Розділ I Загальні засади

Особливий зміст має також правомочність Українського народу щодо розпорядження землею та іншими природними ресурсами, що зумовлено об’єктивними і суб’єктивними факторами. Український народ є суб’єктом публічного і міжнародного права. Однак він не виступає безпосередньо суб’єктом права власності у цивільно-правових відносинах. Від імені народу права власника здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування. Враховуючи особливість правового статусу Українського народу як суб’єкта права власності, виключно народ може розпорядитись, наприклад, землею як територією України шляхом передачі частини землі іншим державам і у такий спосіб провести зменшення своєї території.

Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Це означає, що право Українського народу володіти природними ресурсами не виключає, а навпаки, передбачає можливість і необхідність використання землі та інших природних ресурсів фізичними та юридичними особами на різних правових титулах, передбачених у законі. Так, наприклад, згідно із ст. 14 Конституції України, а також ЗК України громадяни і утворені ними юридичні особи можуть використовувати земельні ділянки на праві приватної власності, праві оренди, постійного користування, на умовах емфітевзису чи суперфіцію тощо. Водночас Конституція України гарантує кожному громадянину можливість вільного доступу до використання землі та інших об’єктів права власності народу на засадах права загального природокористування без індивідуалізації об’єктів права власності народу і юридичного оформлення такого права на ті чи інші природні ресурси За Водним кодексом України громадяни можуть використовувати водні об’єкти на праві користування. Кодексом законів про надра не дозволяється використання громадянами чи юридичними особами надр на праві приватної власності. У випадках, передбачених Лісовим кодексом України, ліси можуть використовуватися як на праві користування, так і на праві приватної власності.

Суб’єктивне право власності фізичної і юридичної особи, територіальної громади, держави стосовно об’єктів права власності Українського народу в Конституції України пов’язується з виконанням цими суб’єктами обов’язків, передбачених у чинному земельному та інших галузях законодавства. Відповідно до ст. 13 Основного Закону власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Згідно із ст. 41 Конституції України використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Крім того, у вказаних статтях Конституції України найбільш виразно окреслюється соціальна функція власності і закріплюється принцип збалансованості прав та обов’язків власників природних ресурсів, який знайшов своє відображення у чинних Земельному, Цивільному та Господарському кодексах України.

Забезпечення реалізації соціальної функції права власності на природні ресурси має здійснюватись не лише шляхом законодавчого встановлення з боку держави правових форм їх використання, обов’язків і обмежень для власників і природокористувачів, а й закріплення для цих суб’єктів екологічних правовідносин рівних можливостей щодо захисту їх прав та виконання обов’язків.

Відповідно до ст. 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Вказана норма конкретизує зміст права власності Українського народу на землю та інші природні ресурси в частині здійснення такого права органами державної влади та місцевого самоврядування, а також права кожного громадянина користуватись природними об’єктами власності Українського народу. Здійснюючи права власника на природні ресурси від імені народу України, держава в особі органів законодавчої, виконавчої і судової влади зобов’язана забезпечувати у повному обсязі захист не лише власників, а й природокористувачів, які використовують об’єкти довкілля для задоволення власних потреб. Конституція України передбачає захист з боку держави земельних та інших природоресурсових прав усіх суб’єктів господарювання, які користуються природними об’єктами права власності Українського народу на різних правових титулах відповідно до закону. Зокрема, у ст. 150 Господарського кодексу України передбачається, що суб’єктам господарювання може передаватися у власність земля із закритими водоймами, ділянками лісів, загально- поширеними корисними копалинами, що знаходяться на ній, у тому числі громадянам для ведення селянського або фермерського господарства, а також сільськогосподарським підприємствам — для господарської діяльності. Згідно із ст. 151 цього ж Кодексу д ля здійснення господарської діяльності суб’єктам господарювання надаються у користування на підставі спеціальних дозволів (рішень) уповноважених державою органів земля та інші природ ні ресурси (у тому числі за плату або на інших умовах).

У Конституції України державний захист усіх суб’єктів права власності і господарювання поєднується з необхідністю забезпечення державою соціальної спрямованості економіки. Поняття «соціальна спрямованість економіки» у контексті здійснення права власності чи користування землею або іншими природ ними ресурсами як об’єктами права власності Українського народу слід розглядати через призму співвідношення приватних і суспільних інтересів у процесі реформування екологічних відносин, реалізації суб’єктивних прав на природні ресурси та інших соціально-економічних прав, гарантованих Конституцією України. Органи державної влади зобов’язані прогнозувати можливі наслідки тих чи інших перетворень у земельному ладі і рахуватися з можливими соціальними наслідками прийняття будь-якого законодавчого або нормативного акта.

Згідно із коментованою статтею усі суб’єкти права власності рівні перед законом. Це означає, що реалізація права власності на землю та інші природні ресурси має здійснюватися відповідними суб’єктами без надання будь-яких переваг для того чи іншого суб’єкта. Конституційна рівність суб’єктів права власності на землю та інші природні ресурси перед законом має забезпечувати можливість усім особам вільного доступу до набуття і реалізації прав на природні ресурси, застосування цивільно-правових угод, захисту прав та законних інтересів всіх власників та природокористувачів. Закріплений у Конституції України принцип рівності перед законом усіх суб’єктів права власності має стати визначальним для розробки концептуальних засад здійснення права власності на природні ресурси громадянами, юридичними особами, державою, територіальними громадами, виконання обов’язків власниками природних ресурсів, захисту земельних та інших прав цих суб’єктів з метою створення такого земельного ладу, у якому регулювання земельних та поєднаних з ними природоресурсних, екологічних та інших суспільних відносин має здійснюватись з урахуванням комплексного підходу до застосування норм і методів публічно-правового і приватноправового характеру.

Стаття 14.

Земля є основнім національнім багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право надувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Положення ст. 14 Конституції України конкретизують закладені у попередній ст. 13 Основного Закону України підвалини використання природних ресурсів щодо такого їх визначального компоненту, як землі, земельні ресурси.

Україна є однією з найбільших країн Європи. Земельний фонд України становить 60,4 млн га. Сільськогосподарські угіддя у складі усіх земель становлять 69,3% або 41,8 млн та, що свідчить про значний потенціал країни, зокрема, у сфері виробництва сільськогосподарської продукції.

Конституція України проголосила землю основним національним багатством. Останнє у широкому розумінні являє собою все те, чим так чи інакше володіє певна нація. Тобто до національного багатства включаються не лише матеріальні блага, а й усі природні ресурси, клімат, витвори мистецтва та ін. Звідси цілком обґрунтовано коментована стаття проголосила саме землю в межах території України головним складником національного багатства країни.

Коментована стаття Конституції України закріпила, що таке основне національне багатство, як земля, перебуває під особливою охороною держави. Це означає, що серед інших речей матеріального світу, серед інших об’єктів правовідносин пріоритет належить саме землі, а правовий режим інших об’єктів (зокрема, нерухомості), безпосередньо залежить від землі, пов’язаний із правовим режимом останньої.

Земля відіграє незамінну роль у життєдіяльності людини й суспільства. У переважній більшості випадків землі є територіальним базисом для розміщення різних видів об’єктів — виробничої інфраструктури, допоміжних споруд, поселень громадян, культурних і релігійних пам’яток та ін. Проте у сфері сільського господарства, при виробництві аграрної продукції земля є головним, основним і незамінним засобом виробництва, який разом із кліматом, працею людини, іншими продуктивними засобами спроможен постачати харчові продукти й продовольчу сировину.

Конституційне положення про те, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, закріплено й у галузевому законодавстві, зокрема, у чинному Земельному кодексі України 2001 р. Згідно із ст. 19 цього Кодексу землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Вказаний поділ має принципове значення, оскільки впливає на правовий режим земель тієї чи іншої категорії. Так, землі сільськогосподарського призначення мають використовуватися передусім для виробництва сільськогосподарської продукції. На землях оздоровчого, рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель.

Не можна перебільшувати значення конституційного припису коментованої статті, що право власності на землю гарантується. Протягом майже 70 років у СРСР існувала виключна державна власність на землю. Колгоспи й радгоспи були постійними користувачами земельних угідь, а громадянам надавалися в користування лише невеликі земельні ділянки для будівництва й обслуговування житлового будинку, спорудження гаражу, побутових споруд тощо. Ситуація принципово змінилася з початком реформування земельних відносин, зокрема, з прийняттям Закону України «Про форми власності на землю» від 30 січня 1992 р., який вперше запровадив в Україні поряд з державною колективну і приватну форми власності на землю.

Завдяки вміщенню відповідних положень до Конституції й земельного законодавства України щодо того, що право власності на землю гарантується, в Україні склався значний прошарок приватних власників земель. Слід хоча б зазначити, що внаслідок паювання земель сільськогосподарських підприємств і організацій в Україні 6,8 млн громадян стали приватними власниками земельних ділянок сільськогосподарського призначення.

Гарантування державою права власності на землю означає, що це право належить до абсолютного права та перебуває під особливою охороною. Лише власник земельної ділянки наділений трьома правомочностями — володіти, користуватися й розпоряджатися належною йому земельною ділянкою на власний розсуд, а всі інші особи зобов’язані утримуватися від дій, що могли б порушити права власника.