Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

1. У разі прийняття закону, що припиняє право власності на певне майно, шкода, завдана власникові такого майна, відшкодовується державою у повному обсязі.

1. Ця стаття стосується тих випадків, коли особа відповідно до закону має право власності на майно, але воно (право власності) підлягає припиненню в силу закону, який набув чинності в період знаходження майна у власності особи. Закон, що припиняє право власності, може передбачати націоналізацію певних видів майна чи конкретних майнових комплексів, заборону на перебування певних видів майна у окремих видів суб’єктів цивільного права.

2. Підставою відшкодування шкоди відповідно до ст. 1170 ЦК є виключно прийняття закону, що припиняє право власності. Оскільки про правопорушення в таких випадках вести мову недоречно, не може ставитись і питання про вину як умову виникнення зобов’язання щодо відшкодування шкоди.

3. Суб’єктом, що є боржником у зобов’язанні щодо відшкодування шкоди на підставі ст. 1170 ЦК, є держава. Позов про відшкодування шкоди слід пред’являти до держави як до суб’єкта цивільного права та Державного казначейства, яке здійснює повноваження щодо управління коштами Державного бюджету.

Стаття 1171. Відшкодування шкоди, завданої у стані крайньої необхідності

1. Шкода, завдана особі у зв’язку із вчиненням дій, спрямованих на усунення небезпеки, що загрожувала цивільним правам чи інтересам іншої фізичної або юридичної особи, якщо цю небезпеку за даних умов не можна було усунути іншими засобами (крайня необхідність), відшкодовується особою, яка її завдала.

Особа, яка відшкодувала шкоду, має право пред’явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої вона діяла.

2. Враховуючи обставини, за яких було завдано шкоди у стані крайньої необхідності, суд може покласти обов’язок її відшкодування на особу, в інтересах якої діяла особа, яка завдала шкоди, або зобов’язати кожного з них відшкодувати шкоду в певній частці або звільнити їх від відшкодування шкоди частково або в повному обсязі.

1. Цивільне законодавство не визнає права особи на завдання шкоди іншій особі у стані крайньої необхідності. Це дає підстави для висновку про те, що стан крайньої необхідності не виключає протиправності дій, якими особа, що перебуває у такому стані, завдає шкоди іншій особі. Не виключає крайня необхідність і вини особи, що діяла в стані крайньої необхідності. Тому ч. 1 ст. 1171 ЦК і покладає на особу, яка діяла в стані крайньої необхідності, обов’язок відшкодувати шкоду, завдану іншій особі. Тобто тут повторюються загальні правила ст. 1166, 1167 ЦК, що покладають на особу обов’язок відшкодувати шкоду (майнову і моральну), завдану іншій особі.

2. Особі, що діяла в стані крайньої необхідності, надається право пред’явити зворотну вимогу до особи, в інтересах якої здійснені дії в стані крайньої необхідності. При вирішенні спору, що є предметом регресного позову, слід враховувати неповноту визначення крайньої необхідності в ч. 1 ст. 1171 ЦК. Тому зворотна вимога, про яку йдеться у другому абзаці ч. 1 ст. 1171 ЦК, з урахуванням визначення крайньої необхідності в ч. 3 ст. 39 КК [25], може бути задоволена лише в частині, в якій завдана шкода не перевищує відвернену. У частині такого перевищення завдана шкода не підпадає під дію ст. 1171 ЦК і може бути відшкодована лише на загальних підставах.

3. Частина друга ст. 1171 ЦК підлягає застосуванню з урахуванням принципів добросовісності, справедливості та розумності (п. 6 ст. 3 ЦК). Тому розподіл обов’язку відшкодувати третій особі шкоду, завдану в стані крайньої необхідності, є мало вірогідним. Такий розподіл є можливим, коли розмір завданої шкоди перевищує розмір відверненої шкоди. Але ж вище зазначалося на те, що в частині такого перевищення завдана шкода не може бути кваліфікована як така, що завдана в стані крайньої необхідності. В інших випадках такий розподіл не відповідав би засадам справедливості, добросовісності та розумності.

4. Варіант повного або часткового звільнення особи, що діяла в стані крайньої необхідності, та особи, в інтересах якої були здійснені дії в такому стані, від обов’язку відшкодувати шкоду також є маловірогідним з огляду на засади добросовісності, справедливості та розумності, якщо тільки не йдеться про врахування матеріального становища особи, що завдала шкоди.

Стаття 1172. Відшкодування юридичною або фізичною особою шкоди, завданої їхнім працівником чи іншою особою

1. Юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов’язків.

2. Замовник відшкодовує шкоду, завдану іншій особі підрядником, якщо він діяв за завданням замовника.

3. Підприємницькі товариства, кооперативи відшкодовують шкоду, завдану їхнім учасником (членом) під час здійснення ним підприємницької або іншої діяльності від імені товариства чи кооперативу.

1. Роботодавці — юридичні та фізичні особи є боржниками у зобов’язаннях щодо відшкодування шкоди, завданої їх працівниками під час «виконання ними трудових обов’язків». Критерієм для розмежування випадків, коли відповідальність за дії працівника несе роботодавець, від випадків, коли така відповідальність покладається безпосередньо на працівника, є виконання працівником трудових обов’язків у момент правопорушення. Подальше уточнення цього критерію може бути здійснене з урахуванням абзацу сімнадцятого Переліку обставин, за яких настає страховий випадок державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання [331]. Відповідно до цього абзацу за межі трудових відносин, в яких життя і здоров’я працівника підлягає обов’язковому державному страхуванню, виходять випадки ушкодження здоров’я або смерті при виясненні потерпілим особистих стосунків. Отже, за шкоду, заподіяну одним працівником іншому при виясненні ними особистих стосунків, відповідальність несе працівник — фізична особа, що заподіяла шкоду, хоча б при цьому обидва працівники не припиняли виконання трудових обов’язків. Ознака вияснення особистих стосунків підлягає використанню і стосовно випадків завдання шкоди іншій фізичній особі, що не знаходиться у трудових правовідносинах з тим самим роботодавцем. Слід враховувати, що ні ст. 8 ЦК, ні ст. 8 ЦПК [33] не допускають застосування до цивільних правовідносин підзаконних актів іншої галузевої належності: ст. 8 ЦК — тому, що не допускає застосування до цивільних відносин актів іншої галузевої належності, а ст. 8 ЦПК — тому, що не допускає застосування за аналогією підзаконних актів. Тому тлумачення формулювання «під час виконання... трудових... обов’язків» має здійснюватись з урахуванням засад добросовісності, справедливості та розумності. Розумно було б при тлумаченні наведеного формулювання врахувати згаданий вище Перелік.

Роботодавець несе відповідальність у вигляді відшкодування шкоди також у випадках, коли порушення, якого припустився працівник та яке завдало потерпілому майнової та моральної шкоди шляхом ушкодження здоров’я, не виходить за межі дисциплінарного проступку або, хоча і виходить за ці межі і кваліфікується як злочин або адміністративний проступок, але підпадає під дію статей Кримінального кодексу [25] чи Кодексу про адміністративні правопорушення [19], які встановлюють відповідальність за порушення, які одночасно є порушеннями трудових обов’язків. До таких злочинів та адміністративних проступків належать ті, які передбачені розділами X (злочини проти безпеки виробництва), XI (злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту) Кримінального кодексу, деякі із адміністративних проступків, що передбачені главами 5 (правопорушення в галузі життя і здоров’я населення), 8 (правопорушення в промисловості, будівництві), 9 (правопорушення в сільському господарстві, порушення ветеринарно-санітарних правил), 10 (правопорушення на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку) тощо. Якщо працівник, не перериваючи виконання трудових обов’язків, здійснює дії, які виходять за межі його трудових обов’язків, та які завдають шкоди іншій особі, завдану шкоду слід кваліфікувати як таку, що завдана під час виконання трудових обов’язків. Якщо ж працівник припинив виконання трудових обов’язків, хоча б на нетривалий час, та здійснив дії, що виходять за межі його трудової функції, шкода, яка завдана такими діями, має кваліфікуватись як така, що завдана не під час виконання трудових обов’язків.

2. Можна вести дискусію на тему про доцільність законодавчого рішення, викладеного в ч. 2 ст. 1172 ЦК, але це не може вплинути на тлумачення та застосування цього рішення. Отже, в усіх випадках, коли підрядник, здійснюючи дії за завданням замовника, завдав шкоди третій особі, обов’язок відшкодувати шкоду несе замовник. Разом з тим підрядник має вважатись таким, що діяв за завданням замовника, лише при безпосередньому виконанні ним роботи, передбаченої договором підряду. Якщо для прикладу взяти підрядника за договором будівельного підряду, то робота, яку він виконує, передбачається проектом, а не кошторисом, в якому враховуються всі витрати підрядника, зокрема на закупівлю та транспортування матеріалів, необхідних для виконання роботи. Звичайно, замовник на підставі загальних правил ст. 1166 ЦК має право пред’явити до підрядника вимогу про відшкодування йому шкоди, що виникла в результаті відшкодування ним (замовником) третій особі тієї шкоди, якої безпосередньо завдав цій особі підрядник.

3. Буквально ч. 2 ст. 1172 ЦК не допускає пред’явлення особою, якій шкоди завдав підрядник, що діяв за завданням замовника, вимоги про відшкодування шкоди безпосередньо до підрядника. Але виключати таку можливість не слід, зокрема у випадках неплатоспроможності замовника.