Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

1. Одним із проявів принципу реального виконання зобов’язання є правило ч. 1 ст. 622 ЦК, відповідно до якого сплата неустойки і відшкодування шкоди не звільняє боржника від виконання зобов’язання в натурі.

2. Відповідно до змісту ч. 2 і 3 ст. 622 ЦК можна зробити висновок про те, що вони встановлюють виключення із загального правила ч. 1 ст. 622 ЦК. Проте це не так. Справа в тому, що насправді боржник звільняється від виконання зобов’язання в натурі у випадках, передбачених ч. 2 і 3 ст. 622 ЦК, оскільки зобов’язання припиняється (тобто, звільнення від виконання зобов’язання немає). Відповідно до логіки ст. 612 ЦК відмова кредитора від прийняття простроченого виконання припиняє зобов’язання. Передання відступного також припиняє зобов’язання (ст. 600 ЦК).

Що стосується посилання в ч. 3 ст. 622 ЦК на ст. 615 ЦК, то воно є не зовсім коректним. У ч. З ст. 622 ЦК йдеться про відмову від договору, а в ст. 615 ЦК — про відмову від зобов’язання. Про відмову від договору йдеться у ч. З ст. 651 ЦК, де вона визнається способом (видом) розірвання договору. Розірвання договору відповідно до ч. 2 ст. 653 ЦК припиняє зобов’язання. Зобов’язання, яке припинене, не виконується. У такому розумінні можна говорити про звільнення боржника від виконання зобов’язання у разі відмови від договору.

Стаття 623. Відшкодування збитків, завданих порушенням зобов’язання

1. Боржник, який порушив зобов’язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

2. Розмір збитків, завданих порушенням зобов’язання, доказується кредитором.

3. Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов’язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, — у день пред’явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

4. При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

1. Частина 1 ст. 623 ЦК покладає на боржника, який порушив зобов’язання, обов’язок відшкодувати збитки, що стали наслідком зазначеного порушення. Отже, це правило передбачає стягнення з боржника всіх збитків. Разом з тим, законодавець не позбавлений права визначити саме поняття збитків ширше чи вужче. Це зроблено ним у ст. 22 ЦК. Визначення поняття збитків наводиться також у ч. 2 ст. 224 ГК, а в ст. 225 ГК визначається склад збитків.

2. Поняття збитків належить відмежовувати від суміжних понять та правових конструкцій, що їм відповідають. Зокрема, це стосується судових витрат. їх склад визначається ст. 79 ЦПК [33], а частина п’ята ст. 84 ГПК [20] приписує в резолютивної частині судового рішення вказувати на розподіл «господарських витрат» між сторонами. Часто сторони не вимагають вирішення судом питання про розподіл судових витрат, не оскаржують судові рішення, якими, на їх думку, неправильно розподілені судові витрати, а пізніше заявляють вимоги про відшкодування шкоди (збитків), що полягає у здійснених судових витратах. Такі позови задовольнятись не можуть, оскільки для вирішення питання про розподіл судових витрат встановлені спеціальні правові форми. Це виключає застосування до відповідних відносин положень про відшкодування шкоди (збитків). Разом з тим, само по собі зазначення в позовній заяві чи в клопотанні позивача у судовому процесі на відшкодування шкоди (збитків), що виникли у зв’язку з судовим процесом, а не про стягнення з відповідача судових витрат не звільняє суд від обов’язку вирішити питання про розподіл судових витрат відповідно до законодавства та з урахуванням відповідних вимог позивача. У сфері дії Господарського процесуального кодексу розмежування збитків і судових витрат виявилось особливо актуальним унаслідок того, що до судових витрат ст. 44 цього Кодексу відносить тільки оплату послуг адвоката. Отже, витрата на правову допомогу іншого фахівця (який не є адвокатом) до складу судових витрат не включаються. Такі витрати підлягають стягненню як збитки.

3. Стаття 22 ЦК поділяє збитки на дві частини (види): 1) реальні збитки; 2) упущена вигода. Але в законодавстві не вдалося витримати єдність термінології, яка в ньому використовується. Так, використовується термін «прямий збиток» (частина сімнадцята ст. 9 Закону «Про страхування» [139]), який з урахуванням ч. 1 ст. 988 ЦК є тотожнім поняттю реальних збитків. Це поняття прямих збитків є базовим, що повинне застосовуватись і в інших галузях права, якщо тільки спеціальними галузевими нормативно-правовими актами воно не визначається інакше. Зокрема, так треба розуміти зміст поняття прямих збитків, що вживається в підпункті «а» п. 4.2.10 ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про податок з доходів фізичних осіб» [154], п. 4.2.3 ч. 4.2 ст. 4 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [86].

Уже після прийняття нового Цивільного кодексу в Законі «Про телекомунікації» [166] (ч. З ст. 40) з’явився термін «фактичні збитки». Близький до цього термін «фактична шкода» використовується у ч. 2 ст. 924 ЦК, що відповідає термінології ст. 13 Закону «Про транспорт» [65] та ст. 23, 24 Закону «Про залізничний транспорт» [77]. Таке ж розуміння фактичної шкоди викладається в ст. 114 Статуту залізниць [278], в якій межі відповідальності перевізника визначені приблизно так, як і в ст. 68 Закону «Про автомобільний транспорт» [190]. Нарешті, ч. 3 ст. 314 ГК [31] також визначає межі відповідальності перевізника за незбереження вантажу приблизно так же, як і ст. 114 Статуту залізниць. У такий спосіб вирішується питання про зміст поняття «фактична шкода» та про межі відповідальності перевізника за незбереження вантажу. Це — логічно. Навряд чи виправдано було б в такий же спосіб обмежувати відповідальність операторів телекомунікацій. Але ж Закон «Про телекомунікації» не містить іншого визначення «фактичні збитки». І було б неправильним з метою надання ч. 3 ст. 40 Закону «Про телекомунікації» більшої логічності і соціально-економічної доцільності тлумачити цей термін інакше, ніж закони про транспорт розуміють термін «фактична шкода».

4. Стаття 60 ЦПК [33] і ст. 33 ГПК [20] покладають на кожну зі сторін, що беруть участь у справі, обов’язок доказування тих обставин, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень. Звідси випливає обов’язок суб’єкта, що вимагає відшкодування збитків, доказати наявність і розмір збитків. Стосовно збитків ч. 2 ст. 623 ЦК також покладає на кредитора обов’язок доказування розміру збитків, завданих йому порушенням зобов’язання. Правова система України, звичайно, знаходиться під впливом закордонного та міжнародного досвіду. Проте було б зовсім невиправданим хоча б частково відходити від принципу покладення на кредитора тягаря доказування наявності та величини збитків і допускати можливість визначення величини збитків на розсуд суду, якщо вона не може бути встановлена з розумним ступенем вірогідності, як це передбачено п. З ст. 7.4.3 Принципів міжнародних комерційних договорів УНІДРУА.

5. Розрахунок суми збитків викликає істотні утруднення. На це постійно звертається увага, в тому числі в науковій і навіть навчальній літературі. У цьому зв’язку у свій час у СРСР була розроблена Тимчасова методика визначення розміру шкоди (збитків), заподіяної порушенням господарських договорів [495]. Вона була схвалена Державною комісією Ради Міністрів СРСР з економічної реформи 21 грудня 1990 р. Органи Державного арбітражу СРСР оцінювали названу Тимчасову методику як нормативно- правовий акт. Однак в Україні за нею де-факто визнається тільки науково-методичне значення, та й у такому роді вона звичайно навіть не згадується в науковій і навчальній літературі. Правозастосовча практика також не звертається до цього документа. Розробники проекту Господарського кодексу були добре поінформовані про згаданий досвід радянської доби і включили до цього проекту положення про те, що Кабінет Міністрів може затверджувати методики визначення розміру відшкодування збитків у сфері господарювання. Воно відображене у ч. 6 ст. 225 ГК. Стаття 15 Закону «Про захист прав покупців сільськогосподарських машин» [155] також передбачає затвердження Кабінетом Міністрів Методики обчислення вартості машино-дня та збитків від простою машин. Це доручення Кабінетом Міністрів виконане [330].

6. Ще однією спробою спростити розрахунок збитків у процесі правозастосування було встановлення можливості визначення в договорі твердого розміру збитків, що підлягають стягненню за невиконання чи неналежне виконання зобов’язань з поставки (п. 74 Положення про поставки продукції виробничо-технічного призначення [490]; п. 65 Положення про поставки товарів народного споживання [489]). Однак на практиці встановлення договорами твердого розміру збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням зобов’язань з поставки, істотного поширення не набуло. Проте в Господарському кодексі (ч. 5 ст. 225) передбачається погодження сторонами заздалегідь (очевидно, в договорі) розміру збитків, що підлягають стягненню з боржника у випадках порушення зобов’язання у твердій сумі або у вигляді відсоткових ставок залежно від обсягу невиконання зобов’язання чи строків порушення зобов’язання сторонами. Щоб уникнути створення ситуації правової невизначеності, автори не рекомендують узагалі використовувати таку правову конструкцію. Значно доцільним було б установити в договорі відповідні розміри неустойки, належно поєднуючи їх з обов’язком боржника відшкодовувати збитки, заподіяні невиконанням договірних зобов ’язань.

7. Відповідно до частини четвертої ст. 27 Закону «Про електроенергетику» [89] за правопорушення в електроенергетиці може застосовуватись, зокрема, цивільно- правова відповідальність. Частина одинадцята цієї ж статті встановлює, що методика розрахунку шкоди, завданої електропостачальнику внаслідок викрадення електроенергії, встановлюється Кабінетом Міністрів. Це суперечить ч. 2 ст. 623 ЦК, яка покладає на кредитора обов’язок доказування розміру збитків. Але правило частини одинадцятої ст. 27 Закону «Про електроенергетику» підлягає переважному застосуванню з огляду на два критерії: 1) воно є спеціальним, оскільки стосується значно більш вузького кола суспільних відносин; 2) воно встановлене пізніше, ніж було прийнято Цивільний кодекс України (Законом від 31 травня 2005 р. [183]).

Однак Кабінет Міністрів затвердив не Методику розрахунку розміру шкоди, завданої електропостачальнику внаслідок викрадення електроенергії, а Порядок визначення розміру і відшкодування збитків, завданих електропостачальнику внаслідок викрадення електроенергії [337]. Звичайно, було б краще, якби Кабінет Міністрів більш чітко виконував вимоги Закону, відповідно до якого належало затвердити саме Методику, а не Порядок. Але ж справа не в назві нормативно-правового акта, затвердженого Кабінетом Міністрів. Справа в тому, що затверджуючи Порядок, у якому визначаються загальні правила, Кабінет Міністрів делегував повноваження затвердити Методику Національній комісії регулювання електроенергетики. Це не відповідає не тільки частині одинадцятій ст. 27 Закону «Про електроенергетику», а й частині другій ст. 19 Конституції [1], яка покладає на державні органи (НКРЕ є державним органом відповідно до п. 1 Положення про Національну комісію регулювання електроенергетики України [231]) діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, встановлені Конституцією і законами України. І все ж НКРЕ затвердило Методику визначення обсягу та вартості електричної енергії, необлікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією [445]. Судова практика вважає за можливе застосування цієї Методики, що слід визнати припустимим з огляду на те, що її незастосування породжувало б ситуації правової невизначеності, що суперечило б принципу верховенства права, закріпленому в частині першій ст. 8 Конституції.

8. Обчислення розміру збитків, заподіяних навколишньому природному середовищу, також провадиться на підставі належно затверджених правил розрахунку, в основу яких покладені фіксовані встановлені нормативно розміри відшкодування збитків (такси). Відповідні правила підзаконних актів ґрунтуються на спеціальній нормі частини третьої ст. 68 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» [41], що передбачає визначення законодавством порядку і розміру відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища. У силу викладеного щодо цього прийнято низку підзаконних актів, якими встановлений порядок розрахунку збитків. Тут порядок визначення розміру збитків у заздалегідь установлених розмірах ґрунтується на законі і його правомірність не може бути поставлена під сумнів введенням правила про покладення на кредитора обов’язку доказувати розмір збитків.

9. У складі збитків виокремлюють три їх частини, які можуть вважатись також їх (збитків) видами: 1) вартість втраченого (знищеного, зіпсованого, пошкодженого) майна; 2) витрати, які здійснив кредитор; 3) упущена вигода. Слід визнати, що в законодавстві відсутнє достатньо чітке визначення цих видів збитків та їх співвідношення між собою. Проте на підставі логічного тлумачення ст. 623 і 22 ЦК, ст. 224 і 225 ГК [31] можна стверджувати, що Цивільний і Господарський кодекси не допускають, як правило, отримання кредитором прибутку в результаті відшкодування збитків, а передбачають лише поновлення майнового стану кредитора шляхом відшкодування збитків. Це означає, що у разі відшкодування боржником, що порушив зобов’язання, збитків, завданих кредиторові, у вигляді вартості, на яку знизилась вартість втраченого (знищеного, зіпсованого) майна чи грошової суми, що дорівнює вартості пошкодженого майна, боржник не зобов’язаний відшкодовувати кредиторові витрати останнього на придбання нової речі. В іншому випадку (якщо з боржника будуть стягнені і вартість втраченого (знищеного, зіпсованого) майна чи грошова сума, на яку вартість пошкодженого майна зменшилась, і витрати на придбання нової чи полагодження пошкодженої речі) кредитор отримав би дохід.

Зокрема, стягнення з боржника-наймодавця упущеної вигоди (неотриманого прибутку) у зв’язку з неусуненням наймодавцем перешкод в користуванні майном, що передане за договором найму, виключає стягнення з наймодавця витрат наймача зі сплати найманої плати за період, коли такі перешкоди існували, з урахуванням наступного. При розрахунку упущеної вигоди враховується можливий дохід (валовий), від якого віднімаються витрати, що зазвичай є необхідними для отримання доходу, але реально не здійснені (тобто, грошові суми, які кредитор зберіг). Якщо кредитор у прикладі, що розглядається, витрати з плати за користування майном не зберіг (вніс відповідну плату), при визначенні упущеної вигоди ці витрати не зменшують можливий валовий дохід, що відповідно збільшує упущену вигоду, що підлягає стягненню з боржника. Якщо ж додатково до упущеної вигоди, розрахованої у такий спосіб, з наймодавця будуть стягнені витрати з плати за користування майном за період, коли наймач не мав можливості користування предметом найму, наймач отримає додатковий дохід (отримає кошти без додаткової підстави).