Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

У науковій літературі підставою виникнення зобов’язань відшкодування шкоди визнають так званий генеральний делікт: завдання шкоди саме по собі є деліктом, якщо тільки спеціальними правилами за учасниками цивільних правовідносин не визнається право на завдання шкоди за певних умов. З правовою конструкцією генерального делікту слід погодитись. Разом з тим є потреба в уточненні нормативної підстави генерального (загального) делікту. Відповідно до ч. 1 ст. 12 ЦК особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.

Право особи, закріплене в ч. 1 ст. 12 ЦК, конкретизується в законодавчих актах. У Конституції України [1], Цивільному кодексі, інших законах встановлюються особисті немайнові права фізичної особи. Із цих конституційних і законодавчих положень непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого будь-яка особа зобов’язана не порушувати особисті немайнові права інших осіб. Із положення ч. 1 ст. 319 ЦК, що надає власникові право на власний розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном, в аналогічний спосіб випливає обов’язок будь-якої особи не завдавати шкоди зазначеним правам власника. Загальна заборона завдавати шкоди правам інтелектуальної власності випливає із ч. 3 ст. 418 ЦК, відповідно до якої право інтелектуальної власності є непорушним. Слід однак враховувати, що в ч. 1 ст. 1166 ЦК не йдеться про шкоду, завдану праву інтелектуальної власності. Це обумовлене тим, що шкода, завдана майновим правам інтелектуальної власності, охоплюється формулюванням «шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи», а завданням майнової шкоди особистим немайновим правам інтелектуальної власності охоплюється формулюванням «майнова шкода, завдана особистим немайновим правам». Завдання шкоди цивільним правам, таким чином, завжди є правопорушенням (крім встановлених винятків), оскільки порушує абсолютні права особи. Таке завдання шкоди і є тим генеральним (загальним) деліктом, який згадувався вище.

5. Із правила про обов’язок особи, що завдала майнової шкоди, відшкодувати її за умови неправомірності рішення, дії чи бездіяльності цієї особи, непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого шкода, завдана правомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, не відшкодовується. Виникає, однак, запитання про те, коли ж вони можуть бути визнані правомірними, якщо є загальна заборона порушувати цивільні права осіб. Заборона порушувати цивільні права осіб як загальне правило не може застосовуватись всупереч спеціальним законодавчим правилам, які дають дозвіл на завдання шкоди. Дозвіл на завдання майнової шкоди випливає із ст. 19 і 1169 ЦК, що визнають за особою право на самозахист та звільняють від обов’язку відшкодувати шкоду, завдану при здійсненні права на самозахист. Із ст. 1170 ЦК випливає право Верховної Ради на прийняття закону, що припиняє право власності на майно (воно може бути здійснене з дотриманням вимог частини п’ятої ст. 41 Конституції). Є і інші правила, що допускають здійснення дій, які урешті-решт завдають майнової шкоди особам. Ідеться, зокрема, про право відповідних органів і посадових осіб безперешкодно використовувати транспорті засоби, що належать юридичним і фізичним особам (п. 26 ст. 11 Закону «Про міліцію» [37]; п. 6 ст. 25 Закону «Про Службу безпеки України» [48]), про обмеження діяльності, в тому числі підприємницької особи як реакція на допущене нею порушення або і за відсутності порушення тощо.

6. Формулювання «шкода, завдана майну...» може бути задовільно інтерпретоване, якщо врахувати визначення майна, що наводиться в ст. 190 ЦК («Майном як особливим об’єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки»). Важче піддається інтерпретації термін «майнова шкода, завдана... особистим немайновим правам...». На перший погляд це формулювання взагалі є нонсенсом, бо «особисті немайнові права... не мають економічного змісту» (ч. 2 ст. 269 ЦК). Це перше враження, очевидно, є правильним. І все ж суб’єкт, що здійснює тлумачення акта законодавства, повинен максимальною мірою прагнути зрозуміти думку правотворчого органу. Для цього слід порівняти ч. 1 ст. 1166 ЦК зі ст. 1162 ЦК. В обох цих законодавчих положеннях ідеться про «шкоду, завдану майну...». Поряд з цим у ст. 1162 ЦК йдеться про «шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи», а в ч. 1 ст. 1166 ЦК — про «майнову шкоду, завдану... особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи». Ці два формулювання значною мірою співпадають. Тому наведене формулювання ч. 1 ст. 1166 ЦК може бути інтерпретоване, зокрема, як майнова шкода, завдана порушенням таких особистих немайнових прав, як право на життя, право на здоров’я, що випливають із ст. 3 Конституції України. Доцільно було б також врахувати, що в ч. 2 ст. 721 ЦК також йдеться про «шкоду, завдану майну» і «шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю». Разом з тим помітно, що із двох наведених вище формулювань формулювання ч. 1 ст. 1166 ЦК за змістом є значно ширшим, бо воно стосується порушення будь-яких особистих немайнових прав (а не тільки права на життя та здоров’я) і не тільки фізичної, а й юридичної особи. Але практичне значення формулювання «майнова шкода, завдана... особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи» не слід переоцінювати, бо тут йдеться про майнову шкоду, тобто шкоду, завдану майну через порушення особистих немайнових прав. Урешті слід визнати, що формулюванням «шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи» охоплюється і те явище, яке визначається в ч. 1 ст. 1166 ЦК як «майнова шкода, завдана... особистим немайновим правам...».

7. Поняття шкоди в главі 82 Цивільного кодексу не визначається. Не визначається воно і в інших положеннях цивільного законодавства. В Юридичній енциклопедії майнова шкода визначається як «зменшення чи знищення майнового суб’єктивного права, охоронюваного законом інтересу чи майнового блага, що спричиняє втрати у потерпілого». У судовій практиці вважається за можливе при визначенні наявності та обсягу шкоди, що завдана особі та підлягає відшкодуванню, керуватись визначенням збитків, що наводиться у ч. 2 ст. 22 ЦК (якщо шкода не відшкодовується в натурі).

8. До зобов’язань відшкодування шкоди застосовуються положення ч. 3 ст. 22 ЦК, відповідно до яких законом може бути передбачене відшкодування шкоди у меншому або більшому розмірі. Таке передбачається спеціальними правилами, які підлягають переважному застосуванню перед загальними правилами ст. 22 ЦК, хоча застереження, про яке йдеться та яке формулюється в ч. 3 ст. 22 ЦК, і не було включене до цієї статті. Утім, застереження такого змісту стали для вітчизняного цивільного права звичними. Вони можуть набути реального юридичного значення стосовно пізніше прийнятих законодавчих актів за умови, що законодавець визнає себе пов’язаним положеннями частини другої ст. 6 і частини другої ст. 19 Конституції України, що приписують державним органам, у тому числі і єдиному органу законодавчої влади, підпорядковувати свою діяльність Конституції і законам. На цей час прийняття законів, що суперечать раніше прийнятим законам, без внесення змін до останніх стало повсякденним явищем, що позбавляє будь-якого сенсу включення до законів положень про можливість встановлення спеціальними законами певних особливих правил.

Обмеження розміру шкоду, що підлягає відшкодуванню, встановлені ст. 6 Закону «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» [142] (обмежується загальний розмір відповідальності оператора за ядерну шкоду за кожний ядерний інцидент, розмір відшкодування за кожного померлого, розмір відповідальності перед кожним потерпілим за шкоду, заподіяну ушкодженням здоров’я і розмір відповідальності перед кожним потерпілим за завдану майнову шкоду). Ці правила не виключають застосування спеціальних правил ст. 318 КТМ [23], якими встановлюється граничний розмір відповідальності оператора ядерного судна за ядерну шкоду, заподіяну внаслідок одного ядерного інциденту з даним судном.

Граничні розміри шкоди, що підлягає відшкодуванню судновласником, встановлені ст. 352 КТМ [23].

9. Про причинний зв’язок між рішеннями, діями, бездіяльністю особи, що завдала шкоди, та шкодою, див. коментар до ст. 623 ЦК.

10. У ч. 2 ст. 1166 ЦК у своєрідний спосіб формулюється така підстава (за термінологією заголовку ст. 1166 ЦК) чи умова відповідальності за завдану майнову шкоду (виникнення зобов’язання відшкодування шкоди) як вина. Установлюється, що особа звільняється від обов’язку відшкодувати шкоду, якщо доведе, що шкоди завдано не з її вини. Звідси непрямо випливає і висновком від протилежного виявляється правовий припис, відповідно до якого особа несе обов’язок відшкодувати майнову шкоду, якщо не доведе відсутність своєї вини. Ці негативні наслідки дають підставу для висновку про те, що доведення відсутності вини є цивільно-процесуальним обов’язком особи, яка завдала шкоди. Із цієї процесуальної норми висновком від наступного правового явища до попереднього виявляється цивільно-правовий припис, згідно з яким особа, що завдала шкоди, несе обов’язок її відшкодування за умови наявності її вини. Це загальне правило, що не виключає встановлення спеціальних правил про виникнення зобов’язань відшкодування шкоди незалежно від вини. Цим загальним правилом охоплюється і завдання шкоди внаслідок дії непереборної сили, в тому числі і завдання шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я або смертю. І все ж законодавець передбачив можливість встановлення законом випадків, коли шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок непереборної сили, підлягає відшкодуванню.

11. При застосуванні ст. 1166 ЦК та інших положень чинного цивільного законодавства України слід враховувати положення ст. 56 Конституції [1] («Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень»), а також ту обставину, що всі правові приписи Конституції України, незалежно від того, встановлені вони прямо чи непрямо, незалежно від того, випливають вони із положень Конституції прямо чи непрямо, і незалежно від виду логічної операції, за допомогою якої ці правові приписи виявляються при тлумаченні, мають вищу юридичну силу порівняно із законами. Зокрема, із наведеного конституційного положення непрямо випливає і методом логічного доповнення його тексту виявляється правовий припис, відповідно до якого шкода у випадках, передбачених ст. 56 Конституції, відшкодовується незалежно від вини. Цей правовий припис підлягає переважному застосуванню перед законодавчими положеннями, які умовою виникнення зобов’язань відшкодування шкоди, у яких держава, Автономна Республіка Крим чи орган місцевого самоврядування несе обов’язок відшкодування шкоди, визнають вину органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

Стаття 1167. Підстави відповідальності за завдану моральну шкоду

1. Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

2. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

1. Моральна шкода, про яку йдеться у ст. 1167 ЦК, має визначатись відповідно до ч. 2 ст. 23 ЦК. Обов’язок доведення її наявності покладається на особу, що вимагає її відшкодування. Це випливає із ч. 1 ст. 60 ЦПК [33]. Слід також враховувати, що відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Разом з тим слід враховувати, що доказом завдання моральної шкоди є уже сам факт та особливості каліцтва, іншого ушкодженням здоров’я, факт знищення або пошкодження майна тощо.

2. У ч. 1 ст. 1167 ЦК зазначається на неправомірність рішення, дій або бездіяльності, якими завдано моральної шкоди, як підставу виникнення зобов’язань відшкодування моральної шкоди. Але слід враховувати, що в силу визнання за особою абсолютних майнових і немайнових прав будь-яке їх порушення є протиправним. Тому підставою виникнення зобов’язань відшкодування моральної шкоди не обов’язково має бути порушення конкретних правових приписів. Тут також підлягає застосуванню правова конструкція генерального (загального) делікту, про яку мова уже йшла вище.

3. Будь-яких особливостей причинного зв’язку між порушенням абсолютних прав, якого припустилася особа, що завдала моральної шкоди, та цією шкодою цивільне законодавство України не встановлює. Тому причинний зв’язок як одна із умов виникнення зобов’язань відшкодування моральної шкоди має встановлюватись у загальному порядку, про що йдеться у коментарі до ст. 623 ЦК.