Розділ «КНИГА ПЕРША ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ»

14. Не застосовується Цивільний кодекс і до податкових правовідносин. При цьому податкові правовідносини треба розуміти не тільки як буквально податкові, а ширше, тобто як правовідносини з приводу податків і зборів (обов'язкових платежів), як вони характеризуються в Законі «Про систему оподаткування» [109]. Зокрема, до категорії податкових належать і відносини, що ґрунтуються на договорі про розстрочення або відстрочення податкових зобов'язань (ч. 14.5 ст. 14 Закону «Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» [164]), а також відносини податкової застави (ст. 8 того ж Закону). Сама правова конструкція договорів у сфері податкових (бюджетних) відносин є юридично небездоганною. Природі публічних відносин відповідає звернення відповідних осіб із заявою чи клопотанням до державного органу чи органу місцевого самоврядування та видання таким органом розпорядчого акта, яким заява чи клопотання задовольняються або відхиляються. Але ж, якщо законодавець визнав за необхідне використання договірної форми, не можна виключати застосування до відповідних відносин за аналогією норм цивільного права. Врешті-решт, якщо законом прямо не передбачається застосування законодавства за аналогією (це стосується Господарського процесуального кодексу), жодний спір не може бути невирішеним з мотивів відсутності законодавства (частина шоста ст. 4 ГПК [31]).

15. Публічно-правовий характер мають також відносини з приводу надсилання видавцями передбаченим законодавством установам і організаціям обов'язкових примірників видань (ст. 24 Закону «Про видавничу справу» [114]). У силу цього установи і організації, які мають право на одержання обов'язкових примірників, не можуть безпосередньо звертатися до видавців з позовами про передання примірників відповідних видань. їх право не є цивільним і не може захищатись в порядку, встановленому для захисту цивільного права. Таке право може бути реалізоване тільки шляхом звернення до відповідних органів виконавчої влади, що контролюють видавничу діяльність.

16. Податкові відносини повністю охоплюються поняттям бюджетних відносин. Тому, в принципі, і не було необхідності спеціально в ст. 1 ЦК вказувати на те, що Цивільний кодекс не застосовується до податкових відносин. Але бюджетні відносини податковими не вичерпуються. Бюджетні відносини в науці розуміються як відносини з приводу формування і використання державного і місцевих бюджетів в Україні. Доходи бюджетів формуються не тільки за рахунок податків і зборів (обов'язкових платежів), встановлених Законом «Про систему оподаткування», але й за рахунок інших джерел, передбачених Бюджетним кодексом України (ст. 23, 69, 71) [37]. Серед цих джерел є і такі, що у своїй основі є цивільно-правовими. Це, зокрема, — орендна плата, що сплачується за користування державним чи комунальним майном.

Правовідносини з приводу внесення орендної плати, виплати дивідендів на користь бюджетів у випадках, передбачених ст. 29, пп. 6, 10 ст. 69 Бюджетного кодексу, мають цивільно-правовий характер. Тому, зокрема, розмір, умови та строки сплати орендної плати за землю не визначаються податковим законодавством, а встановлюються в договорах оренди (ст. 19 Закону «Про плату за землю» [103]). Встановлюється лише, що річна орендна плата за ділянки, які перебувають у державній або комунальній власності, не може перевищувати 12 відсотків їх нормативної грошової оцінки (частина п’ята ст. 21 Закону «Про оренду землі» [205]). Проте адміністрування плати за оренду земельних ділянок державної і комунальної власності здійснює державна податкова служба.

17. На стадії витрачання коштів державного і місцевих бюджетів також тісно поєднуються бюджетні і цивільні правовідносини, що ставить проблему їх розмежування. Про наявність у цій сфері не тільки публічних, а й цивільних відносин свідчить посилання в ч. 1 ст. 60 Закону «Про місцеве самоврядування в Україні» [112] на те, що територіальним громадам сіл, селищ, районів у містах належить право власності на доходи місцевих бюджетів. Це ставить проблему розмежування бюджетних (публічних) і цивільних (приватних) відносин щодо витрачання бюджетних коштів. Кошти державного і місцевих бюджетів можуть витрачатися на фінансування відповідних юридичних осіб, здійснення виплат суб'єктам підприємницької діяльності та іншим особам, що отримали право на виплати із бюджетів. У цьому випадку з приводу виплат із бюджетів виникають тільки бюджетні відносини. І проблема їх розмежування з відносинами цивільно-правовими не виникає. Проте кошти бюджетів спрямовуються також на оплату товарів (робіт, послуг), поставлених (виконаних, наданих) відповідно до державного замовлення, на виплату дотацій суб'єктам підприємницької діяльності, які випускають суспільно необхідну продукцію, у випадках державного регулювання цін (ч. 6 ст. 191 ГК [42]). У подібних випадках порушення відповідним органом виконавчої влади чи місцевого самоврядування обов'язку перерахувати такому суб'єкту у встановлені строки грошові кошти із бюджету тягне виникнення між державою чи територіальною громадою як власниками бюджетних коштів і відповідним суб'єктом цивільних правовідносин, в силу яких розпорядники бюджетних коштів зобов'язані здійснити на користь підприємств встановлені виплати. Якщо між розпорядниками бюджетних коштів і юридичною особою укладений договір, підприємство одержує право пред'явити вимогу про стягнення грошової суми на підставі ст. 526, 622 ЦК. Якщо ж такий договір не укладався, застосуванню підлягає ст. 1212 ЦК.

18. Разом з тим, частина друга ст. 1 ЦК припускає можливість встановлення законом випадків, коли до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових та бюджетних відносин може застосовуватись цивільне законодавство.

19. Розмежування сфер дії цивільного та житлового права здійснюється на підставі ст. 810 ЦК: 1) до договору найму житла, що не є об'єктом права державної або комунальної власності, застосовуються положення Цивільного кодексу, якщо інше не встановлено законом. Під «законом» тут розуміються спеціальні положення цивільних законів, а не Житловий кодекс [29] або інші акти житлового законодавства; 2) викладене правило не поширюється на відносини щодо найму житла, яке є об'єктом права державної або комунальної власності. До цих відносин застосовуються акти житлового законодавства.

20. Цивільний кодекс, за загальним правилом, не може застосовуватися також до трудових відносин. Такий висновок випливає із вказівки ч. 1 ст. 9 ЦК на те, що норми Цивільного кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сфері найманої праці, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. При розмежуванні сфери дії трудового і цивільного законодавства слід враховувати історичний фактор: трудове право утворилось за рахунок елементів публічного і приватного права у зв'язку з потребою спеціального врегулювання сукупності суспільних відносин, прямо чи опосередковано пов'язаних з працею. Правильно чи неправильно визначив цю сукупність законодавець — не предмет для роздумів правозастосувача. Для останнього законодавець завжди правий. Тому на відносини, врегульовані спеціальною сукупністю правових норм, яка отримала найменування «трудове законодавство», Цивільний кодекс поширюватися не може. Із цього випливають такі висновки:

1) відносини, які включають майновий компонент, кваліфікуються як трудові, якщо вони містять ознаки, зазначені в ст. 21 КЗпП [28]. За відсутності таких ознак відносини повинні кваліфікуватися як такі, що регулюються Цивільним кодексом. Інакше кажучи, при кваліфікації відносин слід виходити із презумпції їх цивільно-правового характеру. Суб'єкт, який доводить їх трудо-правовий характер, повинен свою позицію обґрунтувати. Протилежний підхід не відповідав би уявленню, яке склалося та знайшло відображення в законодавстві, про підстави виникнення цивільних прав і обов'язків, якими визнаються правочини, не тільки передбачені законом, але й не передбачені ним (за умови, що такі правочини не суперечать закону). Таким чином, предмет цивільного права носить відносно відкритий характер: якщо відносини, що за своєю природою не мають яскраво вираженого публічного характеру, не врегульовані іншими галузями права, їх слід віднести до предмету цивільного права. Як приклад можна назвати відносини з приводу так званого особистого підряду. їх зміст полягає у виконанні певної роботи, але вони не можуть бути віднесені до предмету трудового права, оскільки не передбачають підпорядкування виконавця внутрішньому трудовому розпорядку замовника, а без цього відносини відповідно до ст. 21 КЗпП не можуть кваліфікуватися як трудові. Це дало підставу для правильного висновку в практиці правозастосування про те, що такі відносини регулюються цивільним законодавством. Такий висновок є загальновизнаним. Викладене тут не виключає права законодавця інакше розмежувати предмет трудового і цивільного права. Таку спробу здійснили автори проекту Трудового кодексу України, що знаходиться на розгляді у Верховній Раді;

2) відносини, врегульовані нормами трудового законодавства, тобто нормами спеціальними, не можуть регулюватися нормами Цивільного кодексу. Всі колізії між трудовим і цивільним законодавством повинні вирішуватись на користь першого;

3) оскільки в процесі формування трудового законодавства в нього не були включені норми, що регулюють окремі аспекти трудових відносин, у цій частині до трудових відносин застосовуються норми цивільного законодавства. Так, законодавство про працю у низці випадків передбачає надання власником характеристики працівника. Однак питання спростування відомостей, що містяться в характеристиці, які, на думку працівника, не відповідають дійсності, законодавством про працю не врегульовані. Отже, до таких відносин повинні застосовуватися норми Цивільного кодексу (ст. 277). Зазначимо, проте, що відносини з приводу відшкодування моральної шкоди, завданої власником шляхом поширення відомостей, які не відповідають дійсності, не можуть регулюватися актами цивільного законодавства, оскільки є спеціальна ст. 2371 КЗпП. Виняток становлять лише ті випадки, коли власник завдав працівникові моральну шкоду поза будь-яким зв'язком з трудовими відносинами. Чинне трудове законодавство не визначає відповідальності власника (наймача, роботодавця) і відповідного підприємства за несхоронність особистих речей працівників. Ці відносини також регулюються цивільним законодавством, що випливає із ч. 1 ст. 9 ЦК.

Викладене не може бути підставою для висновку про перевагу у застосуванні ч. 3 ст. 99 ЦК, яка передбачає можливість усунення членів виконавчого органу товариства, перед відповідними положеннями трудового законодавства. Частина 3 ст. 99 ЦК формулює правило, яке не виключає застосування відповідних положень трудового законодавства про звільнення працівників. При застосуванні цього правила переведення відповідних працівників на іншу роботу без їх згоди неможливе також тому, що це суперечить спеціальним положенням Кодексу законів про працю [28], частини другої ст. 43 Конституції України [1] та міжнародним договорам України, що забороняють примусову працю.

21. Цивільний кодекс поширює норми цивільного законодавства на земельні відносини. Раніше це прямо передбачалось лише в окремих випадках, зокрема, стосовно оренди земельних ділянок (ст. 2 Закону «Про оренду землі» [205]). Але слід враховувати, що ч. 1 ст. З Земельного кодексу [38] передбачає регулювання земельних відносин Конституцією, Земельним кодексом, а також іншими нормативно-правовими актами, що прийняті відповідно до них. Частина 1 ст. 4 Земельного кодексу відносить до земельного законодавства цей Кодекс, «інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин». Із цих спеціальних положень випливає, що норми Цивільного кодексу можуть застосовуватись до відносин, об'єктом яких є земельні ділянки (земля), лише у тих випадках, коли вони не врегульовані Земельним кодексом або іншими спеціальними законами. Слід враховувати, що застосування норм цивільного права до земельних відносин буде носити непоодинокий характер. Адже Земельний кодекс передбачає широкі можливості залучення земельних ділянок до майнового обороту. Для регулювання відносин, що при цьому виникають, явно недостатньо того правового інструментарію, що формулюється в нормах земельного законодавства. Тому в Земельному кодексі (наприклад, у ст. 127 та інших) мова йде про придбання земельних ділянок на підставі цивільно-правових договорів. При цьому застосування положень цивільного законодавства до земельних відносин буде носити характер прямого (а не за аналогією), оскільки із ст. 1 ЦК випливає можливість поширення норм, що формулюються в Цивільному кодексі, на земельні відносини.

22. Кодекс України про надра [33] не допускає залучення надр до цивільного обороту. Це виключає застосування до гірничих відносин Цивільного кодексу за винятком випадків, що встановлені ч. 1 ст. 9 ЦК, тобто за умов, коли ці відносини не врегульовані іншими актами законодавства.

23. Водний кодекс України [35] не допускає залучення вод до цивільного обороту. Це виключає застосування до водних відносин Цивільного кодексу. У той же час з'являється, щоправда, гранично обмежена, можливість залучення вод в цивільний обороту. Стаття 4 Закону «Про оренду землі» допускає можливість оренди земельних ділянок з розміщеними на них водоймищами. У відповідних випадках до водних відносин застосовуються положення Цивільного кодексу. Це ж стосується і лісових відносин.

24. Хоч право власності є інститутом приватного права, поняття власності використовується і в публічному праві. Саме в такому розумінні використовується це поняття в ст. 13 Конституції України, де мова йде про власність Українського народу (народу України) на національне багатство: землю, надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси та інші об'єкти. Таке положення включено і до Цивільного кодексу (ст. 324). Проте слід мати на увазі, що включення до Цивільного кодексу положення про право власності Українського народу на природні ресурси не привело до втрати ним публічно-правового характеру. Тому кримінально-правовий захист права власності Українського народу на природні ресурси здійснюється не положеннями про захист права власності (розділ VI Кримінального кодексу [36]), а статтями 236 — 254 КК, що встановлюють відповідальність за злочини проти довкілля. Навіть стосовно таких видів природних ресурсів, які можна привласнити, законодавець не вважає можливим говорити про крадіжку чи грабіж. Так, незаконна порубка лісу чи незаконний рибний промисел не можуть кваліфікуватися як злочини проти власності, хоч би правопорушник не тільки незаконно здійснив порубку лісу чи вилов риби, а й заволодів відповідним майном і навіть використав його.

25. У силу залишкового принципу формування кола суспільних відносин, на які поширюється чинність норм цивільного права (воно регулює всі майнові та немайнові відносини, що мають приватний характер та не віднесені до предмета регулювання інших (спеціальних) галузей права), у багатьох актах законодавства про природні ресурси і навколишнє природне середовище прямо чи опосередковано зазначено про можливість застосування цивільно-правової відповідальності за порушення земельного, водного, лісового, гірничого законодавства, законодавства про надра, про охорону навколишнього природного середовища, атмосферного повітря, законодавства про пестициди і агрохімікати, про відходи, металобрухт, про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення тощо (ст. 152 Земельного кодексу; ст. 110 Водного кодексу; ст. 98 Лісового кодексу [46]; ст. 65 Кодексу про надра; ст. 49 Гірничого Закону [143]; ст. 20 Закону «Про пестициди і агрохімікати» [88]; ст. 45 Закону «Про охорону атмосферного повітря» [174]; ст. 69 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища» [50]; ст. 42 Закону «Про відходи» [125]; ст. 16 Закону «Про металобрухт» [130]; ст. 48 Закону «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» [84]). Слід звернути увагу на ту обставину, що цивільно-правова відповідальність можлива за порушення публічно-правових норм про природні ресурси і захист навколишнього природного середовища. Відшкодування шкоди в цих випадках провадиться на користь державного чи відповідних місцевих бюджетів.

26. У статті, що коментується, не йдеться про те, що Цивільний кодекс не поширюється на цивільно-процесуальні та господарсько-процесуальні відносини, оскільки це вважається само собою зрозумілим. Тим часом, проблема розмежування цих двох тісно пов'язаних видів відносин виникає у практиці. Матеріальні цивільно-правові відносини не припиняються фактом звернення управненого суб'єкта з позовом про захист права, яке є елементом цих відносин. Протягом усього часу розгляду справи в суді продовжують існувати і розвиватися матеріально-правові відносини, над якими надбудовуються публічно-правові процесуальні відносини. Процесуально-правові відносини дозволяють зрештою (шляхом винесення рішення суду і його примусового виконання) відновити нормальний розвиток матеріально-правових відносин. Крім того, в рамках процесуально-правових відносин можуть бути прийняті засоби забезпечення позову, які створюють додаткові можливості для відновлення порушених цивільних прав. Ілюстрацією зв'язку цивільних і процесуальних відносин є п. 1 ч. 2 ст. 432 ЦК, в якому містяться суто процесуальні положення.

Висновок про одночасне (паралельне) існування матеріально-правових і процесуальних відносин ґрунтується на тому, що ні глава 50 Цивільного кодексу, ні інші нормативно-правові акти не передбачають припинення матеріальних правовідносин (зокрема, зобов'язань) у зв'язку зі зверненням з позовом до суду. Як правило, звернення з позовом до суду покликане лише забезпечити нормальний розвиток матеріально- правових відносин, усунути порушення прав його сторін. Тому і набрання рішенням суду законної сили звичайно не припиняє цивільно-правових відносин.

У той же час позов про присудження до виконання обов'язку в натурі і процесуальні відносини, які виникають на його основі, мають специфічний зв'язок з матеріально- правовими відносинами, захист яких вони зобов’язані забезпечити. Звернення з таким позовом також не може припинити ні прав та обов'язків сторін у правовідносинах, ні способів їх забезпечення. У період розгляду справи в суді одночасно існують і матеріально-правові, і процесуально-правові відносини. Однак з дня набрання законної сили рішенням суду про присудження до виконання в натурі обов'язків в матеріально-правових відносинах обов'язки мають виконуватись уже в межах публічно-правових процесуальних відносин. Добровільне виконання обов'язку (рішення суду) не може спричинити їх повного припинення. Вони припиняються в публічно- правових формах: державний виконавець про добровільне виконання складає акт, який підписується стягувачем (управненим) і боржником (зобов'язаним). Це передбачено частиною третьою ст. 30 Закону «Про виконавче провадження» [129].