Розділ «КНИГА П’ЯТА ЗОБОВ’ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО»

1. Одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

1. Стаття 525 ЦК на відміну від ст. 162 раніше чинного Цивільного кодексу передбачає можливість відмови не від «виконання зобов’язання», а від «зобов’язання». Це — суттєво, оскільки відмовитись від «виконання зобов’язання» може тільки боржник, а відмовитись від «зобов’язання» може і боржник, і кредитор. Тлумачення положень законів та умов договорів про право сторони відмовитись від зобов’язання ускладнюється внаслідок того, що із деяких статей Цивільного кодексу (зокрема, із ч. 3 ст. 510) випливає, що законодавець не готовий послідовно проводити те розуміння зобов’язання, яке закладене у визначенні зобов’язання в ст. 509 ЦК, і допускає застосування позначення терміном «зобов’язання» двосторонніх зобов’язальних правовідносин, що складаються із двох зобов’язань.

2. Відмова від зобов’язання можлива повна або часткова. Вона може тягти припинення зобов’язання або його перетворення. Той чи інший варіант наслідків відмови від зобов’язання наступає в залежності від стану того зобов’язання (умовно назвемо його другим), яке разом із зобов’язанням, від якого сторона відмовляється (умовно назвемо його першим), складає єдині зобов’язальні відносини. Відмова від першого зобов’язання тягне його припинення. Якщо друге зобов’язання не було виконане на момент відмови від першого зобов’язання, друге зобов’язання при цьому втрачає правову підставу (воно передбачало зустрічне виконання у відповідь на виконання першого зобов’язання) і також припиняється.

Якщо друге зобов’язання на момент відмови від першого уже було виконане, відмова від першого зобов’язання тягне перетворення другого зобов’язання у зобов’язання щодо набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (ст. 1212 ЦК). Покажемо це на прикладах. Перший приклад. Договором про надання послуг були передбачені обов’язок замовника сплатити їх вартість до початку їх надання і право замовника відмовитись від зобов’язання про надання послуг у разі прострочення початку їх надання. Замовник здійснив попередню оплату, як це було передбачено договором, але надання послуг було затримано, в зв’язку з чим замовник заявив про відмову від зобов’язання, оскільки таке право було надане йому договором. Відмовою припинено зобов’язання щодо надання послуг. Це означає, що припинився обов’язок надати послуги, і припинилось право замовника вимагати надання послуг. Але припинення зобов’язання стало юридичним фактом, що спричинив втрату правової підстави грошовим зобов’язанням, яке замовник виконав на користь виконавця раніше. Втрата такої підстави приводить до виникнення зобов’язання внаслідок безпідставного набуття майна (грошової суми, перерахованої замовником виконавцеві в порядку попередньої оплати послуг).

Другий приклад. Укладено договір такого ж змісту, як і в першому прикладі, але передбачена наступна оплата послуг (після підписання сторонами акта про надання послуг). Замовник відмовився від зобов’язання про надання послуг. У зв’язку з цим зазначене зобов’язання припинилось. Припинення цього зобов’язання прямо не спричинило пов’язаного з ним грошового зобов’язання, в якому замовник є боржником, а виконавець — кредитором, оскільки закон не передбачає прямо чи опосередковано такої підстави припинення зобов’язання. Але і стягнення вартості послуг з замовника є неможливим, бо це призвело б до безпідставного набуття майна (грошової суми) виконавцем.

3. Забороняючи, як загальне правило, односторонню відмову від зобов’язання, ст. 525 ЦК допускає це у випадках, передбачених законом. Частина 1 ст. 615 ЦК конкретизує це правило: вона допускає можливість відмови однієї сторони від зобов’язання частково або в повному обсязі у разі порушення зобов’язання іншою стороною, якщо це встановлено законом або договором. Але в подальшому стосовно окремих видів зобов’язань у Цивільному кодексі взагалі не вживається термін «відмова від зобов’язання», а вживаються терміни, що позначають схожі, але інші правові конструкції.

4. Термін «одностороння зміна умов зобов’язання», що вживається в ст. 525 ЦК, також не застосовується стосовно окремих видів зобов’язання. Зазвичай законодавець надає перевагу термінам «одностороння зміна умов договору», «право вимагати зміни договору». Див. про це коментар до ст. 651 — 654 ЦК.

ГЛАВА 48 ВИКОНАННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Стаття 526. Загальні умови виконання зобов’язання

1. Зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

1. У Цивільному кодексі, законах та інших нормативно-правових актах формулюються лише найбільш загальні положення, на підставі яких визначається, чи є виконання зобов’язання таким, що здійснене належним чином. Тому в договорах доцільно встановлювати детальні умови виконання зобов’язанню, що відповідають інтересам сторін. Практика свідчить про те, що в договори такі умови часто не включаються. З урахуванням цього ст. 526 ЦК за відсутності відповідних вимог законодавства та умов договорів приписує при виконанні зобов’язань керуватись звичаями ділового обороту та іншими вимогами, що звичайно ставляться. Так, договорами зазвичай не передбачається, що постачальник, який здійснює доставку товарів, зобов’язаний доставляти товар в робочі дні покупця та в години, коли у покупця проводяться роботи (до речі, у Німецькому цивільному уложенні таке правило є). Але вимога здійснювати доставку з додержанням цих умов повинна кваліфікуватись як така, що звичайно ставиться.

2. Звертає увагу своєрідний підхід законодавця: при виконанні зобов’язання мають додержуватись вимоги актів законодавства, договору, звичаїв ділового обороту, а також вимоги, що звичайно ставляться, незалежно від того, знав боржник чи ні про існування таких вимог. Пункт 2 ст. 9 Конвенції Організації Об’єднаних Націй про договори міжнародної купівлі-продажу товарів [17] передбачає застосування до договорів звичаїв, що мають три ознаки: 1) їх знали або повинні були знати сторони; 2) вони широко відомі в міжнародній торгівлі; 3) сторони договорів такого роду у відповідній сфері торгівлі постійно додержуються цих звичаїв.

Стаття 527. Виконання зобов’язання належними сторонами

1. Боржник зобов’язаний виконати свій обов’язок, а кредитор — прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов’язання чи звичаїв ділового обороту.

2. Кожна із сторін у зобов’язанні має право вимагати доказів того, що обов’язок виконується належним боржником або виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на це особою, і несе ризик наслідків непред’явлення такої вимоги.

1. Частина 1 ст. 527 ЦК формулює найбільш загальне правило, відповідно до якого боржник зобов’язаний особисто виконати зобов’язання, а інша сторона повинна особисто прийняти виконання. Але інше може бути встановлене не тільки законом, а і договором. Інше може випливати також із суті зобов’язання і звичаїв ділового обороту. Звертає на себе увагу та обставина, що в ч. 1 ст. 527 ЦК здійснюється спроба надати звичаям ділового обороту більш широкого значення, ніж це передбачено ст. 7 ЦК. Частина 2 ст. 7 ЦК не допускає застосування звичаю, який суперечить договору або закону. Частина 1 ст. 527 ЦК допускає, що сформульоване в ній правило діє тільки за умови, що воно не суперечить звичаям ділового обороту. Правда, слід визнати, що ч. 1 ст. 527 ЦК не має реального регулятивного значення. Це обумовлено тим, що альтернативою особистому виконанню зобов’язання є виконання обов’язків боржника іншою особою. А стосовно цього встановлені спеціальні правила в ст. 528 ЦК, яка не допускає встановлення іншого звичаями ділового обороту. Твердження про те, що ст. 528 ЦК стосується тільки боржника, тобто має більш вузьку сферу дії, ніж ст. 527 ЦК, не враховує тієї обставини, що прийняття виконання також є обов’язком боржника. Вживання в ч. 1 ст. 527 ЦК терміну «кредитор» стосовно суб’єкта, зобов’язаного особисто прийняти виконання, є суто умовним і пов’язане з недостатнім розумінням категорій зобов’язання, боржника, кредитора. Під кредитором тут розуміється сторона зобов’язання, що несе обов’язок прийняти виконання, запропоноване боржником, і відповідає за належне прийняття виконання. Кредитор, в суворому розумінні цього слова, обов’язків мати не може.

2. Визнавши дії на виконання договорів правочинами (ч. 3 ст. 206 ЦК) та не включивши до нового Цивільного кодексу положення про можливість визнання повноваження на представництво за особою з огляду на обставини, за яких вона діє (таке положення містилось в частині другій ст. 62 ЦК 1963 р.), законодавець створив дуже складну ситуацію. Вирішуватись вона буде так, як раніше вона вирішувалась на підставі ст. 62 ЦК 1963 р., оскільки не можна визнати такими, що суперечать закону, мільйони договорів, що повсякденно укладаються в сфері роздрібної торгівлі, громадського харчування, мільйони дій на виконання договорів. А на правосвідомість це впливає, бо всупереч Цивільному кодексу щоденно будуть діяти мільйони людей. З урахуванням цього практика і далі буде визнавати, що продавець (працівник магазину) має право виконувати зобов’язання щодо передання товарів, а касир та контролер банку мають право прийняти виконання грошового зобов’язання в сумі декілька мільйонів гривень. Отже, зазвичай немає ніякої необхідності вимагати, щоб дії на виконання зобов’язання юридичної особи виконували її органи. Проте не виключається посилання сторін в обгрунтування своєї позиції в суді на необхідність послідовного дотримання положень ч. 2 ст. 527 ЦК. Так, у відповідь на вимогу про сплату штрафу в розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (ч. 2 ст. 231 ГК [42]), будуть пред’являтись позови про визнання недійсними правочинів на виконання договорів з посиланням на те, що виконання було прийняте від особи (водія-експедитора), що не мала права здійснювати правочини від імені поставщика. Суду нелегко буде спростувати ці доводи сторони спору.

Думка про те, що ч. 2 ст. 527 ЦК треба буде скоригувати за допомогою принципів добросовісності, справедливості і розумності (ст. З, 509 ЦК), не позбавлена сенсу. Автори цієї книги рекомендують вдаватись до коригування конкретних положень закону принципами добросовісності, справедливості і розумності лише в крайніх випадках. Очевидно, випадок, що розглядається, є таким.

Разом з тим реальні дії сторін зобов’язань мають бути наближені до закону шляхом видачі сторонами договорів довіреностей особам, які здійснюють виконання зобов’язань та прийняття їх виконання. Частково ці питання вирішуються Інструкцією про порядок реєстрації виданих, повернутих і використаних довіреностей на одержання цінностей [321], яка, зокрема, передбачає, що при централізовано-кільцевих перевезеннях цінностей товари передаються на складі одержувача матеріально відповідальним особам, що засвідчують свій підпис на підтвердження отримання товарів печаткою (штампом), про зразок якої одержувач повідомив постачальника (п. 12 згаданої Інструкції).

Зберігають чинність Правила перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні [325], що встановлюють порядок прийняття вантажів до перевезення, оформлення документів на перевезення та здачі вантажів одержувачам, хоч вони і не повністю відповідають вимогам ч. 2 ст. 527 ЦК. Це ж стосується і Правил приймання вантажів до перевезення, Правил видачі вантажів та Правил оформлення перевізних документів, що діють на залізничному транспорті [340]. Ці правила досить послідовні щодо вантажовідправників та вантажоодержувачів у тому, що стосуються оформлення повноважень їх представників, що пред’являють вантажі для перевезення та приймають вантажі від перевізника. Що стосується повноважень працівників залізниці на здійснення дій від імені залізниці, то тут зазначені Правила виходять з того, що повноваження працівників залізниці випливають із обставин, в яких діють представники.