Розділ I Загальні засади

Державна (офіційна) мова — це мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, вважаються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо). Положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну — українську — мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у роботі і в діловодстві органів державної влади, представницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України (Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови)). Це означає, що посадовці зобов’язані користуватися державною мовою упродовж усього часу у процесі здійснення ними службових обов’язків. Тобто під час безпосереднього офіційного ділового спілкування у службових справах з підлеглими, керівниками, іншими службовцями, відвідувачами (за деяким винятком), як у межах відповідної установи чи організації, так і поза її межами, як представляючи установу, так і представляючи себе особисто, а також на нарадах, зборах, конференціях, інших заходах, спілкуючись із представниками інших установ та організацій, засобів масової інформації, громадськості та сторонніми особами.

Порядок застосування мов відповідно до ч. 5 ст. 10 та п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України має визначатися виключно законами України. До останнього часу зазначений порядок визначається Законом України «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р., відповідно до ст. 11 якого мовою роботи, діловодства і документації, а також взаємовідносин державних та інших органів, підприємств, установ є українська мова. Закон визначає мову технічної і проектної документації (ст. 14), з’їздів, конференцій та інших форумів (ст. 15), документів про вибори (ст. 16), у сфері обслуговування (ст. 17), судочинства (ст. 18), провадження у справах про адміністративні правопорушення (ст. 19), нотаріального діловодства (ст. 20), арбітражного провадження (ст. 21), прокурорського нагляду (ст. 22), юридичної допомоги (ст. 23), міжнародних договорів та угод (ст. 24), виховання та освіти (статті 25—29), у сфері науки (ст. 30), інформатики (ст. 31), у сфері культури (ст. 32) тощо. У статті 37 Закону України «Про мови в Українській РСР» встановлено, що «офіційні назви державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій утворюються і подаються українською мовою. З правого боку (або внизу) ці назви можуть подаватися в перекладі іншою мовою».

Незважаючи на загальне правило, згідно з яким усі посадові і службові особи державних органів мають застосовувати українську мову як мову офіційного спілкування при виконанні ними службових обов’язків, у чинному законодавстві окремо наголошується, що державною мовою зобов’язані володіти Президент України (ст. 103 Конституції України), урядовці (ст. 7 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»), професійні судді (ст. 127 Конституції України, ст. 64 Закону «Про судоустрій і статус суддів»), судді Конституційного Суду України (ст. 148 Конституції України, ст. 16 Закону України «Про Конституційний Суд України»), члени Вищої ради юстиції (ст. 6 Закону «Про Вищу раду юстиції»), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст. 5 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини»), члени Центральної виборчої комісії (ст. 7 Закону України «Про Центральну виборчу комісію»), секретарі окружних та дільничних виборчих комісій (ст. 26 Закону України «Про вибори народних депутатів України»), адвокати (ст. 2 Закону «Про адвокатуру»), нотаріуси (ст. 3 Закону «Про нотаріат»), спеціальний прокурор та спеціальний слідчий (ст. 173 Регламенту Верховної Ради України). З огляду на те, що засідання Верховної Ради України мають проводитися державною мовою (ч. 3 ст. 2 Регламенту Верховної Ради України), то й головуючий на такому засіданні (а це може бути Голова Верховної Ради, його Перший заступник або заступник) має володіти державною мовою на належному рівні.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про мови в Українській РСР» службові особи повинні володіти як українською, так і російською мовами, а в разі необхідності — й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків.

При цьому незнання громадянином української або російської мови не може бути підставою для відмови йому у прийнятті на роботу Після прийняття на роботу службова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи організації в обсязі, необхідному для виконання службових обов’язків. Проте у зазначеному Законі не встановлено, протягом якого саме строку службовець має оволодіти мовою роботи органу. Разом з тим, з огляду на особливості побудови конституційних норм, присвячених врегулюванню мовних відносин, п. 1 Перехідних положень Конституції України та на правову позицію Конституційного Суду України, висловлену ним у Рішенні від 14 грудня 1999 р., а також на певну незавершеність та нелогічність наведеної норми, навряд чи можна вважати вимогу ст. 6 Закону України «Про мови в Українській РСР» щодо володіння посадовцями і службовцями російською мовою конституційною.

За загальним правилом в Україні державною мовою здійснюється судочинство та складаються судові документи. Разом з тим особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді, заявляти клопотання, користуватися рідною мовою або мовою, якою вони володіють, а також послугами перекладача в порядку, встановленому відповідними кодексами (ст. 7 Цивільного процесуального кодексу України, ст. 15 Кодексу адміністративного судочинства України). Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, висловленої ним у Рішенні від 22 квітня 2008 р. (справа про мову судочинства), здійснення судочинства та складання судових документів державною мовою «жодним чином не обмежує права громадян, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, оскільки частина третя статті 10 Конституції України гарантує їм право користуватися у судовому процесі російською, іншими мовами національних меншин України».

Особливості використання мов у господарському судочинстві визначаються ст. 3 Господарського процесуального кодексу України та ст. 21 Закону «Про мови в Українській РСР».

Кримінальне судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення певної місцевості. Особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача в порядку, встановленому Кримінально-процесуальним кодексом. Слідчі і судові документи мають вручатися обвинуваченому в перекладі на його рідну мову або іншу мову, якою він володіє (ст. 19 Кримінально-процесуального кодексу України).

Громадяни мають право звертатися з заявами, зверненнями та пропозиціями до органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об’єднань громадян, посадових осіб українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін (ст. 6 Закону «Про звернення громадян» від 2 жовтня 1996 р.).

За українським законодавством фільми іноземного виробництва перед їх розповсюдженням в Україні обов’язково «повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою» (ч. 2 ст. 14 Закону України «Про кінематографію»). Конституційний Суд України вважає, що зазначене положення «необхідно розуміти так, що іноземні фільми не під лягають розповсюдженню та демонструванню в Україні, якщо вони не дубльовані або не озвучені чи не субтитровані державною мовою, а центральний орган виконавчої влади у галузі кінематографії не має права надавати суб’єктам кінематографії право на розповсюдження і демонстрування таких фільмів та видавати відповідне державне посвідчення» (Рішення Конституційного Суду України від 20 грудня 2007 р. у справі про розповсюдження іноземних фільмів).

Відповідно до п. 5 ч. 2 ст. 9 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. однією з умов прийняття до українського громадянства визнається «володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування», що є свідченням зваженого, поміркованого і толерантного підходу, оскільки обов’язок володіти державною мовою або її розуміти, по- перше, покладається не на всіх громадян (а лише щодо тих осіб, які прагнуть набути українського громадянства шляхом натуралізації) , а, по-друге, й для таких осіб достатньо навіть не володіти державною мовою, а лише розуміти головний зміст інформаційного повідомлення, почутого чи прочитаного. 27 березня 2001 р.

Президент України своїм Указом № 215/2001 затвердив «Порядок провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень», яким встановлено, що особа може виконати зазначену вимогу шляхом подання од ного з таких документів: 1) документа про володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування, який видається в Україні керівником навчального закладу, місцевим органом виконавчої влади України або виконавчим органом місцевого самоврядування; 2) копії' атестата чи витягу із залікової відомості диплома — для особи, яка має документ про закінчення навчального закладу з вивченням української мови (підпункт «е» п. 45).

Українська держава взяла на себе зобов’язання забезпечити необхідні умови для розвитку, використання і захисту мов національних меншин. Це означає, що держава бере на себе зобов’язання, по-перше, не перешкоджати вільному розвитку цих мов, їх вільному використанню у спілкуванні та застосуванні у різних сферах життєдіяльності суспільства; по-друге, сприяти їх розвитку та використанню шляхом державної підтримки видання друкованих засобів масової інформації, підручників, навчальних посібників, художньої літератури, набуття освіти мовами меншин та здійснення інших заходів заохочувального характеру; по-третє, захищати мови меншин як духовно-культурну цінність з метою не допустити їх занепаду, штучного звуження сфери використання і втрати.

Відповідно до ст. 53 Конституції України за громадянами, які належать до національних меншин, визнається «право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства». Тотожне положення наводиться і в ст. 6 Закону «Про національні меншини», але подається воно як головна складова більш широкого права на національно-культурну автономію. Це положення означає, що в одних випадках навчання може здійснюватися мовою національної меншини, в інших — мова національної меншини може вивчатися як окрема навчальна дисципліна або як факультативний курс. За умови незначної кількості бажаючих вивчати рідну мову національної меншини її вивчення може бути організовано через національні культурні товариства. Конституційний Суд України в своєму рішенні від 14 грудня 1999 р. (справа про застосування української мови) зазначив: «У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема ч. 5 ст. 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин».

Згідно з п. 241 Положення про загальноосвітній навчальний заклад, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 964 від 14 червня 2000 р., «у державному і комунальному загальноосвітньому навчальному закладі мовою навчання є українська мова. Поряд з українською мовою в навчально-виховному процесі в державних і комунальних загальноосвітніх навчальних закладах можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин».

9 грудня 1997 р. Верховна Рада України ратифікувала Рамкову конвенцію Ради Європи про захист національних меншин від 1 лютого 1995 р., за якою держава взяла на себе зобов’язання створити у межах своєї території необхідні умови для того, щоб особи, які належать до національних меншин, мали можливість зберігати та розвивати свою мову.

15 травня 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», відповідно до ст. 2 якого положення зазначеної Хартії застосовуються до мов таких національних меншин України як «білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, єврейська, кримськотатарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська».

Однак рішення будь-якої місцевої ради або її виконкому щодо визнання певної мови регіональною в межах території окремої адміністративно-територіальної одиниці має бути визнане неконституційним і незаконним, тому що, по-перше, як уже зазначалося, порядок застосування мов відповідно до ч. 5 ст. 10 та п. 4 ч. 1 ст. 92 Конституції України має визначатися виключно законами України; по-друге, подібним рішенням місцева рада або її виконком фактично намагаються визначати порядок дії вказаного Закону, виокремлюючи, як правило, лише одну з них та вилучаючи при цьому з тринадцяти мов дванадцять, що відповідно до Закону внесені до переліку регіональних мов в Україні. Визнаючи лише одну мову регіональною в межах певної адміністративно- територіальної одиниці та здійснюючи відповідні захисні та забезпечувальні заходи лише щодо неї, місцева рада продукує рішення, що є дискримінаційним стосовно носіїв тих мов, які фактично вилучаються з переліку регіональних мов.

Відповідно до цього Закону визначено заходи, які застосовуються стосовно кожної з вказаних мов. Зокрема, відповідно до пп. (ііі) и. 1 ст. 8 Хартії передбачається забезпечити надання дошкільної освіти (або суттєвої частини такої освіти) відповідними мовами меншин «принаймні до дітей з тих сімей, які цього бажають і кількість яких вважається для цього достатньою». Відповідно до п «Ь» ст. 14 Хартії держава зобов’язується «в інтересах регіональних мов або мов меншин сприяти транскордонному співробітництву, зокрема між органами регіонального або місцевого самоврядування, на території яких аналогічна мова використовується у такій самій або схожій формі, та розвивати таке співробітництво».

При цьому, як зазначається у п. 5 Закону, «при застосуванні положень Хартії заходи, спрямовані на утвердження української мови як державної, її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя на всій території України, не вважаються такими, що перешкоджають чи створюють загрозу збереженню або розвитку мов, на які відповідно до статті 2 цього Закону поширюються положення Хартії».