Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

7. Поняття зобов’язання поширюється не тільки на зобов’язання, про які йдеться у Книзі п’ятій Цивільного кодексу «Зобов’язальне право», а і інші відносини. У ч. 3 ст. 1212 ЦК зазначається на те, що положення про зобов’язання у зв’язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави поширюються на правовідносини щодо повернення виконаного за недійсним правочином, витребування майна власником із чужого незаконного володіння. Це правило широкого застосування не буде мати, оскільки до згаданих правовідносин переважно застосовуються відповідні спеціальні норми. Але ж важливим є принциповий підхід, із якого випливає визнання відносин щодо повернення виконаного за недійсним правочином та щодо витребування майна із чужого незаконного володіння зобов’язаннями. Норми зобов’язального права поширюються на відносини, що виникають на підставі договору про порядок користування спільним майном (ст. 358 ЦК), договорів про надання земельних ділянок у користування на умовах емфітевзису або суперфіцію (ст. 395, 417 ЦК), заповідального відказу (ст. 1237 — 1239 ЦК), а також на численні інші правовідносини, що підпадають під визначення зобов’язання, яке наводиться у ч. 1 ст. 509 ЦК.

8. Про підстави зобов’язань див. коментар до ст. 627 ЦК.

9. Закріплення в п. 6 ст. 3 ЦК принципів справедливості, добросовісності і розумності залишало деякі сумніви щодо можливості визнання недійсними тих умов договорів чи договорів в цілому, які не відповідають цим принципам. Включення принципів добросовісності, розумності і справедливості до ч. З ст. 509 ЦК як вимог до підстав зобов’язань дає змогу стверджувати, що такі підстави можуть оспорюватись з посиланням на названі принципи.

Стаття 510. Сторони у зобов’язанні

1. Сторонами у зобов’язанні є боржник і кредитор.

2. У зобов’язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб.

3. Якщо кожна із сторін у зобов’язанні має одночасно і права, і обов’язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов’язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

1. Відповідно до визначення зобов’язання, що наводиться у ст. 509 ЦК, його сторони іменуються боржником і кредитором. Боржник — це сторона, яка несе обов’язки. Кредитор — сторона, яка має права. Обов’язками боржника та правами кредитора повністю вичерпується зміст зобов’язання. Коли в Цивільному кодексі йдеться про прострочення кредитора (ст. 613 ЦК) або вину кредитора (ст. 616 ЦК), тобто управненої сторони, термін «кредитор» використовується суто умовно: йдеться про дії чи бездіяльність сторони зобов’язальних правовідносин, що унеможливили або утруднили виконання боржником зобов’язання. Оскільки термін «кредитор» у цих випадках застосовується до сторони, яка зобов’язана вчинити певні дії чи утриматися від певних дій (хоч би йшлося про прийняття виконання) зазначеним терміном позначається боржник у його класичному розумінні. Тим часом тенденція до ототожнення боржника і кредитора, що виявилась у правових конструкціях прострочення та вини кредитора, набуває поширення та визнання у найновішому законодавстві. Так, у частині першій ст. 3 Закону «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» [207] обтяження визначається, зокрема, як «... право боржника... на рухоме майно, що виникає на підставі закону, договору, рішення суду або з інших дій фізичних або юридичних осіб, з якими закон пов’язує виникнення прав і обов’язків щодо рухомого майна». У частині другій тієї ж статті зазначається на права і обов’язки, які встановлені законом та/або договором і які виникають відповідно до обтяження у обтяжувана і боржника. Це останнє формулювання за певних умов можна витлумачити так, що тут маються на увазі права обтяжувана та обов’язки боржника. Але у попередньому цитованому формулюванні, яке є частиною визначення поняття обтяження, прямо зазначається на «права боржника», що взагалі є нонсенсом. Це і обумовило неможливість витлумачення деяких положень цього Закону.

2. У зобов’язанні завжди тільки дві сторони, не менше і не більше. Зобов’язання не можуть бути трьох- чи багатосторонніми. Такими можуть бути тільки зобов’язальні правовідносини або цивільно-правові договори. У ст. 510 ЦК проблема трьох- чи багато сторонніх зобов’язальних правовідносин чи договорів не зачіпається. Тут йдеться про випадки, коли в зобов’язанні на стороні кредитора чи боржника виступає декілька осіб. Про способи розподілу прав між декількома особами, що виступають у зобов’язанні як єдиний кредитор, та обов’язків між декількома особами, що виступають як єдиний боржник, йдеться у ст. 540 ЦК.

3. Частина 3 ст. 510 ЦК виходить із розуміння зобов’язання як зобов’язальних правовідносин між двома сторонами. У зобов’язальних правовідносинах кожна із сторін правовідносин дійсно є боржником у зобов’язанні, яке вона має виконати на користь іншої особи, і кредитором у зобов’язанні, яке інша сторона має виконати на користь першої. Але суперечить визначенню зобов’язання, що наводиться у ст. 509 ЦК, положення про те, що в одному і тому ж зобов’язанні один і той же суб’єкт одночасно є і боржником, оскільки він несе обов’язки, і кредитором, оскільки він наділений правами.

У зв’язку з наявністю суперечності між ст. 509 та ст. 510 ЦК у розумінні категорії зобов’язання при тлумаченні положень Цивільного кодексу, в яких вживається термін «зобов’язання», переважно цей термін слід розуміти так, як він визначається у спеціальній ст. 509 ЦК. Але не виключається, що у контексті того чи іншого положення Цивільного кодексу або нормативно-правового акта під зобов’язанням розуміються правовідносини, що включають два або більше зобов’язань, як вони визначаються у ст. 509 ЦК.

Стаття 511. Третя особа у зобов’язанні

1. Зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. У випадках, встановлених договором, зобов’язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

1. Правовідносини — це центральна категорія правознавства. їй відповідає центральна правова конструкція, зміст якої складає взаємний зв’язок прав та обов’язків осіб. Говорити про право особи за відсутності обов’язку іншої особи, що кореспондує цьому праву, означає те ж саме, що і вести розмову про їжу за відсутності останньої і перспектив її здобути. У сфері зобов’язального права центральною категорією є зобов’язання як різновид правовідносин. Зміст зобов’язання складають права однієї його сторони (кредитора) і обов’язки іншої сторони (боржника), що кореспондують праву кредитора. Цей класичний зразок зв’язку прав та обов’язків використовує і вітчизняний законодавець. Разом з тим законодавець не повинен слідувати класиці юриспруденції безумовно. Мета держави — доцільно організувати майнові відносини, суперечності в системі суспільних відносин можуть бути приводом для того, щоб законодавець спеціальним законом виникнення зобов’язання визнав юридичним фактом, що породжує обов’язки третіх осіб. Але значне поширення такої правової конструкції не відповідало б звичайним умовам цивільного обороту. Тому встановлюється загальне правило, відповідно до якого зобов’язання не створює обов’язку для третьої особи. Тобто третя особа в силу зобов’язання не може прийняти на себе будь-яку частку обов’язків боржника перед кредитором в межах цього зобов’язання. Зобов’язання, як правило, не може бути і юридичним фактом, що утворює інше зобов’язання за участі третьої особи як боржника.

2. Третьою може бути особа, що не є в зобов’язанні ні кредитором, ні боржником, але здійснює дії, що впливають на зміст зобов’язання (змінюють або припиняють зобов’язання). Зокрема, особа, на яку покладено виконання зобов’язання (ст. 528 ЦК), здійснює дії на його виконання не в силу зобов’язання перед кредитором, на адресу якого здійснюється виконання, а в силу іншого зобов’язання (інших правовідносин). Виконуючи це зобов’язання, третя особа не отримує в ньому навіть права вимагати прийняття виконання.

2. Що стосується прав, то можливість їх набуття третіми особами в зв’язку з виникненням зобов’язання між двома суб’єктами прямо передбачається ст. 511 ЦК. Права, що виникають у третіх осіб у зв’язку з зобов’язанням між кредитором та боржником, можуть входити до змісту цього ж зобов’язання (бути частиною прав кредитора у цьому зобов’язанні). Таке явище має місце, коли укладається договір на користь третьої особи (див. про це коментар до ст. 636 ЦК). Правда, при укладенні договору на користь третьої особи участь у зобов’язанні сторони, що уклала договір на користь третьої особи, може взагалі виключатись.

3. В інших випадках зобов’язання породжує права третіх осіб, які (права) входять до змісту іншого зобов’язання. Зокрема, в силу ст. 448 ЦК автор за певних умов має право на одержання грошової суми в розмірі п’яти відсотків від суми (ціни) продажу оригіналу художнього твору чи оригіналу рукопису літературного твору, наступного за відчуженням оригіналу, здійсненого автором. Тут із зобов’язання купівлі-продажу виникає право третьої особи (автора) на отримання частки ціни продажу. її отримання здійснюється в межах зобов’язання, що виникає між продавцем та автором на підставі зобов’язання купівлі-продажу як юридичного факту.

4. Є, однак, низка спеціальних правил, коли зобов’язання тягне за собою виникнення обов’язків на стороні третіх осіб.

5. Як третю особу в зобов’язанні перевезення слід визначити одержувача вантажу. Частина перша ст. 163 КТМ [34] передбачає можливість зазначення в коносаменті або іншому документі, на підставі якого здійснюється перевезення вантажу, на обов’язки одержувача вантажу сплатити фрахт і плату за простій судна у порту навантаження. Коносамент складається перевізником на підставі інформації, що надається вантажовідправником, і є формою договору перевезення. Але відправник вантажу може ініціювати зазначення в коносаменті на обов’язок одержувача вантажу лише за умови, що така можливість випливає із зобов’язання, яке існує між ним та одержувачем вантажу. Зобов’язання перевезення здійснює певний вплив на це зобов’язання одержувача вантажу. Обов’язкам вантажоодержувача прийняти вантаж від перевізника відповідно до правил, встановлених транспортними кодексами, статутами та іншими нормативно-правовими актами, кореспондують права не перевізника, а вантажовідправника. Здійснення вантажовідправником платежів на користь перевізника є лише умовою реалізації права вантажоодержувача на отримання вантажу, а інші обов’язки (вивантажити вантаж, вивезти зі станції, внести платежі за затримку транспортних засобів під розвантаженням, очистити вагон чи контейнер тощо) виникають із одностороннього правочину — виявлення одержувачем вантажу згоди на його отримання. Правда, ст. 47 і 125 Статуту залізниць України [288] покладають на одержувача вантажу обов’язок прийняти вантаж, що надійшов на його..адресу, і відповідальність за виконання цього обов’язку. Але на сьогодні ці положення зазначеного підзаконного акту втратили законну підставу (вони зберегли чинність лише в сфері дії Господарського кодексу [42]. Див. про це у наступному пункті коментаря до ст. 511 ЦК). Зокрема, вони суперечать статті, що коментується. їх включення до Статуту залізниць було запозиченням не тільки ідеї, а і тексту законодавства радянської доби. Досить звернути увагу на те, що в першу чергу тут йдеться про вантаж, поставка якого передбачена планом, зокрема нарядом, щоб впевнитись у тому, яке першоджерело тут використовувалось.

Виникнення у вантажоодержувача права перед перевізником у зв’язку з зобов’язанням між вантажовідправником та перевізником цілком відповідає ст. 511 ЦК. Це право в силу пред’явлення вантажоодержувачем вимоги про видачу вантажу доповнюється іншими правами та обов’язками перевізника та вантажовідправника. Але ці права та обов’язки складають зміст відповідних зобов’язань між тими суб’єктами, які пов’язані з зобов’язанням перевезення, але виходять за його межі.