Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

9. Виконання поручителем або майновим поручителем (заставодавцем) зобов’язання, забезпеченого порукою або заставою, тягне заміну кредитора — перехід до поручителя чи майнового поручителя (заставодавця) усіх прав кредитора у цьому зобов’язанні (ч. 2 ст. 556 ЦК; частина п’ята ст. 20 Закону «Про заставу» [64]).

10. Частина 2 ст. 512 ЦК викликає інтерес як ілюстрація руху цивільного права України від соціалізму до ринкової моделі майнових відносин. Вона дозволяє заміну кредитора в інших випадках, встановлених законом, тобто використовує соціалістичний (дозвільний) метод регулювання майнових відносин. Але ж в такому дозволі немає будь-якого сенсу, оскільки в силу ч. 3 ст. 512 ЦК тільки заборона законом або договором може бути перешкодою для заміни кредитора. Відсутність встановленого законом дозволу на заміну кредитора не перешкоджає вчиненню правочину, спрямованого на таку заміну. Проте слід враховувати, що відповідно до ч. 12 ст. 17 Закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» [134] керуючий санацією може здійснювати уступку вимог боржника, щодо якого здійснюються заходи згідно з планом санації, шляхом продажу таких вимог на відкритих торгах.

11. Частина 3 ст. 528 ЦК надає право третій особі, що має речові права на майно боржника (право оренди, застави), виконати зобов’язання боржника, якщо це необхідно для запобігання зверненню кредиторами стягнення на майно боржника, на яке зазначено вище. На підставі цього юридичного факту здійснюється заміна кредитора у зобов’язанні, яке виконала третя особа.

12. До страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, в межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяний збиток (ст. 993 ЦК; ст. 27 Закону «Про страхування» [180]). Така ж можливість випливає також із ст. 269 КТМ [34].

13. Заміна кредитора, яка супроводжується заміною боржника у зобов’язанні, що разом з першим зобов’язанням складає єдині зобов’язальні правовідносини, можлива в порядку захисту права. Так, при порушенні переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності співвласникові надається право пред’явити до суду позов про переведення на нього прав та обов’язків покупця (ч. 4 ст. 362 ЦК). Наймачеві житла при порушенні його переважного права на укладення договору найму житла на новий строк надається можливість вимагати переведення на нього прав наймача (ст. 822 ЦК). Це — положення, що відповідають ч. 2 ст. 512 ЦК.

14. Відповідно до п. 1 ст. 1 ст. 512 ЦК заміна кредитора в зобов’язанні можлива на підставі правочину щодо відступлення вимоги. У вітчизняній теорії угоду про відступлення вимоги прийнято іменувати цесією (див., наприклад, Іоффе О.С. Зобов’язальне право. — М.: Юридична література, 1975, с. 79; Зобов’язальне право. — К.: Юрінком Інтер, 1998, с. 47 — 48). У принципі, це відповідає розумінню цесії в римському цивільному праві, але слід враховувати, що в ньому виокремлювалась добровільна цесія (cessio voluntaria) і цесія за законом (cessio necessaria), коли, наприклад, поручитель одержував право вимагати, щоб при сплаті ним боргу кредитор уступив йому вимогу до головного боржника (beneficium cedendarum actionum).

15. Зазначення в дужках в п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК на відступлення права вимоги не слід тлумачити так, що воно виключає буквальне тлумачення попереднього (до слів, що викладаються в дужках) тексту. Це означає, що передаватись право може як на тій стадії, коли воно набуло ознак права вимоги, так і до цього. При викладенні п. 1 ч. 1 ст. 512 ЦК законодавець не акцентував увагу на питанні про те, коли ж суб’єктивне право, що існує в зобов’язанні, набуває якості права вимоги, а послідкував теоретичним положенням про те, що у зобов’язальних правовідносинах правомочність кредитора набуває форми вимоги. Так, в ч. 2 ст. 626 ЦК термін «право вимоги» прямо ототожнюється з суб’єктивним правом, що виникає на підставі договору та входить до змісту зобов’язання. Це відповідає і теорії. Так, стверджується, що в зобов’язальних правовідносинах суб’єктивне право одержало назву права вимоги, а обов’язок — боргу (Цивільне право України. Книга 1. — К.: Юрінком Інтер, 2002, с. 612; див. також Іоффе О.С. Зобов’язальне право. — М.: Юридична література, 1975, с. 14).

Правда, є і такі випадки, коли законодавець змушений був досить чітко визнати, що суб’єктивне право, яке входить до змісту зобов’язання, лише на певному етапі (при настанні певних юридичних фактів, перш за все — в зв’язку із спливом встановленого строку) набуває характеру вимоги (ч. 2 ст. 1281 ЦК). У ст. 1078 ЦК визначаються два види вимог — наявна вимога (грошова вимога, строк платежу за якою настав) і майбутня вимога (право грошової вимоги, яке виникне в майбутньому). У ч. 2 ст. 191 ЦК до складу підприємства як єдиного майнового комплексу правильно віднесені права вимоги і борги (а не права та обов’язки).

16. Відповідно до ч. 2 ст. 760 ЦК майнові права можуть передаватись за договором найму. Але більш розгорнених правил про передання на умовах найму цивільних прав, що входять до змісту зобов’язань, не встановлено ні взагалі, ні стосовно окремих видів таких прав. З урахуванням цього передання прав на умовах найму створювало б ситуацію правової невизначеності.

17. Насамкінець слід враховувати, що сторони зобов’язання не позбавлені права за згодою між собою та за участі третьої особи в будь-який час домовитись про заміну кредитора в зобов’язанні, що буде тягти і заміну боржника у зобов’язанні, що разом з першим зобов’язанням складає єдині зобов’язальні правовідносини. Це неможливо лише тоді, коли є встановлена законом заборона.

18. Законом або договором можуть встановлюватись правила (умови), відповідно до яких кредитор у зобов’язанні не може бути замінений. Такі правила встановлюються ст. 515, 1219 ЦК тощо. Заміні боржника може перешкоджати встановлення законом обмежень змісту спеціальної правоздатності учасників зобов’язань. Так, банк як суб’єкт цивільного права, що наділений спеціальною правоздатністю, не може відступати свої права особі, що не має права надавати кредити під проценти.

Заборона договором на заміну кредитора в зобов’язанні, що виникає на підставі цього договору, також не є перешкодою для заміни кредитора в такому зобов’язанні за згоди боржника, оскільки перевагу при правозастосуванні слід надати згоді боржника як спеціальній юридичній дії, в порівнянні з якою встановлена договором заборона повинна кваліфікуватись як загальна. Зокрема, в силу спеціального правила ст. 1080 ЦК заборона договором відступати право грошової вимоги кредитора до боржника не є перешкодою для укладення договору про відступлення такої вимоги на користь фактора. Але таке відступлення не звільняє особу, що відступила грошову вимогу на користь фактора, від зобов’язань і відповідальності перед боржником у зв’язку з порушенням умови про заборону або обмеження відступлення права грошової вимоги.

Стаття 513. Форма правочину щодо заміни кредитора у зобов’язанні

1. Правочин щодо заміни кредитора у зобов’язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов’язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

2. Правочин щодо заміни кредитора у зобов’язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.

1. Для правильного тлумачення ст. 513 ЦК слід враховувати, що вона стосується не всіх підстав заміни кредитора в зобов’язанні, а тільки тих, що зазначені в п. 1 ч. 1 цієї статті (правочинів). Хоч виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем — майновим поручителем, виконання обов’язку боржника третьою особою з урахуванням ч. 3 ст. 206 ЦК також мають кваліфікуватись як правочини, але стосовно заміни кредитора в зобов’язанні зазначені дії не є правочинами. Ці дії об’єктивно тягнуть за собою заміну кредитора в зобов’язанні, в той час як правочинами визнаються лише дії, спрямовані на досягнення цивільно-правових наслідків для осіб, які вчиняють дії (ч. 1 ст. 202 ЦК).

2. Цивільний кодекс не визначає характеру договору про відступлення права як реального або консенсуального. Це дає сторонам цього договору можливість для вибору. Вони можуть домовитись про те, що здійснять передання права у майбутньому шляхом підписання відповідного акта. Але в практиці такого майже не буває. Зазвичай в договорах зазначається на передання права, що дає змогу кваліфікувати їх як реальні. Стосовно факторингу ст. 1077 ЦК допускає укладення договору як реального або консенсуального. Це пов’язане з більш диференційованим підходом законодавця в інституті факторингу до проблеми розвитку суб’єктивного права. Якщо строк платежу настав, здійснюється відступлення наявної вимоги, як правило, шляхом укладення реального договору. Майбутня вимога також може передаватись за договором факторингу, але вона вважається переданою з дня виникнення права вимоги до боржника. Тому в таких випадках договір факторингу (договір про відступлення права вимоги) слід вважати консенсуальним.

3. Із ст. 513 ЦК випливає, що правочин щодо заміни кредитора в зобов’язанні повинен вчинятись у тій же формі, що і правочин, на підставі якого виникло це зобов’язання. Оскільки договір застави нерухомого майна потребує нотаріального посвідчення, спеціально встановлюється, що правочин про відступлення прав за іпотечним договором підлягає нотаріальному посвідченню (частина друга ст. 24 Закону «Про іпотеку» [197]). Форма правочину щодо заміни кредитора повинна відповідати формі правочину, на підставі якого зобов’язання виникло, і тоді, коли цей останній правочин був нотаріально посвідчений за ініціативою його сторін (сторони), хоч би закон такої форми і не вимагав.

4. Стаття, що коментується, має заголовок «Форма правочину...». Але йдеться не тільки власне про форму правочину (відповідно до ст. 209, 210, 639, 640 ЦК державна реєстрація правочину, в тому числі і договору, виходить за межі поняття форми правочину), а й про його державну реєстрацію. Це не може бути підставою для іншого тлумачення форми правочину та його державної реєстрації, ніж це випливає із зазначених статей Цивільного кодексу (тобто державна реєстрація і стосовно правочину щодо заміни сторони у зобов’язанні виходить за межі поняття форми правочину).

5. У разі, коли із закону випливає обов’язковість нотаріального посвідчення правочину щодо заміни кредитора, цей правочин вважається вчиненим з моменту нотаріального посвідчення. Якщо передбачена обов’язковість державної реєстрації такого правочину, він вважається вчиненим з моменту його державної реєстрації.