Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

51. Організаційно-господарські зобов'язання відповідно до ч. 3 ст. 135 ГК своїм змістом мають корпоративні права засновників (засновника) суб'єкта господарювання та обов'язки цього суб'єкта, що кореспондують корпоративним правам. Корпоративні права для цілей оподаткування визначаються широко — як права засновника стосовно заснованого ним суб'єкта господарювання (ч. 1.8 ст. 1 Закону «Про оподаткування прибутку підприємств» [113]). Частина 1 ст. 167 ГК визначає корпоративні права як «права особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включає правомочності на участь цієї особи в управлінні суб'єктом господарювання, отримання певної частки прибутку (дивідендів) та активів у разі ліквідації такого суб'єкта».

52. Суб'єктами організаційно-господарських зобов'язань, змістом яких є корпоративні права, можуть бути будь-які учасники суб'єктів господарювання, в тому числі фізичні особи. Суб'єкт корпоративних прав може захищати їх наступними способами:

1) вимагати в суді визнання недійсними рішень, прийнятих суб'єктом господарювання;

2) вимагати визнання недійсними правочинів, вчинених суб'єктами господарювання, якщо вони суперечать актам цивільного законодавства, порушують права або інтереси суб'єкта корпоративних прав; 3) вимагати виплати дивідендів відповідно до законодавства, установчих документів та рішення вищого органу суб'єкта господарювання; 4) вимагати передання частки майна суб'єкта господарювання, що залишилась при ліквідації суб'єкта господарювання.

53. Відповідно до ч. 2 ст. 176 ГК відносини між суб'єктами господарювання, що разом організовують об'єднання чи господарське товариство, та «органами управління» цих об'єднань та товариств, є організаційно-господарськими зобов'язаннями. Це твердження не має будь-якого практичного значення.

54. Стаття 177 ГК установлює спеціальні правила щодо соціально-комунальних зобов'язань суб'єктів господарювання, в межах яких суб'єкти господарювання створюють спеціальні робочі місця для осіб з обмеженою працездатністю, організують їх професійну підготовку, надають допомогу у вирішенні питань соціального розвитку населених пунктів їх місцезнаходження тощо. У частині, що не врегульована цією статтею та іншими спеціальними законами, на ці зобов'язання може поширюватись чинність положень Цивільного кодексу.

55. Ратифікація Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [7] означає визнання Україною юрисдикції Європейського Суду з прав людини. Тому у справах, що випливають із відносин, на які поширюється зазначена Конвенція, поняття цивільних відносин слід тлумачити відповідно до розуміння цивільних прав та обов'язків, що склалося у Європейському Суді. Суд виходить із того, що при визначенні сфери цивільного права не має вирішального значення та обставина, які акти національного законодавства регулюють спірні відносини. Вирішальним для застосування ст. 6 Конвенції, що гарантує право на справедливий публічний розгляд у суді впродовж розумного строку справ про цивільні права та обов'язки, Суд вважає значення результату судового розгляду для приватних прав та обов'язків. У іншому випадку Європейський Суд виклав свою позицію ще більш визначено: «Чи буде право розглядатись як цивільне в розумінні Конвенції, залежить не від його юридичної кваліфікації за внутрішнім законодавством, а від того, який матеріальний зміст вкладається в нього цим законодавством та які наслідки це законодавство пов'язує з відповідним правом». У відповідних випадках українські суди повинні враховувати це розуміння цивільних прав та обов'язків.

56. При розробці Цивільного кодексу не вдалося витримати галузеву «чистоту» нормативного матеріалу, що включений до його змісту. До нього були включені положення публічного права, що стосуються державної реєстрації юридичних осіб (наприклад, положення ч. 1 ст. 89 ЦК про відкритість для загального ознайомлення даних державної реєстрації юридичних осіб), призначення опікуна або піклувальника (ст. 63 ЦК), положення, що регулюють відносини на стадії розгляду цивільних справ судом, відносини на стадії виконавчого провадження (ст. 279 ЦК), трудові відносини (ч. 3 ст. 99 ЦК). Був навіть «виявлений» такий «суб'єкт цивільного права», як екіпаж транспортного засобу, що переданий у найм, і на якого (суб'єкта) покладено обов'язок відмовитися від виконання розпоряджень наймача, якщо вони суперечать умовам договору найму або за наявності інших обставин (ч. 2 ст. 805 ЦК).

Включення до Цивільного кодексу положень, що формулюють норми інших галузей права, не може ставити під сумнів чинність цих положень, оскільки законодавець не може бути обмежений в праві формулювати будь-які правові норми в будь-якому, в тому числі і кодифікованому, акті.

Стаття 2. Учасники цивільних відносин

1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі — особи).

2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

1. Учасниками цивільних відносин визнаються фізичні особи — не тільки громадяни України, а й іноземні громадяни, особи без громадянства.

2. Учасниками цивільних відносин в Україні визнаються юридичні особи, які створені відповідно до законодавства України або набули правоздатності (статусу юридичної особи) за законодавством іншої держави. За цим законодавством і слід визнати їх право вступати в цивільні правовідносини, на які поширюється чинність цивільного законодавства України. Слід звернути увагу на те, що відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦК під особами в цьому Кодексі розуміють фізичні і юридичні особи. Інші учасники цивільних відносин терміном «особи» не охоплюються.

3. Перелік учасників цивільних відносин, що наводиться в ст. 2 ЦК, є вичерпним лише стосовно юридичних осіб приватного права. Щодо суб'єктів публічного права законодавець, перелічивши основних із них, залишив за собою право визнати учасниками цивільних відносин не тільки названих в цій статті, а й інших суб'єктів. З урахуванням цього, ст. 318 ЦК першим серед суб'єктів права власності визнає Український народ, а потім з посиланням на ст. 2 ЦК визнає можливість бути суб'єктами права власності й інших суб'єктів.

4. Цивільний і Господарський кодекси [42], інші закони не диференціюють достатньою мірою правосуб'єктність держави або територіальної громади, з одного боку, та державних органів або органів місцевого самоврядування — з іншого. Це особливо гостро виявилось в процесі приватизації державного (комунального) майна. Відповідно до ч. 3 і 7 ст. 7 Закону «Про приватизацію державного майна» [110] у процесі приватизації державні органи приватизації здійснюють повноваження власника, продають державне майно. Майно, що є в комунальній власності, продають органи, які створюються відповідними місцевими радами. Ці положення на практиці зрозуміли так, що стороною договорів купівлі-продажу майна в процесі приватизації є відповідні органи приватизації та органи, уповноважені місцевими радами. У цьому відображався певний інтерес, прагнення не ставити державу та територіальні громади у коло відповідачів у разі відповідальності продавця за договором про продаж об'єкта приватизації.

Пряме визнання держави, Автономної Республіки Крим, територіальних громад суб'єктами цивільного права (ст. 2, 167 — 169, 326, 327 ЦК) повинне привести до чіткого розмежування як суб'єктів цивільного права держави та її органів, Автономної Республіки Крим та її органів, територіальних громад та органів місцевого самоврядування. Для цього треба переважно перед загальними нормами других законів застосовувати спеціальні положення Цивільного кодексу про цивільну правосуб'єктність держави, Автономної Республіки Крим і територіальних громад. У більшості випадків навіть немає необхідності в переважному застосуванні цих положень, оскільки положення інших законів з цього приводу, як правило, є достатньо визначеними. Наприклад, п. 43 ч. 1 ст. 26 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112] встановлює компетенцію місцевої ради щодо затвердження договорів, які укладені сільським, селищним, міським головою від імені ради. Це треба тлумачити буквально: там, де місцева рада є стороною договору, сільський, селищний, міський голова укладає договір від імені місцевої ради. Але ж п. 16 ч. 3 ст. 42 того ж Закону передбачає укладення сільським, селищним, міським головою договорів не тільки від імені ради, а і від імені виконкому та територіальної громади. Таким чином, і раніше, ніж новий Цивільний кодекс, прийнятий Закон «Про місцеве самоврядування в Україні» не виключав розмежування територіальної громади, місцевих рад та виконкомів як самостійних суб'єктів цивільного права, що не є перешкодою для участі місцевих рад і їх виконкомів у здійсненні цивільної дієздатності територіальної громади поряд із сільським, селищним, міським головою.

5. Новий Цивільний кодекс встановлює наступну класифікацію юридичних осіб:

— юридичні особи публічного права (ст. 81 ЦК);

— юридичні особи приватного права (ст. 83 ЦК);