених має інше бачення щодо ролі причинового зв’язку у розмежуванні складів злочинів. Так, Б.А. Курінов підкреслював важливу і безперечну роль у кваліфікації злочинів встановлення наявності причинового зв’язку щодо злочинів, котрі містять матеріальні склади[879]. Кваліфікації злочинів з врахуванням характеру причинового зв’язку між дією (бездіяльністю) і суспільно небезпечними наслідками достатньо уваги надавала Н.Ф. Кузнєцова[880]. Водночас ці вчені навіть не розглядали можливість розмежування складів злочинів за причинним зв’язком.

Звісно, що з’ясування причинового зв’язку між суспільно небезпечним діянням суб’єкта і шкідливими наслідками, що настали, — як писали В.Б. Малінін та А.Ф. Парфьонов, — має виключно важливе значення для кваліфікації злочинів[881]. Також наявність причинового зв’язку між діями кожного зі співучасників і злочинним результатом є однією з відомих кримінальному праву об’єктивних ознак співучасті. «Саме причинний зв’язок між діями організатора, підбурювача, пособника і злочинним результатом у виді смерті іншої людини, завданої виконавцем, свідчить про спільність їх участі у злочині», — справедливо зазначають у кримінально-правовій літературі[882]. Але не слід плутати значення певної ознаки складу злочину для кримінально-правової кваліфікації зі значенням для розмежування складів злочинів, про що в узагальненому вигляді писалось у цій праці.

Як буває в багатьох випадках, істина знаходиться посередині. Н.М. Ярмиш переконливо довела, що причиновий зв’язок зовсім не є ознакою об'єктивної сторони всіх злочинів з матеріальним складом, детермінуючий зв’язок між діянням і шкодою в кримінальному праві може бути не лише причинним. Є й інші — непричинні види детермінації між розглядуваними явищами, зокрема, обумовлюючий зв’язок. Цей вид детермінуючого зв’язку має місце, у багатьох необережних злочинах, що вчиняються шляхом бездіяльності, наприклад, у складі ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139 КК України)[883], чи як у наведених вище у цій праці прикладах, коли за відсутності у вчиненому об’єктивних і суб’єктивних ознак співучасті наслідками правопорушення, що інкримінується одній особі, визнається вчинення злочину іншою, зокрема у ч. 3 ст. 184 КУпАП чи ч. 1 ст. 364 КК України. Обумовлюючий зв’язок окремі автори помилково називають особливим видом причинового зв’язку, який має місце «у складах злочинів ненадання допомоги», зокрема, передбачених ч. 3 ст. 135, ч. 3 ст. 136 КК України, і на цьому баченні будують аргументацію можливості здійснювати розмежування складів злочинів за видом причинного зв’язку[884].

Власне, вид саме детермінуючого, а не причинового, зв’язку й міг би гіпотетично виконувати функцію розмежувальної ознаки. Але у законодавчому регулюванні складів злочинів поки що не відображена самостійна роль виду детермінуючого зв’язку між діянням і шкодою, заподіяною об’єкту кримінально-правової охорони. Наприклад, наявність складу умисного вбивства, при вчиненні якого шляхом бездіяльності можливість обумовлюючого виду детермінації діянням наслідку є очевидною, чи вбивства через необережність у теорії та практиці кримінального права не ставиться в залежність від виду детермінації між діянням і шкодою у вигляді смерті. Тому самостійна розмежувальна роль виду детермінуючого зв'язку можлива лише після диференціації кримінальної відповідальності за цією обставиною у новому КК. Існуючий же стан законодавства провокує подвійні стандарти, коли у разі застосування одних статей Особливої частини КК, за наявності обумовлюючого зв’язку та одночасній відсутності причинового, винному ставиться у вину вчинення злочину. У разі застосування інших — ні.

Відомий у теорії кримінального права підхід щодо існування різновидів детермінуючого зв’язку між діянням і шкодою, що настала, не завжди сприймається судовою практикою. Поза увагою суддів залишається й той безперечний факт, що у випадку, коли кілька діянь детермінували одну й ту саму злочинну шкоду, одне з них може перебувати з цією шкодою у причиновому, інше — у обумовлюючому зв’язку, то кожне з них підлягає кримінально-правовій оцінці Настання ж кримінальної відповідальності суб’єкта, котрий вчинив діяння, що перебуває у причиновому зв’язку з певною шкодою, не виключає відповідальності суб’єкта, котрий вчинив діяння, що перебуває у обумовлюючому зв’язку з цією самою шкодою.

Підтримуючи виправдувальний вирок, постановлений Військовим апеляційним судом Центрального регіону України, колегія суддів Військової судової колегії Верховного Суду України в своїй ухвалі у, так званій, «справі генералів» про Скнилівську авіакатастрофу вказала: «Постановляючи виправдувальний вирок у зв'язку з відсутністю в діяннях підсудних складу злочину суд виходив із того, що в ході розгляду кримінальної справи стосовно Стрельникова В.І., Волошина О.О., Алєксєєва В.О., Онищенка С.І. (справа була надзвичайно резонансна, прізвища підсудних були у всіх на слуху, тому в цьому випадку вважаю допустимим навести їх повні прізвища, не приховуючи — Л.Б.) не встановлено наявність причинно-наслідкового зв'язку між їх діями та наслідками катастрофи. При цьому суд обґрунтовано вказав, що вироком апеляційного суду Центрального регіону України від 23 червня 2005 року встановлені безпосередні винуватці катастрофи літака СУ-27уб, який пілотували Топонарь В.А. і Єгоров Ю.М. на аеродромі «Скнилів» 27 липня 2002 р. Доведено, що причиною катастрофи стало порушення екіпажем польотного завдання…»[885]. У іншому фрагменті цієї ухвали вказується на відсутність безпосереднього причинового зв'язку між діями підсудних та наслідками катастрофи[886]. Проте, у звіті Державної комісії з розслідування причин катастрофи літака Військово-повітряних Сил Збройних Сил України Су-27, яка сталася 27 липня 2002 р. на аеродромі «Львів» («Скнилів») було констатовано наявність порушень з боку кожного з виправданих генералів, що відображено у вироку суду першої інстанції[887]. Також у цьому вироку сказано, що «експерти прийшли до переконання, що ці порушення безпосередньо до розвитку катастрофічної ситуації не призвели, але негативно вплинули на підготовку екіпажу до виконання демонстраційного польоту. При безумовному виконанні вимог нормативних документів, порушення в організації демонстраційних польотів могли б бути виявлені та усунуті, а тяжкі наслідки не статися»[888]. Наведені фрагменти з судових рішень свідчать, що вказавши на те, що причиною катастрофи стало порушення екіпажем польотного завдання, суди апеляційної та касаційної інстанції вважали проблему виявлення детермінації катастрофи вичерпаною. Заперечуючи наявність безпосереднього причинового зв'язку між діями підсудних та наслідками катастрофи, суди навіть не порушували питання про можливість в цьому випадку обумовлюючого зв'язку.

3.3.4. Місце вчинення злочину і його значення у розмежуванні складів злочинів

Місце вчинення злочину у теорії кримінального права розглядають з точки зору дії кримінального закону в просторі та як ознаку об'єктивної сторони[889]. Жоден з названих аспектів місця вчинення злочину не ставав предметом самостійного наукового дослідження в Україні. На основі вивчення бібліографічних джерел[890] в українській кримінально-правовій літературі виявлена лише одна публікація, спеціально присвячена співвідношенню понять «місце злочину», «місце вчинення злочину» і «місце події»[891]. Визначенню місця скоєння злочинів міжнародного характеру та застосування до них закону України присвячене дисертаційне дослідження[892]. Звісно, що місце вчинення злочину, оскільки воно є ознакою об’єктивної сторони складу злочину, хоч і факультативною, не оминали увагою у підручниках із Загальної частини кримінального права, проте обмежувались лише його дефініцією[893].

У тих працях, що були присвячені проблемам застосування кримінального закону, в тому числі кримінально-правовій кваліфікації, питання про значення місця вчинення злочину в розмежуванні лише зачіпалося. Й ці проблиски до 2011 р. були виявлені лише у працях російських учених[894]. Але й там не міститься жодних узагальнень, а наведено лише кілька прикладів складів злочинів, ознакою об'єктивної сторони яких є місце вчинення злочину. Пізніше в Україні вийшли праці, в яких досліджувалося поняття місця вчинення злочину та його значення для розмежування складів злочинів[895], відмінність місця вчинення злочину від інших ознак складу злочину, зокрема, предмета[896].