Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

72. Насамперед слід звернути увагу на виняткову гостроту, практичну значимість і актуальність проблеми причинного зв’язку. Лише багаторічний досвід вітчизняної юридичної науки, що характеризується ухилом у філософську та іншу абстрактну проблематику, міг стати підставою для тверджень про те, що проблема причинного зв’язку переважно не має практичних аспектів. Навпаки, проблема причинного зв’язку набуває виняткової гостроти для правозастосування і чекає свого задовільного вирішення в правотворчості та практиці правозастосування.

73. Проблема причинного зв’язку традиційно розглядається при дослідженні юридичної відповідальності, в тому числі цивільно-правової. Тим часом, величезна кількість правових конструкцій, що формулюються в актах цивільного права, передбачає врахування причинного зв’язку і виражає його шляхом використання різних термінів.

Зокрема, доречно говорити про причинний зв’язок обставин непереборної сили зі збитками, що настали, про причинний зв’язок порушень страхувальником своїх обов’язків з виникненням на стороні страховика права відмовити у виплаті страхової суми чи страхового відшкодування. Саме недостатня увага до проблеми причинного зв’язку призвела до того, що в ст. 26 Закону «Про страхування» [139] підстави для відмови у виплаті страхової суми чи страхового відшкодування переважно встановлюються у вигляді формальних допущених страхувальником порушень, не пов’язаних з будь-якими наслідками. Так, самі по собі подання страхувальником завідомо неправдивих відомостей про об’єкт страхування, несвоєчасне повідомлення про настання страхового випадку, які не вплинули в будь-який спосіб на зміст страхових правовідносин, не повинні були визнаватися підставами відмови у виплаті страхового відшкодування. Соціально-економічно та морально це не має будь-якого виправдання.

У процесі правозастосування ці недоліки ст. 26 Закону «Про страхування» виправити можливо, але краще було б, якби це зробив законодавець.

74. Викладене стосується і причинного зв’язку як елемента підстави відповідальності за порушення зобов’язань. Складність визначення наявності чи відсутності причинного зв’язку як юридичного факту, необхідного для стягнення збитків, обумовлена виключно недостатньою увагою законодавця до пов’язаних з цим питань. Керуючись коротким формулюванням, що міститься в ст. 623 ЦК («боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки»), правозастосовчий орган повинен у кожному конкретному випадку зробити висновок про наявність чи відсутність причинного зв’язку між допущеним боржником порушенням зобов’язання та збитками, що виникли на стороні кредитора, і про можливість (за критерієм наявності причинного зв’язку) покладення на боржника обов’язку відшкодувати збитки. При вирішенні цивільних справ судді змушені найскладнішу філософську категорію причинності безпосередньо застосовувати до конкретних суспільних відносин. Як би у нас високо не цінували рівень підготовки фахівців-юристів (автори не схильні до високої оцінки взагалі), все-таки важко не погодитися з твердженням про те, що в цьому випадку на суддів покладається надто важке завдання. Крім того, не можна не враховувати і відсутність єдиного розуміння причинності у філософії та соціології. Зміни в ідеологічних і політичних орієнтирах також не могли не відбитися на розумінні причинності. Але робиться вигляд, що нічого не відбулося. Практикуючі юристи не мають часу осмислювати фундаментальні теоретичні основи. А вчені перебувають у стані очікування політичних директив.

75. Проблема причинного зв’язку в аспекті юридичної відповідальності була предметом пильної уваги радянської юридичної науки. На розуміння причинності в радянській юридичній науці вирішальний вплив справляла марксистсько-ленінська теорія, відступлення від якої у цьому питанні виключало вихід дослідника зі своїми науковими ідеями на широку наукову громадськість. Публікація результатів досліджень, що розходяться з офіційною філософією, виключалася дією механізмів соціального контролю. За таких умов в основі всіх, нерідко дуже глибоких досліджень причинності в юридичної науці лежало її визначення як об’єктивного зв’язку двох явищ, у силу якої одне явище необхідно викликає інше явище, тому будь-який раз, коли виникає перше явище — причина, виникає і друге — наслідок.

76. Концепція необхідного і випадкового причинного зв’язку була розроблена в радянській юридичній науці під впливом офіційної філософії. У своєму філософському аспекті ця концепція повинна бути визнана плідною щодо суспільних явищ, до яких у сфері юриспруденції належать правопорушення та їх наслідки, за умови, що ці явища розглядаються як масові. Але для вирішення питання про відповідальність особи за шкідливі наслідки конкретного правопорушення ця концепція зовсім непридатна. О.С. Іоффе піддав її у свій час дуже різкій і переконливій критиці. Особливо неприйнятною О.С. Іоффе вважав визнання причинності в цивільному праві закономірною. Проте й у новітніх фундаментальних теоретичних виданнях, на яких на пострадянському просторі виростає нове покоління юристів, зазначається, що причиновний зв’язок між протиправним діянням і заподіяною шкодою «повинен бути не випадковим, а цілком закономірним...» (Общая теория государства и права. Академический курс в 2-х томах. Том 2. Теория права. — М.: Зерцало, 1998 — С. 583). Концепція необхідного та випадкового причинного зв’язку підтримується в новітній українській навчальній літературі (див. Цивільне право: Загальна частина. Посібник для студентів юридичних вузів та факультетів. — К.: Вентурі, 1995 — С. 186; Цивільне право України. Підручник для вузів системи МВС України. Частина 1. — X.: Основа, 1996 — С. 424 — 425). Проте мотивування судового рішення про відмову в позові про відшкодування збитків посиланням на випадковий характер зв’язку збитків, що виникли на стороні кредитора, з допущеним боржником порушенням зобов’язання було б зовсім неправильним, несправедливим і таким, що суперечить закону. Так, наприклад, сон найнятої для охорони об’єкта особи з необхідністю (закономірно) не тягне втрати власником об’єкта, що охороняється, майна, яке було викрадене з цього об’єкта зловмисниками. Така втрата знаходиться у випадковому зв’язку зі сном охоронця, але незважаючи на випадковий характер причинного зв’язку, порушник (юридична особа, яка надає послуги з охорони об’єктів та працівником якої є фізична особа — охоронець) буде нести цивільно-правову відповідальність за заподіяні неналежною охороною збитки. Статті 22, 623, інші статті Цивільного кодексу, інші акти цивільного законодавства не дають будь-яких підстав для того, щоб відмовляти у стягненні збитків, що не є закономірним наслідком порушення боржником зобов’язання, а знаходяться з ним у випадковому причинному зв’язку.

77. Концепція типового заподіяння (теорія адекватного заподіяння) також характеризується прагненням із усієї сукупності умов, що визначили настання юридично значущого наслідку, виділити ту причину, яка завжди викликає аналогічні наслідки. Але вона не має підстави в чинному законодавстві України. Відповідно до ст. 623 ЦК відшкодуванню підлягають «завдані» збитки. Звідси не випливає висновок про те, що у разі типового заподіяння боржник повинен відшкодувати збитки, а якщо заподіяння не має ознаки типового, боржник повинен бути звільнений від обов’язку відшкодувати збитки. Для можливого втілення в законодавстві України, у тому числі і регулюючому підстави відповідальності за заподіяні збитки, у майбутньому ця концепція також не може бути визнана придатною, насамперед через відсутність достатньої наукової розробки, а також у зв’язку з відсутністю соціально-морального обґрунтування. Та немає і перспектив того, що в доступній для огляду перспективі будуть розроблені придатні для практичного застосування критерії розмежування типових і нетипових наслідків тих чи інших причин.

78. Концепція умови, що виділяється, як і дві попередні концепції, звертає увагу на недопустимість визнання всіх умов, що призвели до настання шкідливого результату, рівноцінними. Дійсно, серед чинників, що призвели до такого результату є такі, які породили цей результат, а є і такі, котрі пасивно створювали умови для його настання. Тому в юриспруденції говорять про причини й умови того чи іншого явища. Сама ідея виявити головний і другорядні фактори не позбавлена сенсу. Вона, якщо законодавець визнає це за доцільне, може бути використана для диференціації розміру збитків, що підлягають відшкодуванню. Але для вирішення практичних питань наявності підстави цивільно-правової відповідальності ця концепція не може застосовуватися з тих же міркувань, що і дві викладені попередні концепції.

79. Концепція можливості та дійсності виокремлює абстрактну можливість настання шкідливого результату, яку породжує причина, конкретну можливість і дійсність результату. Створення абстрактної можливості настання шкідливого результату, стверджував О.С. Іоффе — автор цієї концепції, виключає юридичну відповідальність. Створення ж конкретної можливості, а тим більше — перетворення можливості в дійсність результату може бути підставою відповідальності. Залишити на ніч відкритою кватирку в службовому кабінеті, розташованому на першому поверсі, всупереч наказу не допускати цього, означає створити лише абстрактну можливість пожежі, дійсність якої викликана кинутим у кватирку недопалком. Стверджувати протилежне: залишення кватирки відкритою тягне об’єктивно подію, що повторюється — пожежу — було б нелогічним. Але висновок про неможливість притягти до відповідальності порушника наказу закривати вікна і кватирки є соціально-морально неприйнятним і не має в законодавстві України правової підстави. Тим більше, що не виключається навмисний характер таких дій (залишення кватирки відкритою). Цивільний кодекс РРФСР, який був чинним на час підготовки О.С. Іоффе наукових праць, зміст яких тут викладається, також не давав підстав для висновків, які він зробив. Незважаючи на всю тонкість логічного аналізу, здійсненого О.С. Іоффе, не можна не визнати, що він за допомогою причинного зв’язку спробував вирішити ті проблеми, які вирішуються застосуванням зовсім інших інструментів. І не випадково правотворча і правозастосовча практика цю концепцію (одну з логічно найбільш тонких і красивих витонченістю думки) не сприйняла. Немає в неї таких перспектив і в майбутньому.

80. Теорія передбачуваності наслідків спирається на висловлювання відомого російського вченого-юриста Г.Ф. Шершеневича, який відзначав, що «наслідки незаконної дії, за які той, хто діяв, відповідає, не можуть йти далі того, що можна було передбачити в момент вчинення дії на підставі загальножиттєвого досвіду середньої розумної людини» (цит. за: Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право: Общие положения. — М.: Статут, 1997 — С. 581). Однак у цьому разі докір автора на адресу радянської правової науки, що визнавала причинний зв’язок суто об’єктивним та ігнорувала суб’єктивний аспект причинного зв’язку, є несправедливим. Передбачуваність результатів та інші суб’єктивні ознаки протиправної дії чи бездіяльності повного мірою охоплюються проблематикою вини і, ширше, — суб’єктивної сторони правопорушення.

81. Найбільше визнання в теорії та практиці правозастосування отримала концепція прямого та опосередкованого причинного зв’язку, яка не допускає юридичної відповідальності за наявності опосередкованого причинного зв’язку. Прямий (безпосередній) причинний зв’язок, пише професор Н.Д. Єгоров, має місце тоді, коли у сплетенні подій, які послідовно розвиваються, між протиправною поведінкою особи та збитками не існує яких-небудь обставин, що мають значення для цивільно- правової відповідальності. Якщо ж між ними знаходяться обставини, яким закон надає значення у вирішенні питання про відповідальність (протиправна поведінка інших осіб, непереборна сила тощо), має місце непрямий (опосередкований) причинний зв’язок (Гражданское право. Учебник. Часть I / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. — М.: Теис, 1996 — С. 540). Непрямий причинний зв'язок показується автором на такому прикладі. Постачальник зобов'язаний був поставити сталь марок «Пріма» та «А». Однак це зобов'язання він належно виконав лише в частині сталі марки «А». Замість сталі марки «Пріма» він поставив сталь марки «Б». Покупець не перевірив марку одержаної сталі, використав її при виготовленні сплаву, який виявився недоброякісним. Через те, що між причиною і наслідком знаходяться юридично значущі дії покупця, який без перевірки пустив у переплавляння поставлені йому види сталі, робиться висновок про непрямий характер причинного зв'язку і неможливість відповідальності за завдані збитки. Це — досить тонке зауваження. Але чинне законодавство України не дає підстави для висновку про те, що в подібних випадках постачальник відповідальності не несе. Не дає такої підстави і новий Цивільний кодекс Російської Федерації. На давав його і Цивільний кодекс РСФСР, який діяв раніше. Прихильники теорії прямого і опосередкованого причинного зв'язку не заперечують того, що опосередкований (непрямий, побічний) причинний зв'язок — усього лише різновид причинного зв'язку. Він підпадає під загальне визначення поняття причинного зв'язку, що непрямо виражається в ст. 623 ЦК словом «завдані» (збитки). Але якщо закон надає право кредиторові стягнути з боржника «завдані» збитки (всі), то чи мають моральне право вчені-юристи давати рекомендації про те, що відповідно до ст. 623 ЦК допустимо стягувати тільки прямі збитки і недопустимо стягувати збитки опосередковані (непрямі, побічні). Та й пропозиція щодо удосконалення законодавства — встановити правило про те, що боржник, який неналежно виконав зобов'язання, звільняється від відповідальності за шкідливі наслідки, що настали, які не відвернув кредитор, хоча за обставин справи міг і повинен був запобігти, — є неприйнятним. Виходячи з цього, будь-який боржник-зловмисник повинен бути звільнений від цивільно-правової відповідальності за завдані збитки, оскільки між діями боржника та збитками, що виникли на боці кредитора, знаходяться власні дії кредитора, який не здійснював належного контролю за виконанням зобов'язання. Добре, що в наведеному прикладі постачальник поставив сталь іншої марки. Але він же міг поставити снаряди і зробити це навмисно, знаючи про халатне ставлення працівників покупця до виконання обов'язків, що випливають з технології виробництва, і бажаючи заподіяти конкуренту шкоду. Невже й у цьому випадку через опосередкований характер причинного зв'язку постачальник не повинен нести відповідальності за шкоду, заподіяну вибухом снарядів і знищенням матеріальних цінностей? Чи наявність умислу в діях постачальника змінює характер причинного зв'язку?

З іншого боку, прихильники концепції прямого і опосередкованого причинного зв'язку, щоб не прийти в пряме протиріччя із законом, змушені визнати наявність прямого причинного зв'язку між неналежним вихованням дитини і шкодою, що виникла в результаті дій неповнолітнього у віці до 15 років, оскільки діям таких осіб не надається цивільно-правового значення через їх недієздатність. Але якщо такий причинний зв'язок визнають прямим, то таким можна визнати юридичний зв'язок і в багатьох інших випадках.

Таким чином, концепція прямого і непрямого причинного зв'язку є неприйнятною і для застосування чинного цивільного законодавства, зокрема, ст. 623 ЦК, і для використання в процесі подальшого удосконалення цивільного законодавства. Проте вона сприймається й українськими вченими (див. Зобов'язальне право теорія і практика. Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 1998 — С. 115).

82. Судова практика єдина в тому, що умовою цивільно-правової відповідальності є наявність прямого причинного зв'язку між допущеним боржником порушенням і наслідками, що настали, (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» [465]; п. 2 роз'яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'заних з відшкодуванням збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки» [473]; п. 2 роз'яснення Вищого арбітражного суду «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з відшкодуванням шкоди» [475]). Але це не виключає можливості деякого коригування судової практики з метою наближення її до букви ст. 22 та 623 ЦК.

83. Стаття 31 Статуту залізниць України [278] покладає обов'язок перевірки придатності рухомого складу для перевезення вантажу в комерційному відношенні, як правило, на вантажовідправника, за винятком випадків, коли залізниця здійснює завантаження вагонів (у цьому разі обов'язок перевірки придатності вагонів у комерційному відношенні покладається на залізницю). Подібне правило раніше містилося й у Статуті залізниць Союзу РСР. Десятирічями склалася така практика, відповідно до якої в силу викладеного правила за втрату, нестачу, псування, пошкодження вантажу, що сталися через несправність рухомого складу або внаслідок непридатності його в комерційному відношенні, відповідальність стали покладати на вантажовідправника. Лише при несправності рухомого складу, що носила прихований характер, або виникла після завантаження і здачі вагона (контейнера) перевізникові, відповідальність покладали на перевізника. Така практика у свій час знайшла відображення в Інструктивних вказівках Державного арбітражу при Раді Міністрів СРСР «Про практику вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів залізницею» від 29 березня 1968 р., а згодом підтверджена в роз'ясненні Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, що виникають з перевозок вантажів залізницею» [485].

Практика, що склалася, і наведені роз'яснення (інструктивні вказівки) ґрунтуються на концепції прямого причинного зв'язку і не мають достатньої правової підстави. Відповідно до ст. 31 СЗ [278] залізниця зобов'язана подавати під завантаження справні, придатні для перевезення відповідного вантажу, очищені від залишків вантажу, сміття, реквізиту, а у необхідних випадках — продезінфіковані вагони та контейнери. Отже, при поданні під завантаження вагонів і контейнерів, непридатних для перевезення вантажу у комерційному відношенні, залізниця вчиняє порушення зобов'язання. У разі втрати, нестачі, псування або пошкодження вантажу внаслідок непридатності вагонів і контейнерів для перевезення вантажу в комерційному відношенні немає жодних підстав заперечувати причинний зв'язок зазначеного порушення з такими наслідками. Та обставина, що надалі вантажовідправник вчиняє порушення обов'язку перевірити придатність вагона чи контейнера, що ставить шкідливі наслідки, які настали, у причинний зв'язок з порушенням зобов'язання ще одним суб'єктом, аж ніяк не виключає факту порушення залізницею зобов'язання і причинного зв'язку між цими діями (бездіяльністю) і втратою, нестачею, псуванням чи пошкодженням вантажу. Таким чином, за наявності вини в діях залізниці, яка порушила обов'язок подавати вагони і контейнери придатними для перевезення зазначеного вантажу в комерційному відношенні, і в діях вантажовідправника, що неналежно виконав свій обов'язок перевірити придатність рухомого складу в комерційному відношенні, відповідальність перед вантажоодержувачем за незбереженість вантажу повинні нести і залізниця, і вантажовідправник. Це означає, що назріла потреба в коригуванні судової практики, яка склалася десятиричями.

84. Формулюванню частини першої ст. 623 ЦК (з якого випливає обов'язок боржника відшкодувати «завдані» збитки) найбільше відповідає теорія причинного зв'язку, яка в науці одержала назву концепції рівноцінних умов (conditio sine qua non). Відповідно до цієї концепції будь-яка обставина може бути визнана причиною певного результату, якщо вона була необхідною для виникнення цього результату. Інакше кажучи, якщо виключення цієї обставини із загального ланцюгу причинно-наслідкових зв'язків виключає настання такого результату, вона (обставина) повинна визнаватися причиною, обставиною, що знаходиться в причинному зв'язку з цим результатом. Якщо виключення цієї обставини із загального ланцюгу причинно-наслідкових зв'язків не виключає настання результату, ця обставина не може бути визнана причиною такого результату.

Висловлювалася думка про те, що дотримуючись концепції рівноцінних умов, ланцюг причинності можна тягти до нескінченності. Уже понад сто років учені повторюють, що теорія рівноцінних умов дає підстави для висновків, які занадто суворі в кримінальному праві і явно несправедливі в цивільному праві, оскільки, йдучи в цьому напрямку, можна визнати батьків злодія, які народили та виховали дитину, яка зі збігом часу стала злодієм, відповідальними за вчинену ним крадіжку. Таким чином, начебто б доводиться абсурдність теорії рівноцінних умов. Тим часом, цей аргумент лише підтверджує логічність теорії рівноцінних умов: якщо законодавець установив відповідальність за народження і виховання крадія, тобто кваліфікував ці дії як протиправні, якщо є вина батьків у вчиненні злочину їх сином чи дочкою, теорія причинного зв'язку повинна не перешкоджати реалізації волі законодавця. І теорія причинного зв'язку — це не той засіб, за допомогою якого слід обмежувати або виключати сваволю законодавця, бо деспотичний законодавець може взагалі виключити і вину і причинний зв'язок зі складу елементів підстави цивільно-правової (ширше — юридичної) відповідальності. Зауважимо, що законодавець дійсно поклав на батьків цивільно-правову відповідальність за народження крадія, якщо цей крадій на момент вчинення крадіжки мав вік до 15 років. Батьки можуть бути звільнені від відповідальності, але тільки з мотиву відсутності вини. Таким чином, законодавець виходить з того, що порушення з боку батьків і причинний зв'язок між цим порушенням та заподіянням шкоди неповнолітнім у віці до 15 років мають місце завжди.

Так, теорія рівноцінних умов розширює можливості для притягнення правопорушників до відповідальності. Так, вона дозволяє визнати однією з причин виникнення збитків народження фізичної особи, що причинила збитки. Але це не може бути визнано перешкодою для практичного застосування теорії рівноцінних умов, тому що ця теорія, як жодна інша, відповідає ст. 22 і 623 ЦК. Орган правозастосування не може відмовитися від цієї теорії причинного зв'язку, оскільки законодавець утілив її в тексті закону. Правозастосувач не може визнавати тільки прямий причинний зв'язок, поки законодавець визнає підставою цивільно-правової відповідальності будь-який причинний зв'язок. Оскільки причинний зв'язок — лише один з юридичних фактів (одна з умов), що входять у юридичний склад — підставу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків, досить широке його розуміння ще не означає, що це призведе до необґрунтованого притягнення суб'єктів до цивільно-правової відповідальності. Є інші юридичні факти, що складають підставу цивільно-правової відповідальності у вигляді відшкодування збитків. З їх допомогою і буде виключатися невиправдане притягнення до відповідальності. Ці інші фактори (правопорушення, наявність збитків, вина), незважаючи на всі їх складності все-таки більш докладно розкриваються в законодавстві, а тому є більш зручними як критерії для вирішення питання про притягнення особи до відповідальності чи звільнення від неї.